Бавдоліно - Еко Умберто
Важливе тільки те, що є, хоч не варто показувати це усім, бо заздрощі — то паскудна річ. Ґрадаль цей — то свята річ, повір мені, бо він простий, як і всі святощі. Не знаю, куди хотів би подіти його ти, але будь-яке місце, крім того, про яке я зараз тобі скажу, було б для нього невідповідним. Послухай-но, що мені спало на гадку. Може, пригадуєш, що після смерті бідолашного твого батька, покійного Ґальявда, усі в Александрії почали говорити, що рятівник міста заслуговує на те, щоб йому поставили статую. А тоді знаєш, як то буває: говорять, говорять, а діла катма. А колись, коли я їздив, торгуючи зерном, я знайшов у напіврозваленій церковці поблизу Вілла дель Форо чудову статую, яка невідомо звідки там взялася. Вона зображала згорбленого старця, який тримає в руках над головою щось схоже на жорно, чи будівельну плиту, а може, великий круг сиру, — хто його знає, що то було, — і здається, немов він зігнений удвоє, бо не в силі тримати цей тягар. Я подумав собі, що це має щось означати, хоч мені й невтямки було, що воно означало, але знаєш, як то буває — зображаєш якусь постать, а потім інші вигадують, що вона має означати, і що б вони не вигадали, усе годиться. Ти диви, сказав тоді я собі, таж це може бути статуєю Ґальявда — якщо поставити її над дверима або збоку біля собору, він буде немов колона, а камінь той на голові у нього буде капітеллю. Викапаний Ґальявдо, який сам тримає на собі тягар усієї облоги. Я забрав її додому і поставив у повітці. Я розповів про це людям, і всі погодилися, що це гарна думка. Відтак сталася та історія, коли всі добрі християни мали вирушати на Єрусалим, тож вирушив і я, бо це здавалося бозна-чим важливим. Але що було, загуло. Тепер я вернусь додому, і побачиш, як радо мене вітатимуть після стількох років ті мої краяни, які ще живуть на тім світі, а для молодших я буду тим, хто йшов з імператором у похід на Єрусалим, й історій, щоб оповідати їх біля вогнища, є в мене більше, ніж у того чарівника Вергілія. А може, мене навіть оберуть консулом, ще заки я помру. Тож я вернусь додому і, нікому нічого не кажучи, піду в повітку, знайду статую, видовбаю діру в тій штуці, що її він тримає на голові, і запхаю туди Ґрадаль. Відтак замажу діру розчином, закладу її камінцями, щоб не видно було навіть тріщини, і віднесу статую в собор. Ми поставимо і примуруємо її, і хай стоїть собі там на віки вічні, щоб ніхто її більше не зрушив звідти і не пробував зазирнути, що ж це таке батько твій тримає на своєму кумполі. Місто наше молоде, фанаберії в голові нам ще не позаводилися, але благословення небес ще нікому не зашкодило. Я помру, помруть мої діти, а Ґрадаль завжди буде там і захищатиме місто, і ніхто про це не знатиме, крім Господа Бога. Що скажеш?
— Мосьпане Никито, було то воістину слушне місце для кухля, бо хоч довгі роки я вдавав, ніби забув це, та лиш я один знав, звідки він насправді взявся. Після того, що я тільки-но скоїв, я вже й сам не знав, навіщо жив на світі, адже нічого доброго я ніколи не зробив. Маючи той Ґрадаль, я б наробив ще дурниць. Добрий Бойді казав правду. Мені б хотілося вернутися додому разом з ним, але що мені було робити в Александрії, посеред тисячі спогадів про Коландрину, коли щоночі я снив про Гіпатію? Я подякував Бойді за чудову ідею, загорнув Ґрадаль у шматину, в якій я його приніс, але не став поміщати в покрівець. Під час подорожі, сказав я йому, на тебе можуть напасти розбійники, і вони в тебе напевно заберуть покрівець, бо він здається золотим, а от на якийсь там кухоль навіть не глянуть. Іди з Богом, Бойді, хай Він помагає тобі в цьому ділі. А я зостанусь тут, бо потребую побути на самоті. І він теж пішов собі. Я озирнувся навколо і згадав про Зосиму. Його не було. Не знаю, коли він утік — він почув, що десь там хтось когось убиває, а життя вже навчило його тікати від колотнеч. І він, знаючи напам'ять ці місця, дременув навпомацки, поки ми були заклопотані чимось іншим. Неподобств накоїв він чимало, але його було покарано. Хай тепер жебрає по вулицях, і хай Господь зглянеться на нього. Тоді я, мосьпане Никито, теж пішов тим коридором мертвих, переступивши через труп Поета, і, вийшовши на поверхню, побачив пожежу біля Іподрому. Що сталося зі мною пізніше, ти вже знаєш, а відразу по тому я зустрів тебе.
39. Бавдоліно стовпник
Никита мовчав. Мовчав і Бавдоліно — він сидів, поклавши відкриті долоні на коліна, немов кажучи: "Ось і все".
— Щось у твоїй історії, — мовив у певну мить Никита, — мене не переконує. Поет висунув проти твоїх друзів фантастичні звинувачення, немов кожен з них убив Фрідріха, а все це виявилося неправдою. Тобі здавалося, ніби ти відтворив те, що сталося в ту ніч, але, якщо ти все сказав мені, Поет так і не підтвердив, що все це правда.
— Він хотів убити мене!
— Він збожеволів, це ясно; він жадав Ґрадаль будь-яким коштом і сам переконав себе, що провина лежить на тому, хто ним володіє. Щодо тебе, то самої думки, що ти приховав від нього Ґрадаль, було досить, щоб він був готовий переступити через твій труп, аби лиш забрати в тебе цю чашу. Але він так і не зізнався у вбивстві Фрідріха.
— То хто ж був убивцею?
— Цілих п'ятнадцять років ви вважали, що помер Фрідріх випадково…
— Ми вперто трималися цієї думки, щоб не підозрювати себе навзаєм. Зрештою, ми мали провинного — то був привид Зосими.
— Може, й так. Але повір мені, в імперських палатах я бачив не один злочин. Хоч наші імператори завжди хизувались перед чужоземними гостями дивовижними машинами, але я ніколи не бачив, щоб хтось використав ці машини для вбивства.
Послухай, пам'ятаєш, як ти згадав уперше про Ардзруні, і я тобі тоді сказав, що запізнався з ним у Царгороді, а один мій приятель з Селімбрії не раз бував у його замку. Той Пафнутій чимало знає про всі ті штукенції Ардзруні, бо він сам споруджував подібні для імперських палаців. І він добре знає обмеження цих машин, бо раз за правління Андроника він пообіцяв василевсові боввана, який би крутився навколо себе і підносив штандарт щоразу, як василевс плесне в долоні. Він зробив його, Андроник показав його чужоземним посланцям під час урочистого обіду, плеснув у долоні, але бовван і не ворухнувся, а Пафнутію тоді викололи очі. Спитаю, чи не прийшов би він до нас у гості. По суті, він нудьгує тут, на вигнанні в Селімбрії.
Пафнутій прийшов у супроводі хлопчика-поводиря. Попри літа і своє нещастя, був то чоловік бистрий і проникливий. Він побалакав собі з Никитою, якого вже давно не бачив, а тоді спитав, чим він може бути корисний Бавдолінові.
Бавдоліно розповів йому свою історію, спочатку коротко, а потім детальніше, від часу їхнього базарування в Галліполі до смерті Фрідріха. Він не міг не згадати Ардзруні, але приховав особу свого названого батька, кажучи, що був то один фламандський граф, якого він дуже любив. Не згадав він і про Ґрадаль, а говорив лише про чашу, інкрустовану самоцвітами, яка вбитому була дуже дорога і яка у багатьох могла розпалити жадобу. Бавдоліно розповідав, а Пафнутій раз у раз перебивав його. "Ти франк, правда?" — питав він його і пояснював, що така манера вимовляти деякі грецькі слова типова для тих, хто живе в Провансі. Або ж: "Чому ти весь час торкаєшся шраму на своїй щоці, коли говориш?" І пояснював Бавдолінові, який уже почав вважати його вдаваним сліпцем, що іноді голос його втрачає звучність, немов він проводить собі рукою біля рота. Якби він торкався своєї бороди, як це робить багато хто, він не прикривав би вуст. А отже, він торкався щоки, а якщо хтось торкається своєї щоки, то або його болить зуб, або він має там бородавку чи шрам. А що Бавдоліно був лицарем, то припущення про шрам здалося йому ймовірнішим.
Коли Бавдоліно скінчив розповідати, Пафнутій сказав:
— Тепер ти хотів би знати, що насправді сталося з цісарем Фрідріхом у тій зачиненій кімнаті.
— Звідки ти знаєш, що я говорив про Фрідріха?
— Облиш, усі знають, що імператор утопився в річці Калікаднос, за кілька кроків від замку Ардзруні, а той після того зник, бо князь його Левон хотів стяти йому голову, вважаючи провинним у тому, що він не забезпечив достатньої охорони такому видатному гостеві. Мене завжди дивувало, що той твій імператор, який, подейкують, звик плавати в річках, дозволив захопити себе течії такого струмка, як той Калікаднос, а з твоїх слів я тепер багато що зрозумів. Отож спробуймо добре це розглянути. — Він сказав це без іронії, немов і справді стежив за якоюсь сценою, що розгорталася перед його погаслими очима.
— Насамперед треба спростувати припущення, ніби Фрідріх помер через машину, яка створює порожнечу. Я знаю ту машину: по-перше, вона, мабуть, була з'єднана з якоюсь кімнаткою без вікон на верхньому поверсі, а не з цісаревою опочивальнею, де був комин, а ще хтозна-скільки інших отворів, крізь які могло заходити досхочу повітря. По-друге, сама машина не могла функціонувати. Я її випробовував. Внутрішній циліндр не повністю виповнює циліндр зовнішній, і туди теж звідусіль входить повітря. Механіки з більшим досвідом, ніж Ардзруні, багато століть тому робили подібні експерименти, але намарне. Одна річ збудувати кулю, яка сама обертається, чи двері, які відчиняються теплом, бо всі ці речі відомі ще від доби Ктезібія[136] та Герона Александрійського.[137] Але щодо порожнечі, любий друже, то її абсолютно не могло бути. Ардзруні був марнославцем, він любив дивувати своїх гостей, ось і все. Перейдімо тепер до дзеркал. Те, що великий Архімед підпалив римські кораблі, ми знаємо лише з легенди, але не знаємо, чи так було насправді. Я мацав колись дзеркала Ардзруні: вони замалі і погано відшліфовані. Навіть якби вони були досконалі, то дзеркало відбиває сонячні промені з певною силою лише опівдні, а не зранку, коли промені сонця ще слабкі. Додай ще те, що промені мусили б пройти крізь вікно з кольоровими шибками, тому тепер ти розумієш, що навіть якби той твій приятель і спрямував одне з дзеркал на кімнату імператора, то нічого б не домігся. Я тебе переконав?
— Перейдімо до решти.
— Отрути і протиотрути… Ви, латиняни, воістину наївні люди. Невже можна собі уявити, що на базарі в Ґалліполі продають такі потужні субстанції, які сам василевс дістає тільки від довірених алхіміків, і то на вагу золота? Усе, що там продають, це підробки, призначені для варварів, які приїздять з Іконія або з болгарських лісів.
