Смок Беллю - Лондон Джек

Навіть не вірилось, що знав він колись інше життя, що колись марнував час у вирі пустопорожнього животіння міської богеми. Самотній, не маючи з ким перекинутися словом, він багато думав, і думки його були глибокі і прості, його жахали змарновані серед міського життя роки, нікчемність всіх шкільних і книжних філософій, цинізм студій і редакційних кімнат та лицемірство ділових людей. Вони не знали, що таке вовчий апетит, найміцніший сон, залізне здоров'я; ніколи вони не відчували справжнього голоду, приємної фізичної втоми або шаленого вирування крові, що, — немов вино, розливається по всьому тілу.

І ця чудова, мудра, спартанська Північна Країна існувала завжди, а він і не знав цього, його дивувало, як це він створений для такого життя, ніколи не чув навіть тихого поклику, який звав би його сюди.

— Зате тепер, Рудий, я чую його добре!

Собака, до якого він звертався, підняв спочатку одну лапу, потім другу, швидко вкрив їх хвостом і весело загавкав через вогонь.

— Герберту Спенсерові було вже під сорок, коли він зрозумів, до чого має найбільший хист і найбільше бажання. Я не барився так довго. Навіть не чекав, поки мені стукне тридцять. Ось тут всі. мої прагнення й бажання. Рудий, я дуже жалкую, що не народився вовченям: був би братом тобі й усім твоїм родичам.

Багато днів блукав він серед хаосу ущелин та перевалів. Здавалося, їх порозкидав тут якийсь космічний жартівник. Даремно шукав він річечки або струмка, що тік би до Мак-Квещен або до річки Стюарт. З гір налетіла буря і забушувала хугою. Опинившись над смугою лісів, без вогню, Смок два дні йшов наосліп, шукаючи стежки вниз. На другий день він підійшов до краю стрімкої скелі. Сніг падав такий густий, що Смокові не видко було її підніжжя, і він не наважився спуститися. Він щільно закутався у шубу, оточив себе собаками, сховався з ними у величезному заметі і так просидів всю ніч, намагаючись не заснути.

Вранці хуга вщухла. Смок виповз на розвідку. За чверть милі нижче лежало замерзле, вкрите снігом озеро, навколо якого височіли зубчасті верхів'я. Так йому і розповідали. Він випадково набрів на озеро Несподіванок.

— Влучна назва, — пробубонів він, спускаючись до його берегів. Тут росла купка старих сосен. Смок натрапив на три, присипані снігом, могили, що були позначені стовпами зі стертими написами. Там, де кінчалися дерева, стояла маленька хатка. Смок потяг за клямку й увійшов. В кутку, де колись було ліжко з соснових гілок, лежав кістяк, загорнутим в облізле, зотліле хутро. "Останній відвідувач озера", — подумав Смок, піднімаючи величезну грудку золота. Окрім неї, тут була повна бляшанка самородків, кожний завбільшки з грецький горіх.

Все тут поки що відповідало розповідям, і Смок був певен, що те золото з дна озера. Під багатьма футами криги воно було недосяжне, і Смок, хоч і нехотя, мусив прощатися з ним.

— Гаразд, шановне озеро, — сказав він. — Можеш собі лишатися тут. Але я ще вернусь, щоб осушити тебе, якщо злий дух мене не вхопить. Я потрапив сюди випадково, але добре знатиму шлях, коли виберусь звідси.

III

Через чотири дні Смок розпалив багаття в невеличкій долині, на березі замерзлого струмка, під гостинними соснами. Десь там, серед білого хаосу, що його він лишив позаду, було озеро Несподіванок, — але де саме, він не знав. Сто годин Смок боровся з заметами й снігом, що сліпив йому очі, і нарешті зовсім загубив шлях і забув, звідки прийшов. Він ніби прокинувся після якогось кошмару, бо навіть не був певний, чи проминуло чотири дні, чи, може й тиждень. Смок спав разом з собаками і перейшов безліч низьких перевалів та карколомних ущелин, з яких не можна було вибратись. Лише двічі йому пощастило розпалити вогонь та підігріти замерзлу оленину. І оце вперше він міг досхочу поїсти і відпочити. Хуга вщухла; стало ясно і морозяно. Ландшафт знову прибрав звичайного вигляду. Річка, біля якої він став, здавалася звичайною річкою і текла на південний захід. А озеро Несподіванок він загубив, як це траплялось з усіма, хто його шукав.

Півдня мандрівки вздовж невеличкої річки привели його у долину іншої більшої річки, яку він визнав за Мак-Квещен. Тут Смок підстрелив оленя і знов навантажив на кожного собаку п'ятдесят фунтів м'яса. Ідучи вздовж Мак-Квещена, він натрапив на слід санок. Слід хоч і присипано снігом, але під сподом була утоптана стежина. Смок зробив висновок, що на Мак-Квещені розташовано два табори і вони сполучаються цим шляхом. Очевидячки, Два Зруби було знайдено, і там зараз хтось живе. Смок попрямував річкою вниз.

Було сорок градусів морозу, коли він отаборився на ніч. Засинаючи, Смок питав себе, що то за люди знайшли Два Зруби і чи дістанеться він до них на другий день. Тільки почало благословлятися на світ, як Смок вирушив, легко ступаючи по снігу і втоптуючи лижвами стежку, щоб не провалювалися собаки.

І тут, на вигині річки, застукала його ця несподіванка. Праворуч пролунав постріл, і куля, пробивши йому парку та вовняну фуфайку, круто обернула його назад. Смок захитався на своїх лижвах і тут почув другий постріл. Він не став чекати. Упавши в сніг, він поповз до берега, під захист дерев. Постріли не припинялись, і Смок відчув, як по його спині тече щось тепле і липке.

Смок видерся на берег і заховався серед дерев та кущів; собаки побігли за ним. Там він зняв лижви, простягся на весь зріст і почав обережно роздивлятися. Нікого не видко. Той, що стріляв, лежав, причаївшись за деревами, на протилежному березі.

— Якщо зараз нічого не трапиться, — промурмотів Смок за півгодини, — то я вилізу і розпалю вогонь, бо інакше відморожу собі ноги. Як, Рудий, що б ти робив, коли б тобі довелося лежати на морозі, чуючи, як кров холоне в жилах, і знаючи, що тебе намагаються підстрелити?

Він одповз кілька кроків назад, утоптав сніг і заходився пританцьовувати на місці, щоб допомогти крові розійтися в ногах. Так минуло ще з півгодини. Раптом він почув дзеленчання дзвіночків. Він побачив санки, що мчали з-за вигину річки. Біля передка бігла самотня людина, жердиною поганяючи собак. Смок зрадів, бо це була перша людина, яку він зустрів після того, як три тижні тому розлучився з Малим. Та нараз він подумав, що, може, це злочинець, який ховався на тому березі.

Смок застережливо свиснув. Людина не почула і мчала далі. Смок свиснув голосніше. Чоловік спинив собак, обернувся і побачив Смока саме тієї миті, коли пролупав постріл. Тоді й Смок звів рушницю і вистрілив у бік дерев, звідки линув звук. Першим пострілом влучило бідолаху з жердиною. Поточившись, він підійшов до нарт і, силкуючись прикласти рушницю до плеча, раптом почав повільно осідати на сніг. Потім вистрілив і впав на спину, гак що Смокові видно було тільки його ноги іі живіт.

Знову знизу почулося дзеленчання дзвіночків. Чоловік вже не рухався З-за повороту вискочило троє санок, на яких було шестеро людей. Смок крикнув, щоб попередити, але вони й самі бачили, що трапилося з першими санками і поспішили на поміч. З того берега вже ніхто не стріляв, і Смок, гукнувши на собак, вийшов зі схованки. Чути було вигуки людей, і двоє з них, скинувши рукавиці, наставили на нього зброю.

— Ану йди сюди, підлий убивцю! — наказав чорнобородий чоловік. — Кидай рушницю, негіднику!

Смок завагався, а потім, кинувши рушницю, підійшов до них.

— Обшукай його, Луї, та забери в нього зброю, — сказав чорнобородий.

Смок зрозумів, що перед ним канадський француз та четверо інших провідників. Луї обшукав Смока і одібрав у нього мисливського ножа.

— Ну, що ти скажеш на свій захист, поки я тебе не застрелив? — спитав чорнобородий.

— Що ви помиляєтесь, коли думаєте, ніби я вбив цю людину, — відповів Смок.

Один з прибулих загукав. Він натрапив на сліди Смока і знайшов кущ, за яким він ховався. Вони тлумачили це по-своєму.

— За що ти вбив Джо Кайнеда? — спитав чорнобородий.

— Я сказав, що я не… — почав Смок.

— Е, що путнього в цих балачках? Ми застукали тебе! Ось твої сліди. Ось ти сховався, коли почув, що він їде. Стріляв, як злодій! П'єре, принеси його рушницю.

— Дайте мені розповісти вам, — сказав Смок.

— Замовкни! — загорлав бородань. — Твоя рушниця розповість нам усе.

Всі оглянули рушницю Смока, порахували набої, перевірили цівку й магазин.

— Один постріл! — заявив чорнобородий. П'єр, у якого ніздрі роздувались, наче в лося, понюхав магазин.

— Стріляв зовсім недавно, — сказав він.

— Куля влучила в спину, — сказав Смок, — а він їхав обличчям до мене. Значить, стріляли з того берега.

Чорнобородий поміркував трохи, а потім похитав головою.

— Ні. Він обернувся спиною до тебе, а тоді ти й вистрілив, боягузе. Підіть, хлопці, подивіться, чи немає слідів на тому березі.

Вони скоро повернулися і сказали, що сніг на тому боці незайманий. Навіть заячих слідів не було. Чорнобородий витягнув з рани забитого клейтух, розірвав його і видобув кулю. Кінець кулі сплющився і став завбільшки з півдоларову монету, а задній, окутий крицею, був не пошкоджений. Він порівняв її з набоями Смока.

— Все ясно, хлопче. Тепер і сліпий побачить. Ця куля з м'яким носом і в обгортці із криці, і твоя теж. Ця тридцять-тридцять, і твоя тридцять-тридцять. Ця виробництва Д. і Т., і твоя теж. Ну, тепер ходім на той берег та подивимось, як ти це зробив.

— В мене самого стріляли з-за тих кущів, — сказав Смок. — Гляньте на дірку в моїй парці.

Тим часом як чорнобородий обдивлявся його, один з прибулих одкрив магазин рушниці, яка належала забитому. Всім було ясно, що гой зробив тільки один постріл. Порожній набій досі стирчав у рушниці.

— Дідько б його взяв! Шкода, що бідний Джо не вбив тебе, — з сумом сказав чорнобородий. — Але він досить добре продірявив тобі плече. Ну, рушили!

— Раніш обшукайте другий берег, — наполягав Смок.

— Замовкни й ходи за мною Хай факти говорять за тебе.

Вони зійшли з стежини в тому самому місці, де звернув і Смок, і пішли до берега поміж дерев.

— Ось він танцював, гріючи ноги, — зауважив Луї. — Ось тут повз на череві. Тут поклав лікоть, коли стріляв.

— А ось, далебі, порожній набій, який він викинув! — сказав чорнобородий. — Тепер, хлопці, нам лишається зробити тільки одне…

— Вам не завадило б спитати мене, чому мені довелося стріляти, — урвав його Смок.

— Ти можеш схопити по зубах, якщо знов обізвешся! Будеш відповідати на питання пізніше.