Смок Беллю - Лондон Джек

Вгорі блимали зорі, в їхньому мерехтінні вони бачили, як обабіч невиразно маячіли обриси гір. Біля одинадцятої вони почули попереду приглушений гуркіт. Крижини стишували хід; брили нагромаджувалися й тріщали. Річка ставала. Одна брила стала руба, перекинулась через їхню крижину і знесла геть половину човна. Друга половина не потонула, бо лід міцно тримав її, але на мить перед очима мандрівників майнула темна вода. Річка спинилась. Через півгодини вона зірвалася й знову рушила. Це тривало і годину, потім лід знову її скував Силкуючись, річка ще раз визволилася з пут і знов помчала вперед.

Тоді вони побачили вогні на березі; Юкон і корився і завмер тепер вже на шість місяців.

Цікаві, що зібралися подивитися, як стає річка, почули з темряви бойову пісню Малого:

Мов аргонавти в давнину,

Пливем шляхом тяжким,

Тум-тум, тум-тум, тум-тум, тум-тум,

За Руном Золотим.

VII

Три дні працювали Кіт і Малий, переносячи півтори тонни вантажу з середини річки до дерев'яної хати на пагорку, що її купили Стайн і Спраг. Смерком, коли впоралися. Спраг покликав Кіта до себе в теплу кімнату. За дверима термометр показував шістдесят п'ять градусів нижче нуля.

— Вам, Смоку, ще не вийшов місяць, але ось ваші гроші й бувайте!..

— А як з контрактом? — запитав Кіт. — Ви ж знаєте, що тут голод. Людина не може дістати роботи навіть у шахті, якщо немає власних харчів. Ми ж умовилися…

— Не знаю я жодних умов! — урвав його Спраг. — Чи не так, Стайне? Ми умовилися про щомісячну платню. Ось вам гроші. Розпишіться й бувайте.

Кіт стиснув кулаки, і в нього аж в очах потемніло. Спраг і Стайн шарахнули від нього. Кіт ще ніколи не бився, до того ж він почував себе значно сильнішим за Спрага і просто посоромився його вдарити.

Тут Малий вставив і своє слово.

— Слухай-но, Смоку. Я не хочу більше мандрувати з оцим барахлом. Прийшов час одкараскатись від них. З тобою ми не пропадемо. Еге ж? Бери свої ковдри та чимчикуй до "Оленячого Рогу". Чекай там на мене. А я заберу в них, що мені належить, і дам їм трохи здачі. На воді я не вояка, а от тут, почуваючи під ногами твердий грунт, я хочу зняти невеличку куряву…

Через півгодини Малий з'явився до "Оленячого Рогу". Помітивши в нього кров на руках та подряпану щоку, Кіт зрозумів, що він таки дав Стайнові і Спрагові доброї здачі.

— Глянув би ти, що робиться в їхній хаті, — оповідав Малий. — Там такий рейвах! Б'юсь об заклад, що вони тиждень не висунуть носа на вулицю. Ну, та біс з ними. Що будемо робити, друже? Хліб коштує півтора долара фунт, і кажуть, що на роботу приймають тільки на своїх харчах. Оленина продається по два долари за фунт, але й її немає. У нас грошей стане на місяць — на харчі та набої. Давай рушимо на Клондайк. Як не буде оленів, то пристанемо до індійців. Але якщо за шість тижнів ми не здобудемо п'ять тисяч фунтів м'яса, то я… я ладен вернутися й просити пробачення у наших хазяїв. Що ж, по руках?

Вони міцно потиснули один одному руку. Кіт нерішуче сказав:

— Я нічого не тямлю в мисливстві.

Малий підняв свою склянку.

— Але ти любиш ведмедину, і я навчу тебе.

ПОХІД ДО СТРУМКА ІНДІАНКИ

І

Через два місяці Смок і Малий повернулися з полювання на оленів у Доусон і зупинилися в "Оленячому Розі". Полювання було щасливе, м'ясо вони перевезли в Доусон і продали по два з половиною долари за фунт. Тепер у них було три тисячі доларів золотим піском та добра запряжка собак. Їм дуже повелося. Незважаючи на те, що шукачі золота загнали всю дичину далеко в гори, їм пощастило у вузькому міжгір'ї забити чотирьох оленів.

Звідки взялися ті олені — так ніхто й не знав, бо того самого дня чотири голодні індійські родини розповідали нашим мисливцям, що ось уже три дні не зустрічали жодної дичини. Вимінявши за м'ясо собак, що мало не здихали з голоду, та підгодувавши їх тиждень, Смок і Малий запрягли тварин і перевезли оленину на порожній ринок Доусона.

Тепер їхнім завданням було обернути свій золотий пісок на харчі. Борошно та боби коштували півтора долара за фунт, але важко було знайти людину, яка б згодилася продати їх. Доусон конав з голоду. Сотні людей з грошима, але без їжі збиралися тікати з міста. Багато спустилося річкою ще до того, як вона почала замерзати, а ще більше, захопивши останні запаси, пішли за шістсот миль по кризі в Дайю.

Смок зустрів Малого в добре натопленому салуні і побачив, що той аж сяє від радощів.

— Кепсько жити без віскі й цукру, — привітав його Малий, знімаючи шматочки льоду з вусів. — Допіру я дістав вісімнадцять фунтів цукру. Продавець запросив тільки по три долари за фунт. А як у тебе?

— Я теж не байдикував, — з гордістю відповів Смок. — Купив п'ятдесят фунтів борошна. А чоловік з Адамового струмка казав, що продасть мені завтра ще п'ятдесят фунтів.

— Чудово! Тепер проживем, поки скресне річка. А знаєш, Смоку, у нас хороші собаки. Скупник пропонував мені по двісті за кожну. Я сказав, хай не моститься. Вони були б те кращими, якби їли більше м'яса. Але ж м'ясо дорожче від хліба. Ходімо, вип'ємо. Треба замочити ці вісімнадцять фунтів цукру.

Через кілька хвилин, коли вони одважували золотий пісок за віскі, Малий стукнув себе по лобі.

— Я й забув, що домовився зустрітись в "Тіволі" з одним хлопцем! Він продає зіпсоване сало по півтора долара за фунт. Ми ж можемо годувати ним собак і заощадити по долару на фунті. Бувай!

— Бувай! — відповів Смок. — Я теж незабаром піду.

Тільки-но пішов Малий, як до салуна увійшов одягнений у хутра чоловік. Побачивши Смока, він радісно посміхнувся, і Смок упізнав містера Брека, того самого, якому він провів човна через Ящиковий каньйон та крізь пороги Білого Коня.

— Я чув, що ви в місті, — поквапливо заговорив Брек, — і вже півгодини шукаю вас. Ходімте звідси, я хочу побалакати з вами.

Смок з жалем глянув на розжарену пічку.

— А тут не можна?

— Ні, справа дуже важлива. Ходімте на вулицю.

Виходячи з салуна, Смок зняв рукавицю, запалив сірника і глянув на термометр, що висів за дверима. Мороз обпік йому руку, і він швидко одяг рукавицю. У небі палало північне сяйво, а по місту чути було сумне виття тисяч собак.

— Скільки там показує? — запитав Брек.

— Шістдесят нижче нуля. — Кіт плюнув, і слина замерзла в повітрі. — Термометр дедалі падає. Годину тому було всього п'ятдесят два. Не хотілося б зараз бути в дорозі.

— Якраз і доведеться їхати, — прошепотів Брек, оглядаючись, щоб ніхто не почув. — Ви знаєте струмок Індіанки, що впадає в Юкон миль за тридцять звідціля?

— Там нема нічого, — відповів Смок. — Його обнюхали ще кілька років тому.

— Так було з усіма багатими місцями. Ось послухайте! Це справжній скарб! І золото залягає неглибоко — від восьми до двадцяти футів. Там нема жодної ділянки, що дала б менш як півмільйона. Це велика таємниця. Двоє чи троє моїх найкращих товаришів повідали мені її. Я пообіцяв дружині, що спочатку скажу вам, а потім поїду. Бувайте. Інструменти мої сховані на березі. Я пообіцяв друзям не вирушати, поки не засне Доусон. Ви знаєте, що буде, коли побачать, як ви лаштуєтесь до походу? Беріть вашого товариша — і гайда! Можете взяти собі четверту або п'яту заявку від "Знахідки". Та не забудьте: струмок Індіанки. Третій за Шведським струмком.

II

Увійшовши до хижки на околиці Доусона, Смок почув знайоме хропіння.

— Я сплю, — пробурмотів Малий, коли Смок торкнув його за плече. — Я ж не в нічній варті, — пручався він, коли Смок поторсав його дужче. — Звернись краще до бармена.

— Одягай штани! — сказав Смок. — Нам треба зробити дві заявки.

Малий сів і почав лаятись, але Смок затулив йому рота.

— Цить, — прошепотів він. — Розбудиш сусідів. Усе місто спить.

— Знаю я твої секрети! Ніхто нікому нічого не розповідає, а потім усі зустрічаються н дорозі! Де ж той твій скарб?

— Струмок Індіанки, — казав і далі пошепки Смок. — Цілком певна справа. Мені сказав Брек. Золото лежить неглибоко, майже під мохом. Вставай! Підемо упорожні!

Очі Малого заплющились, і він знову заснув. Смок стягнув з нього ковдри.

— Якщо не хочеш, то я йду сам, — сказав він.

Малий почав одягатися.

— Собак візьмемо? — спитав він.

— Ні. Навряд, щоб там була дорога, і ми швидше дійдемо без собак.

— Тоді я кину їм їсти. А ти візьми березової кори та свічку.

Малий відчинив двері, але, ужалений морозом, поспішив одягти шапку й рукавиці.

За п'ять хвилин він повернувся, розтираючи собі носа.

— Смоку, далебі, я проти цієї подорожі. Надворі холодніше, ніж було в пеклі за тисячу років до того, як чорти розклали там перше багаття. До того ж сьогодні п'ятниця та ще й тринадцяте число. І взагалі, здається, що ми йдемо шукати торішнього снігу.

Захопивши легенькі пакунки, вони зачинили за собою двері й почали сходити з пагорка. Північне сяйво погасло, тільки зорі миготіли в морозяному повітрі. На вигині дороги Малий упав у глибокий сніг і почав клясти той день, місяць і рік, коли народився.

— А чи не можна тихше? — забуркотів Смок. — Облиш свій календар, а то розбудиш усе місто.

— Еге ж! Он бачиш світло в цій хижі? І в тій? А он, чуєш, двері рипнули? Аякже, Доусон спить! Чого ж вони тоді світять? Мабуть, ховають мерців. Не збираються ж вони н похід!

Коли вони зійшли з гори і були майже її самому місті, вогні світилися в усіх вікнах, скрізь грюкали двері, а позаду чути було ходу багатьох мокасинів, що рипіли на втоптаному снігу. Малий знову заговорив:

— Та й до дідька ж людей проводжають небіжчиків!

На стежині стояв чоловік і кликав приглушеним голосом:

— Чарлі, давай мерщій!..

— Бачиш, Смоку, отой клунок у нього на спині? Цвинтар, певно, дуже далеко, коли вони беруть з собою ковдри.

Коли Смок і Малий вийшли на головну вулицю, за ними слідом вже йшло чоловік сто, а поки вони у тьмяному світлі зірок відшукали шлях до річки, позаду вже гомонів цілий натовп. Малий посковзнувся і з височини тридцяти футів скотився у м'який сніг. Смок покотився слідом і налетів на Малого, який, борсаючись, намагався встати на ноги.

— Я перший знайшов! — бурмотів Малий, скидаючи рукавиці і струшуючи з них сніг.

Ще через хвилину їм довелося тікати від лавини тіл, що падали на них згори. З того часу, як ударили морози, крига змерзлася в цілі горби, які підступно припорошив сніг. Упавши кілька разів. Смок витяг свою свічку і засвітив її.