Людвігові Хитрому — ура, ура, ура! (Людвігові Чотирнадцятому — ура!) - Екгольм Ян

– І багато чого навчився.

– Це добре, – мовив тато Ларсон. – А як звати твою товаришку?

– Тутта Карлсон, – відповів Людвіг Чотирнадцятий, сподіваючись, що тато більш нічого не питатиме. Бо він передчував: татові не сподобається, що його син грається з курчам.

– Тутта Карлсон... – мовив тато Ларсон і замислився. – Не знаю такої. Приведи її коли-небудь сюди і познайом нас.

– Хтозна, чи вона захоче, – мовив Людвіг Чотирнадцятий і чкурнув надвір, щоб не довелось відповідати на купу важких запитань.

Але тато Ларсон був старий і хитрий. Він ще довго сидів у своєму кріслі й щось обмірковував.

Тутта Карлсон!

Він ніколи не чув цього імені, хоч і знав усіх лісових звірів.

Другого ранку тато Ларсон підкликав Лабана і спитав:

– То ти навчаєш Людвіга хитрувати?

– Ми не здружилися, – відповів Лабан. – Проте я знаю, що він грається з чужими лісовими звірятами.

Тато Ларсон наморщив чоло.

– А Тутту Карлсон знаєш? – спитав він.

Лабан похитав головою.

Тато Ларсон почухав спину. Як завжди, це означало, що він глибоко задумався.

Тепер він пригадав, що Людвіг Чотирнадцятий казав йому кілька вечорів тому.

Щось про пса Максиміліана, про курник, про якогось дядька...

– Мабуть, дитина марила, – промурмотів тато Ларсон. – Або... або...

Вголос він звелів Лабанові:

– Ти повинен довідатися, хто така Тутта Карлсон. Завтра вранці, коли Людвіг подасться з дому, не спускай з нього ока.

Людвіг Чотирнадцятий, як звичайно, поспішав до огорожі, на зустріч із Туттою Карлсон. Він не помічав, як у кущах за ним вигулькувало щось руде. Воно весь час ішло назирці.

То був хитрий Лабан, що задумав вивідати Людвігову таємницю.

Тутта Карлсон уже була на галявці.

– Нумо гратися в піжмурки, – запропонував Людвіг Чотирнадцятий. – Цур ти жмуришся, а я ховаюсь.

Тутта Карлсон почала вголос лічити:

– ...двадцять п'ять... двадцять шість... двадцять сім... двадцять вісім... двадцять дев'ять... двадцять десять... двадцять одинадцять... я вже йду шукати!

І вона заходилася шукати Людвіга Чотирнадцятого. За кущем вона помітила щось схоже на лисячий хвіст.

– Тра-та-та, тра-та-та! – загаласувала Тутта Карлсон і замахала крильцями. – Я тебе побачила!

– А от і ні! – закричав Людвіг Чотирнадцятий зовсім з іншого боку. – Ти не могла мене бачити.

– Гм, – здивувалась Тутта Карлсон, коли Людвіг Чотирнадцятий виліз із свого сховку. – Я ж на свої очі бачила, як за отим кущем мигнув лисячий хвіст.

– Ти помилилася, – мовив Людвіг Чотирнадцятий. – Мабуть, то листя брусниці чи горобини.

Але Тутта Карлсон таки не помилилася.

За кущем справді був лисячий хвіст, і хвіст належав Лабанові. І Лабан бачив, як Людвіг Чотирнадцятий грався з курчам. З подиву його каштанові очі зробилися величезні, як баньки.

– Мені слід придбати окуляри, – пробурчав Лабан. – Мабуть, у мене щось з очима. Що тато скаже?

Він помчав додому й вихором увірвався до вітальні:

– Це хтозна-що! – важко дихаючи, сказав він. – Тутта Чотирнадцята Лабан – лисиця. Ні, що я верзу? Людвіг Чотирнадцятий...

Тато Ларсон засунув Лабанові в рота морквину.

– З'їж і заспокойся, – мовив він. – А тоді розкажеш, що ти побачив таке страшнюче.

Лабан з'їв морквину і розповів про всі дивовижі, які йому відкрилися на галявці біля огорожі. Йому хотілося, щоб тато Ларсон розгнівався на Людвіга Чотирнадцятого. Але той навпаки – сидів у кріслі й реготав.

– Ви не гніваєтесь? – оторопів Лабан. – Хіба це нічого, що лисеня з нашої родини грається з курчам? Замість того, щоб не витикатися з дому й учитися хитрувати! Ви згорите від сорому перед родичами! А що скаже наш старенький дідусь?!

– Мабуть, і він посміється, – відповів тато Ларсон. – Крім того, як ти можеш твердити, що наш Людвіг не хитрий? Я думав, що то йому приснилося, а виходить, він казав правду.

– Я теж оце наче сплю, – мовив Лабан. – Хіба, щоб гратися з курчам, треба бути хитрим?

– Ще й яким хитрим! – мовив тато Ларсон. – Тобі не спадало на думку, що для нас Людвігове знайомство дуже вигідне?

Лабан не міг нічого второпати.

– Людвіг знає пряму дорогу в курник, – повів далі тато Ларсон. – І коли нам захочеться, ми підемо туди по м'ясце. – Він трохи полагіднішав. – Оце-то Людвіг, оце-то Людвіг, – мимрив він. – Завів дружбу з курчам! Куди мені до нього!

– Але ж Людвіг сказав, що й не збирається брати у людей їжу, – стояв на своєму Лабан. – Отією гульнею з курчам він соромить нашу родину.

– Цить, бо он він іде, – прошепотів тато Ларсон.

Лабан нетерпляче чекав, що буде далі. Але тато Ларсон не мовив ні слова, тільки приязно спитав:

– Ти й сьогодні не сидів дома і гуляв зі своєю товаришкою Туттою Карлсон?

– Так, нам було дуже приємно, – відповів Людвіг Чотирнадцятий.

Тато Ларсон, примруживши очі, дивився на свого найменшого сина.

– Я вже тобі казав, що нехай би вона коли прийшла до нас у гості, – мовив він і облизався. – А якщо в неї є братики-сестрички чи ще якісь родичі, то хай теж приходять, еге ж, Лабане?

– Авжеж, – буркнув Лабан, опустивши очі.

Людвіг Чотирнадцятий довго дивився на тата Ларсона і на брата.

Чи знають вони, що Тутта Карлсон – курча?

– Ну, Людвігу, чого ти мовчиш? – спитав тато Ларсон. – Запроси її родичів. Ми влаштуємо їм бенкет!

– Не знаю, – відповів Людвіг Чотирнадцятий, – Тутта Карлсон така сором'язлива, що не захоче прийти.

– Ми не дуже небезпечні, – усміхнувся тато Ларсон. – Перекажи їй, що ми будемо раді бачити її до обіду.

Людвіг Чотирнадцятий здригнувся.

Щось тут було не так. Він занепокоївся.

– Прекрасно, – прицмокнув Лабан. – Вона така гарненька.

Людвіг Чотирнадцятий нашорошив вуха.

– А ти бачив Тутту Карлсон? – спитав він.

Лабан не знав, що відповісти.

– Чи я бачив?.. Ні... – розгубився він. – Та мені здається, що вона повинна бути гарненька й веселенька, адже вона твоя найкраща товаришка.

Людвіг Чотирнадцятий збагнув, що Лабан викручується.

– Я піду в дитячу кімнату й пограюся перед обідом, – сказав Людвіг.

Він замислено лежав у ліжечку з ялинових гілочок.

Розумів, що таємниці в нього вже немає. І Лабан, і тато довідались, що Тутта Карлсон – курча.

Але як вони довідались про це?

І Людвіг Чотирнадцятий здогадався: тоді, як вони на галявці гуляли в піжмурки, Тутта Карлсон помітила рудого хвоста й подумала, що то Людвіг. А то був Лабан, що, сховавшись, бачив, як вони граються.

Людвіг Чотирнадцятий вкусив себе за кінчик хвоста. Що ж тепер буде?

Розділ одинадцятий

Людвіг Чотирнадцятий прислухався.

Тато Ларсон і Лабан і досі сиділи у вітальні й про щось тихенько гомоніли. Але Людвіг Чотирнадцятий виразно почув, як хтось із них назвав Тутту Карлсон.

Він обережно підвівся з ліжка й став під дверима, що були зроблені зі старого іржавого дека.

– Тату, а ви вірите, що Людвіг приведе сюди Тутту Карлсон? – долинув Лабанів голос.

– Ні, не вірю, – мовив тато Ларсон. – Але якщо курча не прийде до нас, то ми підемо до нього.

Людвіг Чотирнадцятий гикнув. Він здогадався, що в тата Ларсон, на думці.

– Отож я й кажу, – не вгавав тато Ларсон. – Треба піти до курника, щоб привітати Тутту Карлсон і всю її рідню. Може, й сьогодні ввечері. Я страшенно голодний!

Людвіг Чотирнадцятий насилу стримався, щоб не скрикнути. Як може тато таке говорити?!

– Я придумав ще краще, – мовив Лабан. – Я піду туди сам.

– А чи вистачить у тебе на це хитрощів? – засумнівався тато Ларсон. – Ти ж знаєш, що на подвір'ї є злий пес, а в людей, які мешкають там, є рушниці.

– Якщо туди ходив Людвіг Чотирнадцятий, то й я пройду, – мовив Лабан. – Пустіть мене, тату.

Тато Ларсон замислився.

– Ну добре, – нерішуче мовив він. – Але мені не хочеться, щоб ти накоїв дурниць. Ходи поспи часинку, а туди підеш, як зовсім споночіє.

– Гаразд, тату! – вигукнув Лабан і стрибнув прямісінько до дверей, що вели в дитячу кімнату.

Це було так несподівано, що Людвіг Чотирнадцятий не встиг відскочити від дверей і покотився, мов коржик.

Лабан уп'явся в нього очима.

– Ти підслуховував? – спитав він.

– Що таке? – і собі спитав Людвіг Чотирнадцятий, удавши, наче він щойно продер очі. – Я тільки-но прокинувся і хотів вийти надвір, коли влітаєш ти. Наче тебе хто ошпарив.

– Коли дорослі говорять про важливі речі, малим дітям нічого пхати носа, – поважно проказав Лабан. – Йди собі гуляй. Я хочу гарненько відпочити, бо вночі мені треба зробити щось дуже важливе...

Надворі Людвіг Чотирнадцятий ліг собі на мох прямісінько перед норою.

Оце тобі й маєш!

Він повинен будь-що зашкодити Лабанові – не пустити його в курник.

Але як?

Людвіг Чотирнадцятий міркував і так і сяк. Нарешті знайшов єдину раду: він сам помчить до курника і попередить курей та курчат про нічні відвідини.

Але це треба зробити негайно, хоч воно й небезпечно, бо ще видно, і його дуже легко помітять і люди, і Максиміліан.

Все ж Людвіг Чотирнадцятий наважився. Він обіцяв Тутті Карлсон, що допомагатиме курям проти лисів, а обіцянки слід виконувати.

Він майнув стежиною до огорожі, легко перебіг через овес і аж тоді занепокоївся. У полуницях важко сховатися.

Людвіг Чотирнадцятий помаленьку поплазував між полуницями, водночас роззираючись на всі боки. Та хоч як пильно він дивився, а Опудала посеред грядки не помітив. Тому налетів просто на нього. Отак удруге за сьогодні у нього на лобі вискочила гуля.

Потім з Опудала щось упало додолу. Людвіг Чотирнадцятий з переляку відскочив убік.

А то було не що інше, як капелюх, що впав з Опудалової голови між лисеням і палицею.

Людвіг протер лоба, де заболіло, і рушив далі полуницями. Незабаром полуниці закінчаться, і тоді йому буде ще важче. Перед курником ніде не сховаєшся, бо тебе видно, як на долоні.

Досі Людвігові Чотирнадцятому щастило. На подвір'ї начебто було спокійно.

Аж ось...

Відчинилися хатні двері, і надвір вийшли Петер, Малот і Максиміліан.

Людвіг Чотирнадцятий сподівався, що вони кудись підуть, та дарма, їм заманулося гратися саме тут.

Звичайно, ні діти, ні пес не бачили його в полуницях, але коли б він перебігав подвір'я, його б одразу помітили.

Людвіг Чотирнадцятий тер на лобі свою гулю й водночас намагався щось придумати.

"Це неможливо, – застогнав він. – Я нізащо не втраплю до курника. У своєму хутрі! І чого я не такої сірої масті, як подвір'я? – снував він далі думку. – А так мені не сховатися. Найкраще вернутися додому й спробувати задурити Лабанові голову, щоб він не йшов сюди".

Людвіг Чотирнадцятий крутнув головою, і погляд його зупинився на Опудалі.

– А може, мені вирядитися Опудалом? – промурмотів він.

А чого б і ні?

І враз Людвіг придумав:

КАПЕЛЮХ!

Той капелюх, що злетів з Опудала, був майже такого самого сірого кольору, як і подвір'я.