З ярмарку - Шолом-Алейхем

З ЯРМАРКУ

МОЇМ ДІТЯМ — ПОДАРУНОК

Дорогі, любі діти мої! Вам присвячую я твір моїх творів, книгу моїх книг, пісню пісень серця мого. Я знаю, моя книжка, як і кожне творіння рук людських, не позбавлена вад. Але хто ще, крім вас, так добре знає, як дорого вона коштує мені? Я віддав цьому творові найцінніше, що маю,— моє серце! Читайте його час від часу. Може, він чогось навчить вас або дітей ваших, навчить, як любити наш народ, як цінити його духовні скарби, що лежать розкидані по всіх закутах безмежного світу. Це буде найкращою винагородою за мою понад тридцятирічну самовіддану роботу на ниві нашої рідної мови й літератури.

Ваш батько — автор Шолом-Алейхем

Лютий 1916 р. Нью-Йорк

КОРОТКА ІСТОРІЯ КНИЖКИ "З ЯРМАРКУ"

Доля книжки схожа на долю людини. Вона має раніш добре натерпітись, пройти всі сім кіл пекла, перш ніж побачить білий світ.

Книжці "З ярмарку" ще й дня не минуло, вона лише сьогодні вийшла з друку, а вже має свою історію. Дозвольте мені коротко розповісти її.

Перший, хто подав мені думку широко й всебічно описати минулі п'ятдесят років нашого єврейського життя, був звичайнісінький собі чоловік, якого покійний поет І.-Л. Гордон * увінчав званням "Шановний читач". Його знає весь світ. Він наш, з Одеси, поборник просвіти, любитель єврейської літератури, тепер живе в Америці, і справжнє ім'я його Авром-Еліогу Любарський. Кілька років тому він, як справжній друг і шанувальник, спеціально приїхав до мене в Швейцарію й подав мені таку думку: оскільки я прожив, власне, цілу епоху і зростав, можна сказати, разом з єврейською народною літературою, то, може, варт було б мені взятися й змалювати цю епоху у великому романі.

Його думка припала мені до душі, і я взявся до роботи, але в зовсім іншій формі — у формі автобіографії або роману-автобіографії.

Минуло кілька років. Я працював над книжкою, і вона зростала розділ по розділу. Але що з того? Твір не любить лежати. Твір любить, щоб його друкували й читали. Та друкувати нема де. Видавати книжку своїм коштом — це єврейському письменникові не під силу. Друкувати в журналі? Єврейська література ще не така багата, щоб мати щомісячник, як у людей. Кілька разів я змушений був

з душевним болем відкладати роботу. Так воно тривало, аж поки мене доля не закинула вдруге до Америки. Минув рік, і я встиг уже перекочувати з моїм "Ярмарком" на іншу квартиру. Отоді тільки "Варгайт" * визнала за доцільне випустити в світ перші дві частини "З ярмарку" окремим виданням у двох томах.

Коли автор бачить свої думки втіленими в книзі, це надає йому мужності йти далі тим самим шляхом, який він уже собі обрав. А шлях цей ще досить довгий. Картини епохи тільки починають вимальовуватись, події тільки починають розгортатись, і образи людей, давно зниклих, і типи осіб, досить поважних, так і просяться на папір...

Будемо сподіватись, що доведемо нашу працю до можливого кінця.

Шолом-Алейхем

Лютий 1916 р. Нью-Йорк

ЧАСТИНА ПЕРША

Навіщо романи,

коли саме життя є роман?

1

ЧОМУ, ВЛАСНЕ, "З ЯРМАРКУ"?

Щось ніби передмова. — Чому письменний заходився писати свою біографію?— Шолом-Алейхем-письменник розповідає історію Шолом-Алейхема-людини

"З ярмарку" може означати — з життя, що подібне до ярмарку. Кожна людина схильна по-своєму порівнювати з чимось людське життя. Так один столяр якось сказав: "Людина, вона як той столяр: столяр живе, живе й помирає, так само й людина". Від шевця я сам чув, що людське життя нагадує пару чобіт: поки підошви цілі, чоботи залишаються чобітьми; та ось підошви стопталися, і чобіт наче й не було на світі. Балагула, звичайно, порівнює людину, пробачте, з конякою. Тому не було б нічого дивного, коли б така людина, як я, що прокалатав півсотні років і береться розповідати історію свого життя, надумала порівняти своє минуле з ярмарком.

Насправді йдеться про щось зовсім інше. З ярмарку тут означає повернення або підсумок, результат великого ярмарку. Людина, вирушаючи на ярмарок, сповнена надій, вона ще сама не знає, які успіхи їй там судилися й чого вона там досягне... От і мчить людина прожогом, мерщій-мерщій,— не займайте її: їй ніколи! Та коли вона повертається з ярмарку, то вже знає, що саме здобула, чого досягла там, і вже не біжить стрімголов: вона має час! Тепер людина вже може собі здати справу в усьому, вона добре знає, що їй дав ярмарок, і має змогу ознайомити людей з його результатами, розповісти повільно, не кваплячись, з ким вона зустрілася на ярмарку, що там бачила й що чула.

Мої друзі не раз дорікали мені, чом я не берусь ознайомити людей з історією мого життя. Вже час, казали вони, це зробити, і воно, певно, було б цікаве. Я послухав був моїх друзів, кілька разів брався за перо, але щоразу відкладав його, аж поки... поки настав час — мені ще тоді п'ятдесяти років не минуло,—коли я удостоївся зустрітись віч-на-віч з його величністю ангелом смерті зовсім не на жарт — я мало не перехопився туди, звідки листа не напишеш, нічого не перешлеш і навіть поклону не передаси... Одне слово, я мав розпрощатися із цим світом, і тоді я собі сказав: "Тепер саме настав час. Берись за перо й пиши, бо ніхто не знає, що завтрашній день принесе йому. Помреш, і тоді прийдуть люди, які вважають, ніби добре знають тебе, і почнуть вигадувати про тебе всілякі небилиці. Навіщо воно тобі? Візьмись до роботи сам: ти себе знаєш краще, ніж будь-хто, й розкажи, хто ти такий, напиши свою біографію".

Та легко сказати, пиши свою біографію, правдивий життєпис, невигаданий! Адже це значить звітувати читачеві про все своє життя, сповідатися цілому світові! Ви знаєте, писати свою біографію й складати духівницю майже те саме... Це по-перше. По-друге: тому, хто розповідає про себе, досить важко піднестись на такий рівень, щоб не піддатись спокусі похизуватися перед людьми, виставитись славним парубійком, який ніби так і просить: "Поплескайте мене по щічці!" Тому я обрав особливу форму автобіографії, форму роману, біографічного роману. Я розповідатиму про себе, наче про якусь сторонню особу. Тобто я, Шолом-Алейхем-письменник, розповідатиму вам справжню біографію Шолом-Алейхема-людини, просто, без якихось особливих прикрас та манірничання, так, неначе б це розповідала вам інша, зовсім стороння людина, яка, проте, завжди й всюди супроводила його, пройшла з ним усі сім кругів пекла. І розповім я вам це поступово, частинами, окремими історіями або епізодами, епізод по епізоді. І той, хто допомагає людині запам'ятати все, що з нею діялось протягом життя, хай допоможе мені нічого не проминути, боронь боже, з усього, що гідне уваги, не проминути нікого з тих, кого я зустрів на цьому великому ярмарку, де минули п'ятдесят років мого життя.

1

НАШЕ МІСТО

Маленьке містечно Воронків — щось на зразон Касрилівий*. — Легенда з часів Мазепи. — Стара синагога, старе кладовище, два ярмарки

Герой цього біографічного роману ріс і виховувався в тій самій Касрилівці, що вже трохи відома світові. Знаходиться вона, коли вам цікаво знати, в Полтавській губернії, недалеко від старого історичного міста Переяслава, і називається вона не Касрилівка, а Воронків. Занотуйте це собі.

Я мав би, власне, назвати місто й дату народження мого героя, як це звичайно роблять усі письменники-біографи. Та, признаюсь, воно мене не цікавить. Мене цікавить якраз оця маленька Касрилівка, тобто Воронків, бо ніяке інше місто в світі так не закарбувалося в його пам'яті, як оця благословенна Касрилівка-Воронків, і жодне інше місто в світі не припало йому так до душі — він і досі не в силі його забути й не забуде його ніколи-ніколи.

І справді, яке інше місто в цьому величезному світі — хай то буде Одеса, або Париж, або Лондон, або навіть Нью-Йорк — може похвалитися таким великим, розкішним базаром і такою силою єврейських крамниць та крамничок, столів, столиків та рундуків, завалених цілими горами свіжих запашних яблучок і грушок, динь та кавунів, якими б свині й кози охоче поласували, коли б перекупки безнастанно не воювали з ними; а ми, хедерники *, з тим більшою охотою скуштували б оцих ласощів, та нам, на жаль, зась...

Яке інше місто має таку стару, згорблену синагогу з таким гарним різьбленим кіотом, оздобленим двома левами, що скидалися б на птахів, коли б не їхні висолоплені язики та роги, в які вони сурмлять? У цій древній синагозі, розповідають старі євреї, наші прадіди замкнулися, рятуючись від Мазепи, сиділи три дні й три ночі в молитовному уборі, читали псалми, і це .їх урятувало від смерті. Ті самі люди розповідають, що тодішній старий рабин благословив цю синагогу, щоб вона ніколи не горіла, і вона таки не горить, хоч би яка пожежа бурхала навколо.

Яке інше місто має таку лазню, що стоїть на узгір'ї, біля самої річки, і має такий колодязь, в якому вода ніколи не вичерпується? А сама річка! Де ви ще бачили в світі таку річку, в якій споконвіку купаються цілі покоління хлопчаків — хлюпаються, навчаються плавати, ловлять рибок, показують в воді всілякі штуки — любо подивитися? Про стару лазню, що на диво всім збереглася, старі люди теж мають що розповісти. Там колись повісився чоловік. Напився й повісився. І тоді пішов по місту наговір, нібито його повісили євреї. На місто насунуло лихо: збиралися відшмагати чи то й справді відшмагали найша-новніших громадян міста. Я не хочу надто розводитись про цю подію, бо не люблю сумних історій, якщо навіть вони відбулися не тепер, а за старих часів...

Яке інше місто має таку високу гору, що сягає верхів'ям аж до хмар? За тією горою — всі це знають — поховано скарб ще за часів Хмельницького. Не раз той скарб, розповідають старі люди, бралися викопувати, та мусили облишити свій намір, бо натрапляли при цьому па кістки, на руки, ноги, черепи людей, завитих у савани. Певно, то були наші предки, можливо, мученики... Хто знає?

У якому іншому місті ви зустрінете таких шановних городян? Вони, здавалося б, всього лише дрібні крамарі та шинкарі, що живуть нібито тільки завдяки торгівлі з селянами або один за рахунок одного, проте всі вони поводяться з гідністю: кожен має свою домівку, свою сім'ю й своє місце в синагозі, хай то буде біля східної стіни * чи в протилежному кутку — це байдуже! А коли дехто не такий родовитий і багатий, то в нього завжди знайдеться родовитий чи багатий родич, про якого він безперестану говорить і розповідає такі чудасії, що аж голова йде обертом.

А старе кладовище! Таке велике, чудове кладовище, де більшість могил густо заросла травою й вже не знати навіть, чи залишились там людські кістки! Про це кладовище можна було б багато що розповісти, і, звісно, не дуже веселі історії, ба навіть вельми страшні історії, певна річ, з давньої минувшини, але проти ночі не варт згадувати про кладовище.

Невелике то містечко Воронків, але яке гарне, яке принадне! Ви можете пройтися по ньому вздовж і впоперек за півгодини, якщо ви, звісно, маєте ноги й у силі це зробити.