Тев'є-молочар - Шолом-Алейхем
Ніж таке життя,— каже він,— ніж отак жити, реб Тев'є...— і опускає голову...
Дивлюся на нього, бідолаху, як він ото стоїть, похнюпившись, спершись об стіну, зсунувши шапку набік, і кожне його зітхання, кожний стогін крає мені серце.
— Проте,— кажу,— якщо зміркувати, то виходить, що ти не дуже-то й винний. Бо коли розглянути справу всебічно, то навряд чи ти мав якийсь лихий намір,— це ж дурниця: ти був,— кажу,— компаньйоном нарівні зі мною. Я вклав гроші, а ти дав свій розум, лихо мені! Ти сподівався, безперечно, як то кажуть, на краще, а не на гірше. А що це виявилося химерою? Мабуть, не судилося нам. Сказано-бо: "Не вихваляйся завтрашнім днем",— людина планує, а Господь руйнує. Маєш, дурненький, доказ,— кажу,— ось, наприклад, моє ремесло. Здається, цілком певне діло? Проте, коли мені минулої осені судилося,— кажу,— то в мене здохла корова. Якби її зарізати на м'ясо, і тоді мав би я за неї п'ятдесят карбованців,— і одразу ж, слідом за цією коровою, здохла ще й червона телиця, якої не віддав би і за двадцять карбованців. Не допоміг мені тоді весь мій розум. Коли не щастить,— кажу,— то хоч ґвалт кричи! Я не хочу допитуватися в тебе,— кажу,— де мої гроші. Я вже сам розумію, де вони поділися, мої тяжко загорьовані гроші, лишенько мені! Вони пропали,— кажу,— десь на заячому молоці, на позаторішньому снігу. А хто винен, коли не я сам, що піддався твоїм умовлянням і заморочив собі голову легкими заробітками, надхмарними замками, казна-чим? Гроші, братику, треба,— кажу,— заробити кривавим потом, мозолі натерти! Бити треба тебе, Тев'є, лупцювати дрючком, як Сидорову козу!! Але дарма! Кричи, хоч лусни! Розум і каяття — ці дві речі завжди приходять занадто пізно. Не судилося,— кажу,— Тев'єві стати багатієм, як каже мій сусід Іван: "Не було в Микити грошей і не буде". Мабуть,— кажу,— так Господь судив. Бог дав, бог і взяв... Ходім, небораче, візьмемо,— кажу,— по чарці!..
Отак, пане Шолом-Алейхем, всі мої золоті мрії кінчилися пшиком! Ви, може, думаєте, я дуже близько взяв до серця те, що втратив свої грошенята? Повірте, що ні! Ми ж знаємо, як сказав Господь у святому письмі: "Срібло і золото мені належить",— гроші — це ніщо, грязь! Головне — людина, тобто, щоб людина була людиною. Але що ж тоді мені так дошкулило? Те, що чудесний сон, химера вітром розвіялися. Мені хотілося, ой, як хотілося бути багатієм, хоч би на часинку!
Але нічого не вдієш! Як сказано у нас: "Проти волі живеш",— і проти волі стоптуєш пару чобіт. Ти, Тев'є, каже бог, повинен мати на думці сир і масло, а не химери. Скажете, а як же надії, сподівання? Дивна річ, чим більше горя, тим кращі надії, чим більше злиднів, тим палкіші сподівання. Маєте доказ... Але мені здається, що я сьогодні трохи забалакався. Час уже поїхати, подбати про справи, бо, як то кажуть: "Всі люди облудні",— тобто кожен має свою болячку! Бувайте здорові, і нехай вам добре ведеться!
Теперішні діти
От ви кажете: теперішні діти. "Синів ростив я і виховував..." — народжуй їх, поневіряйся, віддавай їм усі сили, працюй, як віл, день і ніч, і чого, скажіть, будь ласка? Думаєш собі, може, так, а може, так, кожен згідно з своїм розумом і достатком. До Бродського в родичі я, звичайно, не набиваюсь, але зовсім прибіднюватись мені не доводиться, бо сам я, слово честі, не простого роду, і походимо ми, як моя дружина, дай їй боже здоров'я, каже,— теж не з кравців і не з шевців. От я собі гадав, що з дочками своїми не осоромлюсь. Чому, питаєте? Поперше, мене Господь благословив вродливими дочками. А вродливе обличчя — це ж ви самі кажете,— половина посагу. По-друге, я ж тепер, хвалити бога, не той Тев'є, що колись. Я можу дозволити собі вибрати для них найкращих женихів навіть у Єгупці. Чи не так? Але ж ми маємо бога на світі, господа всеблагого і милостивого, який являє свої великі чудеса і кидає мене в холод і в жар, угору і вниз. Він і каже мені: "Тев'є, не забивай собі голову дурницями, і нехай все ведеться, як велося!.." Тепер послухайте, що трапляється на цьому світі. І з ким? З небораком Тев'є.
Одне слово, навіщо довго розводитись? Ви, мабуть, пам'ятаєте, що мене недавно спіткало,— хай бог боронить усіх нас надалі від такого,— оту лиху пригоду з моїм родичем Менахем-Мендлом, побий його нечиста сила. Пам'ятаєте, як ми щасливо торгували в Єгупці золотими імперіалами і потивілівськими акціями,— моїм ворогам бажаю такі успіхи! Я тоді не тямився від горя, рвав на собі волосся. Гадав, що вже по всьому, кінець Тев'є, кінець молочарству!
— Дурню ти! — каже мені одного разу моя стара.— Годі журитися, горю цим не зарадиш! Ти тільки занапастиш себе — і край. Вважай, що розбійники напали на нас і пограбували... Піди краще,— каже вона,— до Анатівки, до м'ясника Лейзер-Волфа, він переказував, що ти йому дуже потрібний.
— А чого він хоче? Нащо я йому так терміново здався? Якщо він має на думці,— кажу,— вимантачити нашу муругу корову, то нехай краще візьме дрючка і виб'є з голови цю думку.
— Овва! — відповідає мені вона.— Можна подумати, що ми маємо від цієї корови багато молока, сиру та масла?
— Не в цьому річ,— кажу.— По-перше, шкода віддавати на заріз боже створіння. У нас сказано в святій Біблії...
— Облиш Біблію, Тев'є! Цілий світ знає, що ти людина вчена. Послухайся мене, своєї жінки, піди до Лейзер-Волфа. Щочетверга, коли наша Цейтл приходить до нього в ятку по м'ясо, він їй спокою не дає: "Перекажи,— каже,— татові, щоб прийшов. Він мені дуже потрібний..."
Одне слово, треба, як то кажуть, іноді послухатись і жінки. Пішов я до Лейзер-Волфа в Анатівку, верст зо три від нас, і не застав його дома.
— Куди ж він пішов? — запитую у кирпатої тітки, що порається в хаті.
— У бойню,— відказує кирпата,— там ріжуть вола з самого ранку. Він, мабуть, уже скоро повернеться...
Я вирішив почекати. Тиняюсь по хаті, оглядаю Лейзер-Волфове хазяйство. Нівроку, дай боже всім моїм друзям таке добро: шафа, повна мідного посуду,— не купиш її навіть за сто п'ятдесят карбованців; самовар, і ще один самовар, і мідний таз, і ще один варшавський, і кілька срібних свічників, і позолочені келихи та келишки, і ханукальний світильник14 з чистого срібла, і достобіса ще різного посуду і мотлоху. "Владико небесний! — думаю собі.— Коли вже я дочекаюсь такого добра у моїх дочок, нехай здорові будуть!.. Ну й щастить же м'ясникові! Мало того, що він такий багатий і має тільки двох дочок, до того ж заміжніх, то ще лишився вдівцем!.."
Нарешті Господь змилувався, відчиняються двері, і входить Лейзер-Волф, сповнений гніву Й люті на різника. Той, каже, зарізав його без ножа, забракував вола, могутнього, як дуб, схопила б його холера. Через дрібничку заборонив вола до продажу, знайшов прищик па легенях, малесенький, з шпилькову головку завбільшки, щоб він здох!
— Доброго здоров'я, реб Тев'є,— звертається він до мене,— що поробляєте?
— Що я можу поробляти,— кажу,— робиш і робиш, і все ще ні до чого не доробився, сказано-бо в святому письмі: "Ні жала твого, ні меду твого!" — ні тобі грошей, ані здоров'я, ні життя, ані радості.
— Гріх так казати, реб Тев'є,— озивається він до мене.— Порівнюючи з тим, що було колись, ви ж тепер, нівроку, багатій.
— Того, що мені бракує,— кажу,— до багатства, яке, ви вважаєте, є в мене, було б добре нам мати вдвох... Але нічого, хвалити бога за те, що є. У талмуді сказано: "Аскакурдо демасканто декирпато десвинято..."15 А сам думаю: "Щоб ти так дихав, м'ясницька пико, коли є таке в талмуді!!!"
— Ви,— звертається він до мене,— завжди з своїм талмудом. Добре вам, реб Тев'є, що ви розумієтесь на дрібних літерах. Але навіщо нам вченість премудрості, поговоримо краще про наше діло. Сідайте, реб Тев'є,— каже він і гукає на кухню: — Чаю! — І неначе з-під землі з'являється кирпата баба, хапає самовар, як чорт цигана, та вибігає з ним на кухню.— Тепер,— звертається він до мене,— коли ми лишилися тут самі, віч-на-віч, можемо говорити про діло. Справа,— каже він,— ось у чому: я з вами, реб Тев'є, давно хотів поговорити, я вже переказував з вашою дочкою, кілька разів просив, щоб ви потрудились прийти до мене. Розумієте, мені впала в око...
— Знаю,— кажу,— що вам впала в око... Але даремна ваша праця, нічого не вийде, реб Лейзер-Волф, нічого не вийде.
— Чого це так? — озивається він до мене і дивиться на мене трохи перелякано.
— Отак,— кажу,— я можу заждати. Ще маю час, річка не зайнялась, не горить!
— Навіщо вам ждати,— каже він,— коли можна домовитись тепер-таки?
— Це, по-перше,— веду я далі,— а по-друге,— кажу,— просто жаль боже створіння.
— Подивіться на нього, що він з себе корчить,— регочучи, каже Лейаер-Волф,— можна подумати, що вона у вас єдина! Мені здається, їх у вас, нівроку, є досить, реб Тев'є!..
— То нехай і надалі будуть,— кажу,— а хто заздрить, той нехай сам нічого не має...
— Заздрить? Які там заздрощі? Навпаки,— каже він,— саме тому, що вони такі вдалі, саме тому я хочу, розумієте чи ні? Не забувайте тільки, реб Тев'є, яку користь ви матимете від цього!
— Авжеж, авжеж,— кажу,— від вашої ласки, реб Лейзер-Волф, голова може попухнути: взимку снігу не випросиш, це ми знаємо вже давно...
— Ет! — озивається він до мене солоденько.— Що ви рівняєте, реб Тев'є, старі часи до теперішніх? Колись було одне, а тепер зовсім інше; адже ми стаємо родичами, га?
— Що це за родичання? — кажу я.
— Авжеж,— каже він,— породичаємось.
— Пробачте, реб Лейзер-Волф,— озиваюсь я до нього,— про що ми говоримо?
— Будь ласка,— каже він,— реб Тев'є, скажіть ви, про що ми говоримо?
— Як то,— кажу,— ми говоримо про мою муругу корову, яку ви хочете у мене купити.
— Ха-ха-ха! — захлинається він від сміху.— Нічого собі корова, та ще муруга, ха-ха-ха!
— А що ж ви маєте на увазі, реб Лейзер-Волф? Будь ласка, скажіть, я теж хочу сміятися.
— Вашу дочку,— озивається він до мене,— про вашу Цейтл говоримо ми весь час! Ви ж знаєте, реб Тев'є, що я, хай вас бог боронить від такого лиха, лишився вдівцем. Я собі й подумав, навіщо мені шукати щастя десь на чужині, мати мороку із свахами, шахраями, пройдисвітами. Чи не краще, коли ми тут обидва на місці? Я знаю вас, ви знаєте мене. Товар мені теж подобається. Я бачу її щочетверга у себе в ятці, кілька разів говорив з нею, видно, нічого, сумирна.
