З ярмарку - Шолом-Алейхем

Ні залізниці, ні моря, ні гамору! Усього тільки два ярмарки на рік: Красні торги й Покрова — мабуть, спеціально для євреїв, щоб вони могли торгувати й дещо заробити. Зовсім малесеньке містечко, але там ви почуєте стільки чудових історій та легенд, що лише з них самих можна б скласти цілу книжку. Я знаю — історії та легенди ви любите. Це, власне, для вас головне... Але ми не можемо тепер на цьому зупинитись, ми мусимо суворо додержуватись рамок біографії й повинні насамперед ознайомити вас, як це заведено, з батьками героя. І хай вас тішить те, що я починаю одразу з батька й матері, а не з діда й прадіда, як це роблять інші біографи.

З

БАТЬКО Й МАТИ

Воронківський багатій та його численні професії.—Цілий табунець дітей.— Служниця Фрума панує над ними. — Наш герой — перекривлювач і шибеник

Високий на зріст, із завжди заклопотаним обличчям, з високим, білим зморшкуватим лобом та рідкою усміхненою борідкою, шановний господар, побожна людина, знавець талмуда, біблії та староєврейської мови, прихильник тальненського цадика *, поклонник Мапу, Слонімського та Цедербаума *, казуїст, арбітр і порадник, шахіст, людина, що розуміється на перлах і діамантах,— отакий є достеменний портрет батька нашого героя реб * Нохема Веви-кова, якого вважали найбагатшою людиною в місті.

Важко сказати, які великі статки могли бути в такого воронківського багатія, але справ у нього було багато. Він був посесором, постачав заводові буряки, держав земську пошту, торгував хлібом, вантажив баржі на Дніпрі, рубав ліс і відгодовував худобу брагою. Проте сім'я жила з "мануфактурної крамниці". А втім, воно тільки мовиться так — "мануфактурна крамниця". Насправді там була і галантерея, і бакалія, і сіно, і овес, і домашні ліки для селян і селянок, і залізний товар. У справи "мануфактурної крамниці" батько не втручався. Цим відала мати, жінка енергійна, моторна й страшенно сувора з дітьми.

А дітей було чималенько, понад дюжину, різного віку та різної масті: чорнявих, білявих, рудих.

З дітьми тут, звісно, не дуже панькались, тобто ніхто надто не побивався за ними, і якби вони, боронь боже, не народилися на світ, шкода була б невелика. Та коли вони вже є, то "хай собі будуть — кому вони заважають? Хай живуть довгі роки..." Кому з них щастило викрутитися з віспи, кору та інших дитячих болячок і напастей, той виростав і йшов у хедер, спершу в початковий, до Ноте-Лейба, а потім до реб Зореха — вчителя талмуда. А кому бракувало сил перемогти тисячоокого ангела смерті, що завжди чигає на цих маленьких пташенят, той вчасно забирався туди, звідки прибув. Тоді завішували дзеркала й відбували босини: батько й мати скидали черевики, сідали на підлогу й довго плакали, так довго, аж поки не переставали. Потім казали: "Бог дав — бог узяві", витирали очі, підводилися з підлоги й... забували. Інакше воно й не могло бути в цьому неймовірному гармидері, де товчеться понад дюжину дітлахів, і серед них один уже жонатий, з борідкою, що тільки-но засіялась, а найменше — немовля...

Велику майстерність мала виявити мати, щоб викохати таку купу дітей і упоратися з усіма їхніми хворобами. Звичайно на дітей, знай, сипались ляпаси, буханці, штурхани, та коли, боронь боже, хтось захворював, мати вже не відходила від ліжка: "О лишенько нені твоїй!" Але тільки-но дитина видужає, підведеться на ноги, на неї вже гримали: "У хедер іди, шибенику, в хедер!.."

У хедері навчалися всі, починаючи з чотирьох років і аж до... майже до одруження. І в усій цій дитячій компанії визначався як найбільший шибеник середульший, герой цієї біографії, якого звали Шолом, або Шолом, син Нохема Вевикова.

Правду кажучи, він не був такий вже поганий хлопчик, оцей Шолом, і вчився він краще за всіх інших дітей, але стусанів, ляпасів, штурханів та різок, хай бог милує, він теж діставав більш за всіх. Певно, було за що.

— Ось побачите, люди, з цієї дитини пуття не буде! Це росте казна-що, нікчема, шелихвіст, самоволець, ненажера, урвиголова, вихрест, виродок якийсь!..

Так атестувала його служниця Фрума — ряба, сліпа на одне око, але служниця віддана, чесна й дуже ощадна. Вона немилосердно шмагала дітей, скупилась на їжу для них, стежила, щоб вони були статечні, побожні, чесні" й чисті душею перед богом та перед людьми. А що мати, як жінка ділова, завжди була заклопотана в крамниці, Фрума твердою рукою вела господарство в домі й "виховувала" дітей, як рідна мати. Уранці вона їх будила, вмивала, причісувала, проказувала з ними ранкову молитву, лупцювала, давала їсти, відводила в хедер, приводила додому, знову лупцювала, давала їсти, проказувала з ними молитву перед сном і знову лупцювала та вкладала спати усіх разом — хай вам не буде соромно — таки в одне ліжко із собою. Сама вона лягала в ногах.

Неабияким лихом була ця Фрума для дітей, і її весілля стало для них справжнім святом. Дай боже йому довгий вік, цьому шалапутові Іделю, з його кучерявою чуприною, змащеною гусячим салом, і з ніздрями, які так зрослися, що аж ніяк не зможеш висякатись, хоч би ти був мудрий, як сам цар Соломон. Дай боже йому довгі літа за те, що вирішив (ото божевільний!) одружитися з сліпою на одне око Фрумою. А одружився він з нею не абияк, а "з любові", тобто він закохався в неї аж по самі вуха. Покохав він її, звісно, не за те, що вона ряба й сліпа на одне око,— боронь боже! — а щоб поріднитися із самим реб Нохемом Вевиковим. Це ж вам не жарт, така рідня! Сама Хая-Естер (мати нашого героя) справляла весілля, була головною розпорядницею, пекла медівники, запросила музик з Березані, танцювала, веселилася-гуляла до ранку, аж охрипла.

Ох і нареготалися й натанцювалися тоді діти! Раділи вони, власне, не так з того, що пройдисвіт і шалапут жениться на сліпій дівці, як з того, що вони нарешті позбуваються цієї дівки Фруми навік-віки. Між іншим, добре посміялися вони також з того, як "шибеник" перекривляє щасливу пару — молодого, який весь час свистів носом, і молоду, яка дивилася на свого судженого єдиним оком і облизувалась, наче та кицька, що поласувала сметаною.

Копіювати, перекривляти, мавпувати — на таке наш Шолом був мастак. Побачивши кого-небудь уперше, він одразу помічав у нього якусь ваду, щось "смішне", надувався, мов пузир, і починав його перекривляти. Діти аж заходилися сміхом, а батьки скаржились учителеві: "Шибеник перекривляє весь світ, наче та мавпа,— треба хлопця відучити від цього!"

І вчитель узявся відучувати Шолома від цього, та дарма. У дитину ніби ввійшла якась "нечиста сила", якесь чортеня, і Шолом перекривляв геть усіх на світі, усіх без винятку, навіть самого вчителя, показуючи, як той нюхає табаку й дріботить своїми маленькими ніжками, і учи-тельшу, як вона із жалісною міною, червоніючи й раз у раз кліпаючи одним оком, випрошує в чоловіка гроші на суботу і, не вміючи вимовити слово "субота", каже "шубота". І тоді летіли ляпаси, сипалися стусани, свистіли різкиї Ох які різки! Які різки!

Одне слово — веселе було життя!

4

СИРОТА ШМУЛИК

Казни, фантазії й сии. — Кабала41 й чари

Є такі обличчя, наче створені богом, щоб чарувати вас з першого погляду. "Любіть мене!" — промовляє вам таке личко, і ви починаєте його любити, самі не знаючи за що.

Отаке миле личко мав сирота Шмулик, хлопчик без батька й матері, що жив у рабина.

До цього ПІмулика й прихилився всією душею Шолом, син Нохема Вевикова, герой цієї автобіографії, з першої-таки хвилини їхнього знайомства. Він ділився з ним сніданками, обідами й став його другом, та ще яким другом — одна душа, одне тіло! За що — спитаєте? За його казки.

Ніхто не знав стільки казок, скільки їх знав Шмулик. Але знати багато казок — це ще не досить. Треба ще вміти їх розповідати. А Шмулик умів розповідати казки, як ніхто інший.

Звідки цей цікавий хлопчик із червоними щічками й мрійними очима брав стільки казок, таких гарних, захоплюючих казок, що рясніють чудесними, фантастичними картинами? Чи то він колись їх чув від кого? Чи, може, то був витвір його власної фантазії, може, він їх сам вигадував? Цього я досі не можу осягнути. Знаю тільки одне: розповідь у нього лилася наче з невичерпного джерела, гладенько, як на олії, і тяглася, як довга шовкова нитка. І солодкий був його голос, солодка була його мова, неначе меД. А щічки його пашіли, і очі бралися тонкою поволокою, ставали вологими, мрійними.

Забравшись у п'ятницю пополудні, або в суботу по-обіді, чи в свято надвечір на самий верх воронківської гори, що "сягає своєю вершиною аж до хмар", обидва товариші лягали ницьма, обличчям до трави, або горілиць, обличчям до неба, і Шмулик починав розповідати свої казки: про принца з принцесою, про рабина з рабиншею, про принца з ученим собакою, про принцесу в кришталевому палаці, про дванадцять лісових розбійників, про корабель, що вирушив у Льодовитий океан; розповіді про папу римського, який затіяв диспути з найвидатнішими рабинами, і казки про тварин, привидів, чортів та бісів-насмішників, про чаклунів, карликів і вовкулаків, про чудисько "піпернотера" — напівлюдину-напівзвіра, і про люстру з Праги. І кожна казка, кожна розповідь мали свою принадність, свій аромат, і всі вони пройняті були якоюсь особливою чарівністю.

А Шмуликів товариш, Шолом, слухав, роззявивши рота й розвісивши вуха, не відводячи очей од цього цікавого хлопчика з червоними щічками й вологими, мрійними очима.

— Звідки ти все це знаєш, Шмулику?

— Дурненький, це ще не все. Я знаю також, як наточити вина з стіни та олії з стелі.

— Як же можна наточити вина з стіни та олії з стелі?

— Дурненький, це теж дрібниця! Я навіть знаю, як перетворити пісок на золото й з черепків зробити алмази й брильянти.

— А як це роблять?

— Як? З допомогою кабали. Адже наш рабин — каба-ліст, хто цього не знає? Він же ніколи не спить.

— Що ж він робить?

— Вночі, коли всі сплять, лише він не спить і займається кабалою.

— І ти бачиш усе, що він робить?

— Як же я можу бачити, коли я сплю?

— Звідки ж ти знаєш, що він займається кабалою?

— А хто цього не знає? Це знають навіть малі діти. Спитай, кого хочеш. Те, що може зробити рабин, не зробить ніхто. Він забажає, і перед ним розкриються всі дванадцять колодязів із живим сріблом і всі тринадцять садів чистого шафрану; а золота, срібла, діамантів і самоцвітів там, як того піску на березі морському, так багато, що й брати стільки не хочеться!

— Чому ж ти завжди голодний? І чому рабин ніколи не має грошей на суботу?

— А тому, що він не хоче.