Смок Беллю - Лондон Джек

Ви маєте якусь систему, тоді як ми знаємо, що її бути не може. Я стежив за вами п'ять вечорів і спостеріг, що ви маєте кілька улюблених номерів, на які ви завжди виграєте. Так от, ми, власники десяти гральних столів, звертаємося до вас з дружньою пропозицією. Ми поставимо стіл в задній кімнаті "Оленячого Рогу", і там чикрижте нас на здоров'я. Це буде цілком приватно. Тільки ви, Малий та ми. Ну, що ви скажете?

— Давайте зробимо трохи інакше, — відповів Смок. — Вам хочеться стежити за моєю грою. Сьогодні ввечері я гратиму в "Оленячому Розі". Отам і слідкуйте за моєю системою скільки завгодно.

VIII

Того вечора, коли Смок сів на своє звичайне місце, круп'є припинив гру.

— Гру закінчено, — сказав він. — Так звелів господар.

Але власники гральних столів, що зібралися тут, не хотіли з цим миритися. За кілька хвилин вони самі зладили банк. Кожний поклав тисячу, й гра почалася.

— Чикрижте нас, — закликав Гарві Моран, коли круп'є пустив кульку.

— Згодні на ставку в двадцять п'ять доларів? — спитав Смок.

— Гаразд. Починайте.

Смок поставив двадцять п'ять фішок на "подвійний нуль" і виграв. Моран витер піт з чола.

— Далі! — сказав він. — У нас десять тисяч у цьому банкові.

— Банк лопнув, — проголосив круп'є.

— Ну, досить? — запитав Смок.

Власники гральних столів глянули один на одного Вони почували страх. Ці відгодовані пестуни щастя, вершителі його законів були знищені. Вони здибали того, хто розумівся краще на цих законах або ж створив вищі, нікому невідомі закони.

— Ми здаємося, — сказав Моран. — Авжеж, Берку?

Черевань Берк, власник гральних столів у двох заїздах, притакнув.

— Трапилось неможливе, — сказав він. — Цей Смок винайшов власну систему. Якщо ми хочемо, щоб не стояли наші столи, нам залишається тільки зменшити ставку до долара, до десяти центів або й до цента. З такими ставками він багато не виграє.

Всі глянули на Смока. Він знизав плечима.

— Тоді, джентльмени, я найму людей, щоб грати за всіма вашими столами. Я буду платити їм десять доларів за чотири години й однаково матиму свої гроші.

— Тоді ми припинимо гру, — відповів черевань Берк. — Якщо… — він перебіг очима по своїх приятелях, щоб побачити, чи вони згодні з ним, — якщо ви не побажаєте домовитись з нами. Скільки ви хочете за вашу систему?

— Тридцять тисяч доларів, — відповів Смок. — Тобто по три тисячі з кожного столу.

Вони пошептались і згодились.

— І ви розкриєте нам вашу систему?

— Звичайно.

— І ви обіцяєте ніколи більше не грати у Доусоні в рулетку?

— Ні, сер, — рішуче відповів Смок. — Я обіцяю не грати більше за цією системою.

— Хай йому чорт! — вигукнув Моран. — А чи не маєте ви якихось інших систем?

— Зачекайте, — сказав Малий. — Я хочу поговорити з моїм товаришем. Ходімо, Смоку.

Смок пішов за ним у куток кімнати. Сотні цікавих очей стежили за ними.

— Слухай-но, Смоку, — хрипко зашепотів Малий. — Можливо, це й не сон. В такому разі ти продаєш систему надто дешево. Ти ж можеш здобути весь світ цією грою. Десятки мільйонів! Потруси їх! Потруси їх як слід!

— А коли це все сон? — лагідно спитав Смок.

— Тоді заради сну й потруси цих пузачів. Чи ж варто бачити сни, якщо ми навіть уві сні не можемо примусити їх розщедритися.

— На щастя, це не сон, Малий.

— Тоді я ніколи тобі не подарую, якщо їй продаси систему за тридцять тисяч.

— Ти кинешся мені на шию, коли я продам за тридцять тисяч. Це не сон, Малий. Через дві хвилини ти побачиш, що не спав. Ч погодивсь продати свою систему, бо більше нічого не поробиш.

Смок оголосив власникам столів, що він не змінив свого наміру. Вони видали йому розписки по три тисячі.

— Бери золотим піском, — застеріг Малий.

— Я прошу одважити мені піском, — сказав Смок.

Власник "Оленячого Рогу" забрав розписки, і Малий одержав золотий пісок.

— Тепер мені зовсім не хочеться прокидатися, — сказав він, піднімаючи важкі мішки. — Цей сон коштує сімдесят тисяч. Було б великим марнотратством зараз розплющити очі, вилізти з ковдр і готувати сніданок.

— Де ж ваша система? — запитав Черевань Берк. — Ми заплатили і хочемо, щоб ви показали її.

Смок підійшов до столу.

— А зараз, джентльмени, прошу хвилинкууваги! Це не звичайна система. Навряд чи її можна назвати системою. Але вона має ту перевагу, що дає практичні наслідки. У мене власне, є свої здогадки, проте я не буду про них розводитися. Стежте за мною. Круп'є, будьте напоготові. Припустимо, що я хочу виграти на номер 26. Пускайте кульку!

Кулька побігла по колу.

— Ви помітили, — провадив Смок, — що номер 9 був якраз навпроти.

Кулька спинилася на 26.

Черевань Берк тихо вилаявсь. Всі чекали

— Щоб виграв "подвійний нуль", треба щоб навпроти його було "11". Спробуйте сам й побачите.

— А де ж система? — нетерпелився Моран. — Ми знаємо, що ви вмієте вибирати виграшні номери. Але як ви про них дізналися?

— Я уважно стежив за виграшами. Випадково я двічі помітив, де зупинялася кулька, коли навпроти неї був номер 9. Обидва рази виграв двадцять шостий. Тоді я став вивчати інші випадки. Коли навпроти "подвій ний нуль", то виграє 32, а коли 11, то виграє "подвійний нуль". Це трапляється не завжди, але звичайно. Ви помітили, я кажу "звичайно". Як я уже сказав, у мене є деякі підозри, про які я не хочу розводитися.

Черевань Берк раптом кинувся вперед, спинив рулетку і став уважно оглядати круг. Всі дев'ять інших власників рулеток теж нахилилися над колесом. Черевань Берк випростався і кинув погляд на пічку.

— Сто чортів! — сказав він. — Ніякої системи не було! Стіл стояв близько до вогню, і кляте колесо розсохлося. Ми працювали із зіпсованим колесом. Не дивно, що він так сподобав цей стіл. Дулю виграв би він за іншим столом!

Гарві Моран зітхнув з полегкістю і витер лоба.

— Грець з ним, — сказав він. — Зате ми знаємо, що ніякої системи нема. — Він раптом вибухнув голосним реготом і поплескав Смока по плечу. — Смоку, ви поклали усіх нас на лопатки! У мене є добряче вино, і я розкоркую його, якщо ви поїдете зі мною в "Тіволі".

Повернувшись додому, Малий мовчки розкладав мішки з піском. Нарешті він поклав їх на стіл, сів на лаву й заходився скидати мокасини.

— Сімдесят тисяч! — примовляв він. — Це значить триста п'ятдесят фунтів. І все це завдяки зіпсованому колесу й зіркому окові. Смоку, ти з'їв їх сирими, ти з'їв їх живцем. Але все ж таки я вважаю, що це сон! Тільки уві сні трапляється таке. Я не хочу прокидатися і сподіваюсь, що ніколи не прокинусь.

— Радій, — відповів Смок. — Є така філософська наука, яка вчить, що всі люди сновиди. Ти, друже, в хорошій компанії.

Малий встав, наблизився до столу, вибрав найтяжчий мішок і став колисати його, наче дитину.

— Можливо, що я й сновида, — сказав він, — але зараз я дійсно в хорошій компанії.

ЛЮДИНА НА ТОМУ БЕРЕЗІ

І

Це було ще до того, як Смок Беллю заснував виселок Тру-ля-ля і втяв вікопомну штуку з яйцями, що мало не довела до банкрутства Біла Свіфтуотера, і навіть до того, як він виграв мільйон доларів у змаганні собачих упряжок по Юкону. Смок і Малий розлучились в верхів'ях Клондайку, бо Малий мав вернутися до Доусона, щоб зареєструвати кілька заявок.

Смок же прямував з своїми собаками на південь. Він хотів дістатися озера Несподіванок та міфічних Двох Зрубів. Для цього йому і риба було перетяти верхів'я Індійської річні і невідомою країною, через гори, вийти до річки Стюарт. Десь тут, як ходили чутки, було озеро Несподіванок, оточене зубчастими горами та льодівцями; дно його було вкрите грудками золота. Розповідають, ніби давні поселенці, що їхні ймення вже забуті, пірнали колись у крижані води озера і виносили пригорщами золото на берег. Але вода була дуже холодна. Одні сміливці гинули у ній, спливаючи на поверхню мертвими. Інші вмирали від сухот. І ніхто з тих, хто йшов на це озеро, ще не вертався. Завжди траплялось якесь лихо. Один упав в ополонку нижче Сорокової Милі; другого роздерли власні собаки; третього задавило дерево. Різні ходили чутки. Озеро Несподіванок було зачарованим місцем. Де воно, ніхто не пам'ятав, і золото й досі лежало собі любесенько на дні.

Два Зруби були так само міфічні, але їхнє місце визначалося певніше: за п'ять ночівель від річки Стюарт угору річкою Мак-Квещен. Мабуть, їх звели ще до того, як перші шукачі золота дісталися Юконського басейну. Мисливці на оленів розповідали Смокові, що якось вони натрапили на ті Два Зруби, але даремно шукали жили, яку нібито розкопували давні шукачі.

— Пішов би ти краще зі мною, — задумано казав Малий в час розлуки. — Коли вже потрапив до Індійської річки, то так і жди неприємностей. У цій країні небезпека чатує на кожному кроці. Хіба тобі не досить отих розмов про злих духів та зачаровані місця?

— Все буде гаразд, Малий. За якихось шість тижнів я повернусь до Доусона. Шлях по Юкону второвано, та й перші сто миль річкою Стюарт, мабуть, теж добре наїжджено. Поселенці з Гендерсона казали мені, що кілька гуртів поїхало туди, коли стала річка. Якщо я натраплю на їхній слід, то робитиму по сорок, а то й п'ятдесят миль на день. Можливо, я й за місяць повернусь, якщо переїду навпрошки.

— Так-то воно так, але саме цей переїзд і турбує мене. Ну бувай. Смоку. Тільки будь обережним. І не соромся, якщо ти повернешся додому ні з чим.

II

За тиждень Смок був уже у горах, на південь від Індійської річки. На перевалі він покинув санки і навантажив своїх собак. Кожний з них ніс по п'ятдесят фунтів, і за його плечима був такий самий тягар. Він ішов попереду, втолочуючи сніг лижвами, а позаду ланцюжком плентали собаки.

Смок полюбив це життя, цю глибоку північну зиму, тишу пустелі та безкраї сніги, якими ще не ступала людська нога. Навколо нього височіли крижані верхів'я, котрі ще не мали назви, бо їх ще не позначено на картах. Ніде не видно було й димка, що здіймався б над мисливським табором. Він сам йшов серед цього непорушного спокою, і самотина його не гнітила. Усе це він любив: і денну працю, і гризотню собак, і довгі присмерки над табором, і мерехтіння зірок над головою, і полум'янисту розкіш північного сяйва.

Любив він і свій табір, особливо наприкінці дня; тут він бачив картину, яку прагнув намалювати і якої ніколи не забуде: втоптаний сніг і червоне багаття; постіль — пара одежин з заячих шкурок, розісланих на щойно нарубаних гілках; шмат брезенту, що затримує тепло; закіптюжений чайник і казанок на довгому сучку; мокасини на палиці; лижви, уткнуті в сніг; собаки горнуться до вогню й тепла, сторожкі та задумані, кудлаті, вкриті памороззю, з пухнатими хвостами і підібганими під себе ногами, а навколо чорний мур темряви.

В такі хвилини Сан-Франціско, "Хвиля" й О’Гара здавалися чимсь далеким, загубленим у минулому, тінями якогось сну, що ніколи й не снився.