Тев'є-молочар - Шолом-Алейхем
Що робить Господь бог? Він подає Лейзер-Волфові думку, щоб той посватався до моєї Цейтл, не правлячи ні посагу, ні вбрання. Через те кажу знову і знову: "Славлю тебе",— дякую тобі, боже, що ти зглянувся на Тев'є, прийшов йому на допомогу, подбав, щоб я мав невеличку втіху від моєї дитини... Коли я прийду до неї в гості, то, бог дасть, побачу її господинею на всьому готовому, шафи, повні білизни, буфет, повний пасхального смальцю й варення, подвір'я, повне курей, гусей і качок...
Раптом моя кобила розігналася стрімголов з гори, і, перш ніж я встиг підвести голову та подивитись, що сталося, я лежав уже на землі з усіма порожніми глечиками та горнятками, а візок на мені. Насилу-силу, з превеликими труднощами викараскався я, побитий, пом'ятий, і вилив увесь свій гнів на кобилу.
— А бий тебе сила божа! Хто тебе просив, неборако, показати свою спритність і довести, що ти вмієш мчати стрімголов з гори? Ти ж мене мало не вбила на смерть, сатано!
І я почастував її батогом скільки влізло. Кобила, мабуть, сама зрозуміла, що завинила переді мною, і стояла, опустивши голову, з винуватим виглядом.
— Щоб тобі повилазило! — кажу я їй, піднімаю візок, складаю посуд і їду далі. "Погана прикмета,— міркую собі.— Чи не сталося часом вдома якесь нове лихо?.."
Так воно й було. Проїхав ще версти зо дві, був уже недалеко від дому, раптом бачу, шляхом наближається до мене людина в образі жінки. Під'їжджаю ближче, придивляюся: Цейтл!.. Не знаю чому, але серце мені закалатало в грудях, коли я її побачив. Скочивши з воза, підбігаю до неї:
— Цейтл, це ти? Що ти тут робиш?
А вона падає мені на шию з плачем.
— Господь з тобою,— кажу,— дитино моя, чого ти плачеш?
— Ой,— каже вона,— тату, татоньку!..— і вмивається сльозами.
Мені потемніло в очах, затремтіли руки й ноги.
— Що з тобою, доню, що трапилось? — запитую я, беру її за руку, заспокоюю, обіймаю, цілую її, а вона не заспокоюється.
— Тату, татоньку, любий, дорогий,— благає вона,— раз на три дні шматок хліба їстиму, зглянься,— каже,— на мої молоді літа!..— і захлинається від плачу, не може й слова вимовити.
"Ой лишенько,— думаю собі,— я вже здогадуюсь, у чім річ! Вража сила понесла мене до Бойберика!"
— Навіщо плакати,— кажу я їй, гладячи її по голові,— дурненька, навіщо плакати? Ні — так ні,— кажу,— не хочеш, не треба. Тобі силоміць ніхто не почепить горба на спину. Ми хотіли,— кажу,— твого добра, вважали, що так буде краще. Ну, а коли це тобі не до душі, що поробиш? Мабуть,— кажу,— не судилося...
— Спасибі тобі, тату,— каже вона,— дай тобі боже дожити до глибокої старості,— і знову падає мені на шию, і знову починає мене цілувати й плакати, вмиватися сльозами.
— Та годі-бо вже рюмсати,— кажу,— "суєта суєт",— вареники їсти теж набридає. Сідай,— кажу,— і поїдемо додому. Мама там, мабуть, хвилюється, думає вже бозна-що.
Одне слово, ми обоє посідали на воза, і я почав її заспокоювати, всіляко розважати.
— Справа така,— кажу,— ми, крий боже, нічого лихого не мали на думці. Бог тому свідок, він знає всю правду, ми хотіли, як то кажуть, забезпечити дитину, щоб не знала нужди. А коли нічого не виходить, то, мабуть,— кажу,— така воля божа. Не судилося тобі, доню моя, прийти на все готове, стати господинею такого добра, а нам дочекатися хоч невеличкої радості на старості літ за нашу тяжку працю... День і ніч у ярмі, жодного просвітку, жодної щасливої хвилини, тільки злидні, тільки убозтво, тільки лихо, куди не глянь!..
— Ой тату,— каже вона мені знову з плачем,— піду в служниці, глину міситиму, землю копатиму!..
— Чого ти плачеш, дурна дівчинко,— кажу я їй.— Хіба я тобі, дурненька, за щось дорікаю? Просто,— кажу,— тяжко і гірко на серці, через те й виливаю свою журбу-печаль, веду розмову з ним, з владикою небесним, про те, як він править мною. Він,— кажу,— всеблагий отець, жаліє мене, гарно повівся зі мною, хай мені простить за такі слова,— кажу,— поквитався зі мною, як з пасинком, і хоч ґвалт кричи! Але, мабуть,— кажу,— так воно, певно, мусить бути. Війна небі, високо, а ми,— кажу,— тут глибоко-глибоко в землі. Отож мусимо казати, що він правий і його вирок правдивий. Бо, з другого боку, хіба я не великий дурень? Чого галасую? Чого лементую? Що я, маленький хробачок, який плазує тут по землі, важу проти бога, щоб хизуватися перед ним своїм дурним розумом і давати йому поради, як правити божим світом? Певно, коли він велить так, воно мусить бути саме так, і скаргами нічого не досягнеш. Сорок днів,— кажу,— так написано в наших святих книгах,— сорок днів перед тим, як дитина зароджується у череві матері, приходить ангел і вигукує: "Дочка раба божого най..." — нехай Тев'єва дочка візьме сина такого-то і такого-то, а м'ясник Лейзер-Волф хай потурбується і поїде десь-інде шукати жінку свого стану. Його рівня від нього не втече. А тобі,— кажу,— нехай бог пошле твого судженого, аби було щось путнє, і якнайшвидше. Амінь, хай справдиться його воля,— кажу.— Щоб хоч мати твоя не дуже гримала. Вона вже дасть мені перцю з маком!..
Одне слово, приїхали ми додому, я випріг кобилу і сів коло хати на траву дати собі раду, придумати для моєї жінки щось із "Тисячі і однієї ночі", аби здихатися лиха. Сутеніє, сонце сідає, повітря тепле, жаби в далечині кумкають; кобила моя, стриножена, скубе травичку; корівчини щойно прийшли з череди, стоять над цеберками і чекають, щоб їх видоїли; трава в усій окрузі пахне — рай земний, та й годі! Сиджу собі отак, оглядаю це все і міркую при цьому, як мудро створив Господь бог свій світ, де кожне створіння, починаючи від людини і аж до тварини, заробляє собі на хліб. На дурничку нічого нема! Ти, корово, хочеш жувати — йди, тебе видоять, давай молоко, годуй бідняка з його жінкою і дітьми! Ти, конику, хочеш набити пельку — біжи щоразу з глечиками до Бойберика і назад! Так само й ти, людино, хочеш мати шматок хліба — йди працювати, дій корів, тягай глечики, збивай масло, готуй сир, запрягай коня і чвалай щоранку до Бойберика на дачі, схиляйся перед єгупецькими багачами, усміхайся їм, підлещуйся, стелися кожному під ноги, щоб вони були задоволені, пильнуй, щоб, боронь боже, не зачепити їхнього гонору!.. Тож лишається питання: "Чим відрізняється?.." — чому існує така різниця? Де сказано, що Тев'є мусить тяжко працювати для них, прокидатися рано-вранці, коли ще сам бог спить. І заради чого? Заради того, щоб вони до кави мали на сніданок свіжий сир і масло? Де сказано, що я повинен жили з себе висотувати, щоб заробити на рідкий крупник, на куліш з картоплею, а вони, оті єгупецькі багатії, мають розкошувати на дачах, за холодну воду не беручись, об'їдатися смаженими качками, смачними книшами, млинцями й вергунами? Хіба я не така ж людина, як вони? Чи не було б справедливо, слово честі, щоб Тев'є теж хоч раз виїхав улітку на дачу? Ви, може, спитаєте, де братимуть сир і масло? Хто доїтиме корів? Таки вони, єгупецькі аристократи... І я сам регочуся, дійшовши до такої чудернацької думки, як кажуть у приказці: коли дурнів слухали б вуха господні, то був би світ не такий, як сьогодні...
— Добривечір, реб Тев'є!— чую я раптом, як хтось мене називає на ім'я.
Повертаюсь, дивлюся — знайомий: Мотл-жилетник, кравчук з Анатівки.
— Доброго здоров'я,— кажу,— про вовка помовка. Сідай, Мотл, на божій землі,— кажу.— Як це ти раптом опинився тут?
— Як я прийшов? Ногами,— відповідає він, сідає коло мене на траву і дивиться туди, де мої дівчата пораються біля глечиків та біля горнят.— Я давно вже збираюсь до вас, реб Тев'є,— каже він,— але все часу не маю; одну роботу кінчиш, другу береш. Я тепер сам собі кравець. Роботи, хвалити бога, досить, у всіх кравців тепер роботи повно. Цього літа у нас сезон весіль: Берл гугнявий справляє весілля, Йосел-паливода справляє весілля, Мендл-заїка справляє весілля, Яків язикатий справляє весілля, Мойше-горлань справляє весілля, Меїр-кропива справляє весілля, Хаїм-лошак справляє весілля і навіть удова Тригубиха теж справляє весілля!
— Усі на світі,— кажу,— справляють весілля, тільки я один нещасливий. Мабуть, не заслужив у бога...
— Ні,— озивається він до мене і дивиться туди, де дівчата пораються,— ви помиляєтесь, реб Тев'є; якби тільки схотіли, ви б теж тепер були близькі до весілля. Це залежить тільки від вас...
— А саме,— кажу,— яким чином? Може, маєш нареченого для моєї Цейтл?
— Ви вгадали! — каже він.
— Хоча б пристойний жених? — питаю і думаю собі: "Ото буде цікаво, якщо він має на увазі м'ясника Лейзер-Волфа!.."
— Наче для неї покроєно! — відповідає він мені кравецькою мовою і дивиться все туди, де пораються мої дівчата.
— Звідки родом, цікаво знати, твій жених? — запитую я в нього.— 3 яких країв? Якщо від нього тхне м'ясною крамницею,— кажу,— я навіть слухати не хочу ані дивитись!
— Боронь боже,— каже Мотл,— він ніколи і близько не стояв коло м'ясної крамниці! Ви знаєте його, реб Тев'є, дуже добре!..
— Він,— питаю,— хоч рівня для нас?
— Ще яка рівня,— каже Мотл,— рівніше не може бути: це, як то кажуть, скроєно і пошито!..
— Хто ж він такий, твій жених? — питаю.— Цікаво послухати.
— Хто жених? — повторює він і дивиться все туди, до дівчат.— Жених, розумієте, реб Тев'є, таки я сам...
Тільки-но він мені це вимовив, я, наче ошпарений окропом, схопився з трави, а він за мною. І отак ми стали один проти одного, мов ті півні.
— Чи ти збожеволів,— кажу до нього,— чи ти просто так з глузду з'їхав? Ти сам сватальник, сам кум і сам жених, тобто на своєму весіллі із своїми музиками! Я ще ніде такого ніколи не чув, щоб парубок сам сватався!
— Те, що ви кажете, реб Тев'є,— озивається він до мене,— ніби я божевільний, то нехай наші вороги божеволіють. Я ще, можете мені повірити, при повному розумі. Не треба,— каже,— бути божевільним, щоб хотіти вашу Цейтл. Ось вам доказ: Лейзер-Волф — найбільший багатій у нашому місті — теж хотів її взяти без копійки посагу. Ви думаєте, це секрет? Все містечко вже знає!.. А те, що ви кажете: "Сам, без сватів",— то я дивуюсь вам: ви ж, реб Тев'є, людина, котрій, нівроку, пальця в рота не треба класти,— відкусите... Але навіщо довго розпатякувати? Справа,— каже він,— така: я і ваша дочка Цейтл давно, ще понад рік тому, дали одне одному слово, що ми поберемось...
Коли б хто мені загнав ножа в серце, було б приємніше, ніж чути оці слова.
