Чужинець на чужій землі - Гайнлайн Роберт

— Це наша Патті. Вона вірить цьому, лише коли я кажу їй... Наголошуючи на цьому. Але, Джилл, є тільки три речі, на які варто звернути увагу. Наука, але мене навчили більшій кількості правил, згідно з якими влаштований фізичний всесвіт, ще коли я був у гнізді, більшій, ніж відомі нині усім людським науковцям. Такій кількості, що я не можу навіть заговорити про них. Навіть про елементарні речі на зразок левітації. Я не принижуватиму людських науковців: те, що вони роблять, і те, як вони працюють, — саме так, як і має бути; я повністю це ґрокаю. Але те, що вони відстоюють, — не те, що шукаю я: ти не ґрокнеш пустелю, полічивши піщинки. Потім, філософія: мається на увазі, що вона стосується всього. Правда? Будь-який філософ, який коли-небудь з'являвся, мав тільки те, з чим прийшов — за винятком тих, хто самі себе ж обманювали, хто доводив свої припущення своїми ж висновками, і так по колу. Як ось Кант. Як і безліч його послідовників. Тож якщо десь і є відповідь, вона має бути тут, — він вказав на купу релігійних книг. — От тільки її немає. Частинки й шматочки, які ґрокають правду, — але ніколи не є зразком. Якщо є зразок — кожного разу безпомилковий, — вони просять тебе сприйняти все інше на віру. Віра! Що за брудне англосаксонське двоскладове слово... Джилл, як так сталося, що ти не згадувала про нього, коли вчила мене слів, які не можна використовувати у пристойному товаристві?

Вона посміхнулася:

— Майку, ти щойно пожартував.

— Я не мав на увазі жарт... І я не думаю, що це смішно. Джилл, я погано вплинув навіть на тебе — раніше ти сміялася. Ти часто сміялася, аж доки не почала хвилюватися за мене. А я так і не навчився сміятися; зате ти, натомість, розучилася. Замість того щоб я став людиною — ти стаєш марсіанином.

— Я щаслива, любий. Ти, напевно, просто не помічав мого сміху, коли я сміялася.

— Якби ти засміялася на Маркет-стрит, я б почув. Я ґрокаю. Я перестав боятися — проте завжди його помічаю, а твій сміх — особливо. Якби я це ґрокнув, тоді б ґрокнув людей, мені так здається. Тоді я міг би допомогти таким людям, як Пат... Або навчити її того, що знаю сам, — чи навчитися від неї того, що знає вона. Або і те, і те. Ми могли б говорити, розуміючи одне одного.

— Майку, все що тобі потрібно зробити для Патті, — так це час від часу з нею бачитися. Чому б нам це не зробити? Вибираймося з цього похмурого туману. Зараз вона вдома; сезон закінчився. Поїхали на південь і побачимось з нею. До того ж я завжди хотіла побачити Нижню Каліфорнію; ми могли б вирушити далі на південь і взяти Пат з собою — і це було б весело!

— Добре.

Вона підвелася.

— Дозволь мені надягти сукню. Хочеш залишити якісь із цих книг? Замість твого швидкого прибирання я б могла б відправити їх Джубалу.

Він клацнув пальцями, і всі вони щезли — окрім подарунку Патриції.

— Лише оцю, — і ми візьмемо її з собою; Пат це помітить. Але, Джилл, просто зараз мені потрібно піти у зоопарк.

— Добре.

— Я хочу повернутися до верблюда і запитати його, чому він такий насуплений. Можливо, верблюди — справжні Старійшини цієї планети... І саме тому це місце — неправильне.

— Два жарти за один день, Майку.

— Я не сміюся. Так само як і ти. І верблюд теж. Можливо, він ґрокає чому. Ходімо. Ця сукня підійде? Хочеш надягти білизну? Я помітив, що на тобі була якась, коли прибирав весь той одяг.

— Будь ласка, любий. Надворі вітряно і прохолодно.

— Легко, — він переніс її на кілька футів. — Трусики. Панчохи. Підв'язки. Взуття. Присядь і підніми руки. Бюстгальтер? Тобі він не потрібен. А тепер сукня — і ти знову пристойно виглядаєш. Ти гарненька — незалежно від того, що на тобі. Ти прекрасна. Можливо, я зможу отримати роботу прислужника дамам, якщо не стану в пригоді для чогось іншого. Ванни, шампуні, масажі, зачіски, макіяж, одяг для будь-якої нагоди, — я навіть навчився робити манікюр, який тобі підходить. Чи це все, мадам?

— Ти чудовий прислужник, любий. Проте я збираюся доглядати себе сама.

— Так, я ґрокаю, що я гарний прислужник. Ти так гарно виглядаєш, що я розмірковую над тим, щоб зірвати з тебе знову цей одяг і передати тобі послання. Стосовно зближення.

— Так, Майкле!

— А я думав, ти навчилася чекати. Спочатку ти маєш відвести мене у зоопарк і купити мені арахісу.

— Так, Майку. Джилл купить тобі арахіс.

У Парку "Золоті ворота" було холодно й вітряно, та Майк цього не помічав, а Джилл вже знала, що їй не потрібно мерзнути чи відчувати незручності, якщо вона цього не хоче. Тим не менше було приємно послабити самоконтроль, зайшовши у теплий мавпятник. Окрім тепла, Джилл тут мало що подобалося — примати, людиноподібні мавпи були надто схожі на людей; гнітюче схожі. Вона думала, що назавжди покінчила з будь-яким святенництвом; Джилл доросла до того, щоб вшановувати аскетичну, майже марсіанську радість від усіх фізичних виявів. Публічне спарювання та випорожнення цих людиноподібних в'язнів не турбувало її, як раніше; у цих нещасних арештантів не було приватності — і в цьому не було їх провини. Тепер вона могла дивитися на все це без огиди: її власна незмінна перебірливість залишалася недоторканною. Неприємно було те, що вони "були зовсім як люди". Кожна дія, кожен вираз, кожен спантеличений вигляд нагадували їй про те, що їй найменше подобалося у власній расі.

Джилл віддавала перевагу Дому Левів — величні самовдоволені самці, впевнені у собі навіть у неволі; спокійна материнська турбота великих самиць; зверхня краса бенгальських тигрів з безоднею в очах; маленькі леопарди — швидкі та смертоносні; сильний запах мускусу, з яким не могла впоратися вентиляція. Майк зазвичай поділяв її смаки, і тут так само вони могли сидіти годинами — у вольєрі з птахами, чи у Будинку Рептилій, чи спостерігаючи за тюленями; якось він сказав їй, що, якби він народився на цій планеті морським левом, це було б для нього найбільшим благословенням.

Коли Майк вперше побував у зоопарку, він дуже засмутився, і Джилл була змушена наказати йому чекати і ґрокати, — позаяк він був близький до того, щоб негайно звільнити усіх тварин. Через якийсь час завдяки її аргументам на користь того, що більшість цих тварин не зможуть вижити на волі, у цьому кліматі та саме такому довколишньому середовищі, в якому він пропонує їх звільнити, він ґрокнув, що зоопарк — це в якомусь сенсі гніздо. За цим першим досвідом минуло багато годин трансу, після якого він більше ніколи не погрожував видалити геть всі ці скляні і металеві огорожі. Він пояснив Джилл, що паркани в зоопарку існували для того, щоб стримувати радше людей, ніж тварин, — і що він спершу не міг цього ґрокнути. Після цього Майк ніколи більше не пропускав візитів до зоопарку — незалежно від того, куди саме вони приїжджали.

Проте сьогодні навіть абсолютна мізантропія верблюдів не змогла змінити настрій Майка, і він дивився на них без посмішки. Так само його не розрадили і примати. Вони постояли трохи перед кліткою з великою родиною капуцинів, спостерігаючи за тим, як ті їдять, сплять, доглядають один за одним, няньчаться, чистяться та безцільно лазять кліткою, — і Джилл потайки кидала їм арахіс, ігноруючи знаки "Не годувати".

Вона кинула один горішок не дуже великому примату; до того як він встиг його з'їсти, до нього підійшов значно більший на зріст самець, який не тільки відібрав горішок, але й побив його, а потім пішов геть. Маленький друзяка навіть не спробував переслідувати свого мучителя; він припав до землі на місці злочину й почав бити лапами по бетонній підлозі, тремтячи від свого безпорадного гніву. Майк похмуро за ним спостерігав. Несподівано ображена мавпа поспішила на інший бік клітки, обрала меншу за себе, збила його з ніг та відлупцювала навіть більше, ніж щойно дісталося їй, — після чого, здавалося, геть розслабилася. Третя мавпа відповзла, все ще скиглячи, і знайшла прихисток у руках самиці, яка мала ще менше дитинча на спині. Інші мавпи не звернули на все це уваги.

Майк відкинув голову назад і засміявся. Він продовжував сміятися — голосно, безупинно. Йому бракувало повітря, з очей покотилися сльози; він почав тремтіти, після чого і впав на підлогу, все ще сміючись.

— Припини, Майку!

Він зупинився, піднявся, проте хихотіння та сльози не припинялись. До них поспішив черговий.

— Леді, вам потрібна допомога?

— Ні. Так, потрібна. Можете викликати для нас таксі? Наземне, повітряне — без різниці: мені потрібно забрати його звідси. Він не дуже гарно почувається.

— Швидку? Схоже, що у нього напад.

— Нічого! — за кілька хвилин вона відвела Майка до повітряного таксі з пілотом. Джилл назвала адресу, а потім наполегливо повторила: — Майку, ти маєш мене послухати. Припини.

Він наче трохи заспокоївся, але продовжував стиха хихотіти, сміятися в голос, знову хихотіти, поки вона витирала йому очі, і це тривало впродовж кількох хвилин, які знадобилися, щоб дістатися до їхньої квартири. Джилл завела його додому, роздягла і вклала у ліжко.

— Добре, любий. Впадай у транс, якщо тобі це потрібно.

— Зі мною все добре. Нарешті зі мною все добре.

— Сподіваюся, — вона зітхнула. — Ти так мене налякав, Майку.

— Вибач, Маленький Братику. Я знаю. Я теж злякався, коли вперше почув сміх.

— Майку, що сталося?

— Джилл... Я ґрокнув людей!

— Що?

(— ????)

(— Я говорю правильно, Маленький Братику. Я ґрокаю.)

— Я тепер ґрокаю людей, Джилл... Маленький Братику... Люба... Маленьке чортеня зі стрункими ніжками та прекрасно непристойним, хтивим, розпутним, безсоромним лібідо... Неймовірними грудьми та задирливим задком... З м'яким голосом та ніжними руками. Моя люба крихітко.

— Майкле!

— О, я знав усі ці слова; я просто не знав, коли чи як їх говорити... І чому ти хотіла почути їх від мене. Я люблю тебе, люба, — я тепер ґрокнув і "любов".

— Ти завжди це знав. Я знала. І я люблю тебе... Ти улеслива мавпа. Мій любий.

— "Мавпа", так. Йди сюди, мавпеня, поклади мені голову на плече і розкажи жарт.

— Просто розказати жарт?

— І нічого більше, — крім того, щоб просто притиснутися до мене. Розкажи мені жарт, який я ніколи не чув, щоб перевірити, чи засміюся я в правильному місці. Я засміюся, впевнений, — і зможу пояснити, чому це смішно. Джилл, я ґрокнув людей!

— Але як, любий? Можеш мені сказати? Для цього потрібна марсіанська? Чи телепатія?

— Ні — у тому-то й річ.