Людвігові Хитрому — ура, ура, ура! (Людвігові Чотирнадцятому — ура!) - Екгольм Ян

Тато ж заборонив йому зустрічатися з Туттою Карлсон.

– Геть звідси, – засичав він. – Біжи додому!

– А чого ти такий сердитий? – жалібно спитала Тутта Карлсон. – Хіба ти мене вже більше не любиш?

– Люблю, тому й прошу тебе: "Йди геть", – отямився від переляку Людвіг Чотирнадцятий. – Тато Ларсон заборонив нам разом гратися. Якщо він нас побачить, тобі добряче перепаде. І чого ти сюди прибилася?

– Щоб не перепало вам, – мовила Тутта Карлсон. – Ви в небезпеці, але я хочу вам допомогти. Пусти мене до нори. Покажи мені вхід!

Що мав робити Людвіг Чотирнадцятий?

– Я не знаю, де вхід, – відповів він.

– Ану пропусти мене, – стояла на своєму Тутта Карлсон. – Ти не чуєш, що вони йдуть? Як застануть мене тут, то й мені буде непереливки. Ну, то де вхід?

– Біля замшілого каменя... – почав Людвіг Чотирнадцятий, але Тутта Карлсон уже його не слухала.

Вона швидко замахала крильцями і мало не полетіла через Людвіга.

– Ідіть їсти, – долинув голос мами Ларсон із кухні. – Тільки Людвіга десь немає.

– Як твій хвіст, Лабане? – спитав тато Ларсон і поклав собі з бляшанки суничного крему.

– Погано, дуже погано, – запхикав Лабан і підняв кінчик хвоста, куди мама Ларсон наклала пластир. – Але іншим разом я провчу тих курей... – Лабан замовк. – А ось і курочка! – крикнув він і тицьнув лапою на відчинені двері. – Ціп-ціп! Справжнісінька жива курочка приблукала до нашої нори.

Тато Ларсон, мама Ларсон і всі їхні діти здивовано витріщили очі на непрохану гостю.

У норі запала глибока тиша. Ніхто анічичирк.

– Дозвольте відрекомендувати вам мою товаришку Тутту Карлсон, – нарешті мовив Людвіг Чотирнадцятий.

– Тутта Карлсон! – вигукнув тато Ларсон, і його ніс почервонів. – Хіба тобі не заборонено гратися з нею?

– А я не збираюся гратися, – так і одпекла Тутта Карлсон. – Я прийшла порятувати вас із біди.

– Нещасне курча рятує найхитрішу родину в лісі, – зареготав тато Ларсон. – Цікаво тільки: від кого ж?

– А прислухайтесь і принюхайтесь, – мовила Тутта Карлсон.

Усі позадирали писки.

– Мені пахне псом, – мовила мама Ларсон.

– Це Максиміліан, – пояснила Тутта Карлсон.

– А я чую кроки й голоси, – сказав тато Ларсон.

– То люди з нашого подвір'я, – мовила Тутта Карлсон.

Тато Ларсон занепокоївся:

– То розказуй, що й до чого.

– Зараз почнуться лови, – відповіла Тутта Карлсон.

Лисенята завищали.

– Цитьте-но! – гукнув тато Ларсон. – Нема чого вищати. Мене сотні разів ловили, а я хоч би тобі що.

Та, видно, і його пойняв страх.

– А чого це люди заповзялися ловити нас саме сьогодні? – спитав він.

– Їм здається, що навкруг курника розвелася сила-силенна лисів, – відповіла Тутта Карлсон. – Спершу з'явився один у старому капелюсі, – вона глянула на Людвіга Чотирнадцятого, підморгнула йому й повела далі: – А присмерком приплентався другий і попавсь у пастку. Тоді люди поклали собі вигнати вас із лісу геть.

– О наша прекрасна оселе! – заскавуліли Лоттен і Лінея. – У нас більш ніколи не буде такої гарненької дитячої кімнати!

– Тихо, дівчата! – прикрикнув на них тато Ларсон. – Ніхто не прожене нас із нори.

– Я знаю, що то за лови, – зітхнула мама Ларсон. – Спершу з'явиться пес і поперелякує нас до смерті. Тоді чекайте мисливців... Любий Ларсоне, тобі треба щось придумати.

– А я саме про це й думав, – мовив тато Ларсон.

– Я допоможу вам думати, – обізвався Лабан і наморщив лоба.

– Ану подивіться хто-небудь, чи пощастить вийти повз камінь, – звелів тато Ларсон.

Побіг Леопольд, та відразу ж і вернувся.

– Там стоїть якийсь дядько, – мовив він.

Тато Ларсон ще дужче занепокоївся.

– Ану подивись, чи можна вибратись через пень, – знову звелів він.

Леопольд побіг до пня, але зажурений вернувся назад.

– А там стоїть другий дядько, – сказав він.

Лисенята заходилися рюмсати.

– Ми пропали, – скавуліли вони, збившися тісно купкою. – Нас половлять.

– Ось тепер я й викажу вам таємницю, – мовив тато Ларсон. – Є ще один вихід із нори – третій, про який знаю лише я.

– Слава хитрощам! Татові Ларсонові – ура! – загукали лисенята.

Але мама Ларсон не заспокоїлась.

– Ми то виберемося через той потайний вихід. Але куди податися нам далі? Може, всюди в лісі нишпорять мисливці та собаки? Це коли б раз – і знайти гарний сховок.

– Дайте мені ще подумати, – мовив тато Ларсон.

– Я вам допоможу, – мовив Лабан і спробував напружити свої думки.

Тато Ларсон здався.

– У всьому лісі не знайдеться гарного сховку, – зітхнув він.

Лабан і собі зітхнув.

– Тато каже правду. У всьому лісі не знайдеться гарного сховку.

Та ось у норі почувся писклявий голосочок:

– Я знаю прекрасний сховок, де вас ніхто не знайде.

То запищала Тутта Карлсон. Усі здивовано повернулися до неї.

– Жартуєш, – вишкірився Лабан. – Де це є такий сховок, про який ні тато Ларсон, ні я не чули?

Тутта Карлсон гордовито подивилася на лисенят і сказала:

– НАШ КУРНИК!

Тато Ларсон не вірив своїм вухам. Сховатися в курнику?

– Там мисливці вас не шукатимуть, – повела далі Тутта Карлсон. – А коли лови закінчаться, ви повернетеся додому.

Тато Ларсон погодився, що іншої ради немає. У курнику лисам і справді нічого не загрожуватиме.

– А як ти гадаєш: чи всім курям сподобається, коли ми туди прийдемо? – обережно спитав тато Ларсон.

– Якщо вони дізнаються, що ви – мама й тато, братики і сестрички Людвіга Чотирнадцятого, то вам скажуть: "Ласкаво просимо!" – запевнила Тутта Карлсон.

– Дякую за люб'язність, – мовив тато Ларсон. – Отож ходімте тихенько через потайний вихід. Пам'ятайте, що галасувати не можна, бо помітять мисливці та Максиміліан.

Все йшло гаразд. Чималенька лисяча родина непомітно прошмигнула через ліс і полуниці. На подвір'ї вони всі зупинилися, а Тутта Карлсон шаснула в курник, щоб попередити своїх про гостей. Ларсони нетерпляче чекали на неї.

– Може, нам не треба було сюди приходити? – засумнівалась мама Ларсон. – Що ж його робити?

Тато Ларсон не встиг нічого відповісти, бо Тутта Карлсон висунула з курника голівку і помахала крильцями.

– Заходьте! – запросила вона.

Ларсони рушили по драбині. Лисенята, що зроду не бачили курника зсередини, зацікавлено роззиралися довкола. Тато Ларсон став посеред курника і відчув себе, так би мовити, трохи ніяково.

– Привіт, як мовиться у нас у краю брусниць! – виголосив він і, прижмурившись, зиркнув на Кукуріку-Петруса. – А тут, мабуть, годиться сказати: "Доброго обіду"?

Півень розгорнув крила і задер голову.

– Сподіваюсь, пан Ларсон не думає, що ми станемо для вас обідом, – відповів він.

– Я ж хотів бути чемним, – відповів тато Ларсон і почервонів. – Ми дуже раді, що прийшли сюди. Давненько я тут не був.

– А давненько, – мовив Кукуріку-Петрус. – Я толі був ще півником, але всі ми боялися хитрого Ларсона.

– Тепер я не такий хитрий, – мовив тато Ларсон й удав, що засоромився.

– Тепер у вас є син – найхитріше створіння в світі, – мовив Кукуріку-Петрус.

Лабан випростався на повен зріст, щоб усі його бачили.

– Чуєте? – прошепотів він до Лассе й Лоттен. Навіть тут мене знають.

– Я кажу про малого Людвіга, – вів далі Кукуріку-Петрус. – Уявіть лишень: додумався сховатися під капелюхом, дістався сюди й попередив нас про небезпеку! Повеличаймо ж його, друзі!

– Хитрому Людвігові ура, ура, ура! – запищали курчата.

– Ваша донька теж молодця, – похвалив тато Ларсон. – Коли б не Тутта Карлсон, нас би вже давно половили мисливці. Я завжди казав, що Тутта і Людвіг ніби створені одне для одного.

– Та скільки можна стояти й вихваляти цих дітей? – зацокоріла пані Кока. – Може, візьмемо і влаштуємо для них пишний бенкет? Чи смакують вам, любі гості, яйця?

Лисенята завищали так гучно, що найменші курчата аж полякалися й позалазили під своїх мам.

– От і добре, – мовила пані Кока. – Буде великий яєчний обід. Ану, кури, мерщій нестися!

Розділ чотирнадцятий

Що то було за свято, що за свято!

Ніколи в житті Ларсони не ласували досхочу такими смачними свіжими яйцями. Усі так понаїдалися, що не мали сили й поворушитися.

Та згодом діти затіяли гру: лиси і півники борюкалися одне з одним і кусалися. Звичайно, жартома.

Лисички й курочки поставали під однією стіною та бавилися пір'ячком.

Мама Ларсон і пані Кока сиділи на м'яких пухових подушках і про щось гомоніли собі.

Пані Кока навчала маму Ларсон, як треба нестися.

Бо ж усім відомо, що саме в курей це виходить найкраще.

Мама Ларсон навчала пані Коку, як придбати на зиму розкішне хутро.

Бо ж усім відомо, що лисиці чудово знаються на хутрах.

Кукуріку-Петрус сидів на жердці, а внизу, у гамаку, розлігся тато Ларсон. Їм також було добре.

– Аж не віриться, що тут так весело! – казав тато Ларсон.

– Ми вам дуже раді, – казав Кукуріку-Петрус. – От тільки чи залишимося ми друзями назавжди?

– Аякже, – запевнив тато Ларсон. – У нашій родині заведено казати: "Вірте Ларсонам!"

Тутта Карлсон і Людвіг Чотирнадцятий прислухалися до їхньої розмови, а тоді підбігли ближче.

– То нам можна гуляти разом? – спитав Людвіг.

– А чого ж, – мовив Кукуріку-Петрус.

– Авжеж, можна, – мовив і тато Ларсон.

Ларсонам було так гарно в курнику, що вони геть забулися про час. Коли мама Ларсон визирнула в маленьке віконечко надвір, то побачила, що вже запала глибока ніч.

– Нам пора додому, – сказала вона.

– Тихо! – цитькнув тато Ларсон і нашорошив вуха. – Люди саме повертаються з ловів.

Тепер біля курника добре чути було ходу й голоси.

– Я-думав-що-лисам-капець, – долинув чийсь голос. – А-воно-мале-та-хитре. Цілий-день-вистояли-бі-ля-нори-а-хоч-би-хвоста-побачили.

Лиси й кури перезирнулися й усміхнулися.

– І-що-вона-за-химерія? – провадив другий голос. – Максиміліан-загубив-слід-і-хотів-повертати-додому.

Пес раптом гучно загавкав.

– А-хай-тобі-грець-з-твоїм-гавканням, – нагримав на нього господар. – Гніваєшся-що-тебе-лиси-круг-пальця-обвели?

Максиміліан не переставав гавкати.

– Ото-розходився-наче-в-курник-забралися-лиси, – засміявся другий дядько. – Тобі-треба-завести-кращого-мисливського-пса.

– Кращого-за-Максиміліана-не-буде, – відповів господар. – Насправді-тут-немає-жодного-лиса. Не-чутно-ані-звуку.

Щоб не засміятися, курчата позасовували голівки від крильця, а лисенята позакушували собі хвостики.

Аж ось кроки стихли і голоси замовкли.

– На цей раз минулося, – мовив тато Ларсон. – Пора й додому.

– Дайте слово, що прийдете до нас ще, – попросив Кукуріка-Петрус.

– Спершу ви до нас, – відповіла мама Ларсон.

– Ура! Ура! – закудкудакали курочки, заскімлили лисенята.