Бавдоліно - Еко Умберто
Якщо там, на небесах, у кінці часів ошиватиметься отакий-от люд, казав я собі, то ліпше вже в пекло, бо там хоч пече з одного боку і палить з другого, але воно, мабуть, принаймні схоже на наш світ. Бойді, не такий вразливий на речі остаточні, як я, спробував підняти облачення, щоб подивитись, чи збереглися стидні частини, але якщо тобі показують таке видовище, хіба можна нарікати, що комусь спадають на гадку подібні речі?
Майже в кінці цього плетива ходів вони опинилися на круглому майданчику, склепіння якого пронизував отвір, а З нього, у вишині, видніло пополудневе небо. То був, очевидно, колодязь, який виходив на поверхню і пропускав у підземелля повітря. Вони погасили смолоскипи. У блідому світлі, яке розсіювалося поміж нішами, тіла монахів виглядали ще моторошніше, ніж коли їх освітлювало полум'я смолоскипів. Здавалося, ніби під доторком денного світла вони ось-ось воскреснуть. Бойді перехрестився.
Врешті коридор вивів їх у галерею, розташовану за колонами, які віночком оточували крипту. Саме в цій крипті вони колись бачили Зосиму. Вони наблизилися навшпиньках, бо вже видно було світло. Як і тієї ночі, крипта була освітлена двома запаленими триногами. Бракувало тільки круглої балії, яку використовував Зосима для своїх чорнокнижницьких практик. Перед іконостасом уже нервово очікували Борон з Кіотом. Бавдоліно шепнув Бойді, щоб той вийшов з-поміж двох колон біля іконостаса, немов він прийшов тією ж дорогою, що й вони, а він сховається тут.
Бойді так і зробив, і ті двоє зовсім не здивувались, побачивши його.
— Отже, Поет і тобі пояснив, як дістатися сюди, — сказав Борон. — Гадаю, він нічого не сказав Бавдолінові, інакше навіщо така осторога? Ти здогадуєшся, навіщо він зібрав нас тут?
— Він говорив про Зосиму, про Ґрадаль, погрожував мені, — відповів Бойді.
— Нам теж, — сказали Кіот з Бороном.
Вони почули голос, який, здавалося, виходив з уст Пантократора на іконостасі. Бавдоліно помітив, що замість очей Христос мав дві чорні мигдалеподібні дірки, а це значило, що з-за ікони хтось спостерігає за тим, що діється в крипті. Голос був змінений, але його легко було впізнати — то був голос Поета.
— Ласкаво просимо, — мовив голос. — Ви мене не бачите, зате я бачу вас. Я маю лук і можу пронизати вас стрілами, заки ви встигнете втекти.
— Чому ж, Поете, що ми тобі зробили? — спитав наляканий Борон.
— Ви самі краще від мене знаєте, що зробили. Але перейдімо до суті справи. Заходь, нікчемо. — Почувся здушений стогін, і з-за іконостаса виринула хистка постать.
Хоч і минуло чимало часу, хоч чоловік той ледве сунув, скоцюрблений і закляклий, хоч волосся і борода його вже геть побіліли, вони впізнали Зосиму.
— Так, це Зосима, — сказав Поетів голос. — Я зустрів його вчора, чисто випадково, коли він жебрав у провулку. Він сліпий, тіло його скалічене, але це він. Зосимо, розкажи-но нашим друзям, що з тобою сталося, коли ти втік із замку Ардзруні.
Плаксивим голосом Зосима почав оповідати. Він вкрав голову, сховав у неї Ґрадаль і взяв ноги на плечі, але він не те що не мав, але навіть ніколи не бачив ніякої мапи Козьми, тому не знав, куди податися. Він блукав, аж поки мул йому не здох, пройшов через найнепривітніші на світі землі, сонце так випалило йому очі, що він уже плутав схід із заходом та північ з півднем. Він потрапив у якесь місто, де мешкали християни, і вони допомогли йому. Він сказав, що він — останній з Волхвів, бо решта вже упокоїлася в Господі і лежала в церкві на далекому Заході. Урочистим тоном він сказав, що у своєму релікварії він несе святий Ґрадаль, щоб передати його Пресвітерові Йоану. Його господарі десь колись чули і про Ґрадаль, і про Пресвітера, тому простерлися перед ним, урочистою процесією завели його у свій храм, де він сів на єпископський трон, щодня видаючи оракули, роздаючи поради про різні речі, дістаючи досхочу їжі та питва і користуючись всезагальною пошаною.
Коротко кажучи, як останній з пресвятих Царів, хранитель пресвятого Ґрадаля, він став найвищим духовним авторитетом громади. Щоранку він відмовляв месу, а у хвилину вознесіння дарів він показував також свій релікварій, і вірні падали навколішки, кажучи, що відчувають небесні пахощі.
Вірні приводили до нього й пропащих жінок, щоб він наставив їх на праведну путь. Він казав тим жінкам, що милосердя Боже безконечне, і велів їм прийти до церкви, коли западе вечір, мовляв, щоб провести з ними ніч у безустанній молитві. Пішли чутки, що він перетворив цих розпусниць у численних Магдалин, які стали служити йому. Удень вони готували йому вишукані страви, приносили найвитонченіші вина, мастили його пахучими олійками; а вночі чували разом з ним перед вівтарем, казав Зосима, аж очі йому западали на ранок від цієї покути. Зосима нарешті знайшов свій рай і вирішив ніколи більше не покидати того блаженного місця.
Зосима глибоко зітхнув, а тоді провів долонями перед обличчям, немов у темряві перед його очима все ще стояла якась вельми болісна сцена.
— Друзі мої, — мовив він, — яка б думка до вас не приходила, завжди питайте: ти від праведного чи від лукавого? Я забув про святу цю максиму і пообіцяв цілому місту, що на свято Пасхи відчиню релікварій і врешті покажу пресвятий Ґрадаль. У Страсну п'ятницю я відчинив покрівець і всередині знайшов ту гидомирну мертву голову, яку поклав туди Ардзруні. Присягаюся, що я сховав Ґрадаль у перший релікварій зліва, а потім забрав його, перед тим як втекти. Але хтось, напевно хтось із вас, пересунув релікварії, і в тому, який взяв я, Ґрадаля не було. Той, хто починає кувати залізну штабу, спершу мусить вирішити, що хоче з неї зробити — серп, меч чи сокиру. Я вирішив мовчати. Авва Агатон три роки жив з каменем у роті, аж поки не навчився практикувати мовчанку. Тому я сповістив усіх, що мене відвідав янгол Господній і сказав, що в місті все ще забагато грішників, тому воно не гідне споглядати пресвяту цю річ. Вечір Страсної суботи я провів, як і годиться порядному монахові, у посилених практиках умертвляння плоті, тому наступного ранку я почував себе виснаженим, немов провів ніч, прости Господи навіть таку думку, у пияцтві та блуді. Службу Божу я відправляв, нетвердо стоячи на ногах, і в той урочистий момент, коли я мав показати вірним релікварій, я перечепився через найвищу приступку вівтаря і розтягся на підлозі. Релікварій випав мені з рук і від удару відчинився, й усі побачили, що в ньому нема ніякого Ґрадаля, а лише висушений череп. Нема нічого несправедливішого від покари, яка падає на праведника, який згрішив, друзі мої, бо найгіршому з грішників прощаються найпослідущі з гріхів, а праведнику не прощається навіть перший. Побожні ці люди подумали, що впали жертвою мого обману, хоч ще три дні до того я, Бог мені свідок, діяв цілковито в добрій вірі. Вони кинулися на мене, зірвали з мене одежу, відлупцювали палицями так, що назавжди вивихнули мені руки й ноги і перебили спину, а тоді потягли на свій суд, де було вирішено вибрати мені очі. Вони прогнали мене за міську браму, немов шолудивого собаку. Ви не знаєте, скільки я вистраждав. Я блукав і жебрав, сліпий каліка, скалічений сліпець, і після довгих років блукань мене підібрав караван сарацинських купців, який прямував до Царгорода. Лиш невірні вділили мені милосердя, хай віддячить їм Бог і хай порятує їх від пекла, на яке вони заслуговують. Тож кілька років тому я вернувся у своє рідне місто і жив тут, старцюючи, і щастя, що якась добра душа одного дня привела мене за руку поміж руїни цієї обителі, де я все впізнаю навпомацки, і відтоді ночами я вже не страждав від холоду, спеки і дощу.
— Отака-от Зосимова історія, — сказав Поетів голос. — Стан його свідчить, принаймні раз у житті, про його щирість. Отже, хтось інший з нас, бачачи, куди Зосима сховав Ґрадаль, поміняв голови місцями, щоб Зосима міг вільно бігти назустріч своїй згубі, відвернувши від зловмисника всі підозри. Але той, хто забрав ту голову, це та сама людина, яка вбила Фрідріха. І я знаю, хто це.
— Поете, — вигукнув Кіот, — навіщо ти це кажеш? Чому ти зібрав тут лиш нас трьох, а Бавдоліна не покликав? Чому ти нічого нам не сказав там, у ґенуезців?
— Я покликав вас сюди, бо не міг притягти ці рештки людини через усе місто, захоплене ворогом. І я не хотів говорити при ґенуезцях, а насамперед при Бавдоліні. Бавдоліно більше не має до цього жодного стосунку. Один з вас дасть мені Ґрадаль, і це буде тільки моя справа.
— Чому ти не думаєш, що Ґрадаль у Бавдоліна?
— Бавдоліно не міг убити Фрідріха. Він любив його. Бавдоліно не мав жодного інтересу красти Ґрадаль, він єдиний з нас справді хотів відвезти його Пресвітерові від імені цісаря. Врешті, згадайте, що сталося з тими шістьма головами, які залишилися після втечі Зосими. Кожен з нас — я, Борон, Кіот, Бойді, Абдул і Бавдоліно — взяли по голові. Вчора, після зустрічі з Зосимою, я відкрив свою. Усередині був закопчений череп. Щодо Абдулової голови, то ви пам'ятаєте, що Ардзруні відкрив її, щоб у хвилину смерті покласти череп йому в руки як оберіг чи що там, і тепер він там з ним у могилі. Бавдоліно віддав свою голову Праксеєві, той відкрив її в нашій присутності, і всередині був череп. А отже залишаються три релікварії, ваші. У вас трьох. Я знаю, хто з вас має Ґрадаль, і знаю, що він знає. Знаю також, що опинився він у нього невипадково — він усе добре спланував від тої хвилини, коли убив Фрідріха. Але я хочу, щоб він проявив відвагу і зізнався, зізнався нам усім, що довгі роки обманював нас. Коли він зізнається, я його вб'ю. Отже, вирішуйте. Хто має говорити, хай говорить. Ми дійшли до кінця нашої подорожі.
— І тут стається незвичайна річ, мосьпане Никито. Сидячи в схованці, я спробував поставити себе на місце трьох моїх друзів. Припустімо, що один із них, і назвемо його Еґо, знає, що Ґрадаль у нього і що провина лежить на ньому. Тоді він мав би сказати собі, що в такому разі варто поставити на карту все: він схопив би меч або кинджал, рвонув би в напрямі, звідки прийшов, і тікав би аж до цистерни, а потім на сонячне світло. Гадаю, саме цього сподівався Поет. Можливо, він ще не знав, хто з трьох має Ґрадаль, а втеча ця виявила б провинного. Але уявімо собі, що Еґо не певен, що Ґрадаль у нього, бо ніколи не зазирав у свій покрівець, але все ж має дещо на совісті стосовно смерті Фрідріха.
