Бавдоліно - Еко Умберто

їх запровадили в пишну залу, де на вишиваних подушках сидів столітній старець з білою бородою, чорними бровами і похмурим поглядом. Майже півстоліття тому, коли взяли в полон Абдула, Алоадин уже був могутній, і досі він все ще верховодив над своїми невільниками.

Він глянув на них з погордою — очевидно, він зрозумів, що ці бідолахи не годяться, щоб поповнити лави його молодих асасинів. Він і слова їм не сказав. Лише роздратовано махнув рукою слугам, немов кажучи: робіть з ними, що хочете. Цікавість у нього викликав тільки одноніг, який стояв позаду них. Він звелів йому підійти, жестами наказав підняти ногу над головою і засміявся. Шістьох людей вивели геть, а Ґаваґай залишився з ним.

І так почався довготривалий полон Бавдоліна, Борона, Кіота, Раббі Соломона, Бойді та Поета. Сковані по ногах ланцюгом, який закінчувався кам'яною кулею, вони робили всяку брудну роботу: іноді мили плити підлог та стін, іноді крутили жорна олійного преса, а іноді їм доручали відносити чвертки овечих туш птахам рух.

— То були, — пояснював Бавдоліно Никиті, — летючі потвори завбільшки з десяток орлів укупі, з гострим кривим дзьобом, яким за кілька секунд вони могли випатрати вола. Лапи їхні мали кігті, схожі на ростри бойового корабля. Вони неспокійно метушилися в просторій клітці в одній із башт, готові накинутися на будь-кого, крім одного євнуха, який, схоже, умів з ними говорити і походжав між ними, немов між курми у своєму курнику. Той самий євнух умів виряджати їх з посланнями від Алоадина: на шию і спину одного з птахів він одягав міцну збрую, ремені якої проходили під крилами, а до неї чіпляв кошик чи якийсь інший вантаж, відтак відчиняв заслінку клітки, давав наказ, і споряджений таким чином птах, але лиш він один, вилітав з вежі й зникав у небі. Ми бачили також, як вони повертаються: євнух впускав їх і виймав з кошика мішок або ж металевий циліндр, який, очевидно, містив послання для володаря цього місця.

Не раз в'язні проводили цілі дні, нічого не роблячи, бо роботи для них не було; іноді їх приставляли прислуговувати євнухові, який носив зелений мед скованим юнакам, і їх охоплював жах, коли вони бачили їхні обличчя, виснажені сном, який пожирав їх. Наших же полонених пожирав не сон, а радше невиразна туга, і вони намагалися обдурити час, безперервно оповідаючи один одному минулі події. Вони згадували Париж, Александрію, жвавий базар в Ґалліполі, безхмарне перебування серед гімнософістів. Говорили вони й про лист Пресвітера, і Поет, який з кожним днем ставав дедалі похмурішим, слово у слово повторяв те, що сказав був Диякон, немов чув його слова:

— Мене гризе сумнів, що царства цього не існує. Хто нам про нього розповідав у Пндапецімі? Євнухи. До кого верталися посланці, виряджені до Пресвітера? До них, до євнухів. Чи справді ці посланці кудись вирушали? Чи справді вони верталися? Диякон ніколи не бачив свого батька. Усе, що ми знаємо, ми дізналися від євнухів. Може, усе це змова євнухів, які глумилися з Диякона, з нас і зі всіх, аж до найостаннішого нубійця чи однонога. Іноді я замислююся, чи й білі гуни справді існували…

Бавдоліно радив йому згадати про їхніх товаришів, які загинули в битві, але Поет знай хитав головою. Він волів вважати себе жертвою якихсь чарів, ніж зізнатися самому собі, що зазнав поразки.

Відтак вони згадали день смерті Фрідріха і щоразу вигадували якесь нове припущення, щоб пояснити собі цю непоясненну смерть. То був Зосима, ясна річ. Ні, Зосима вкрав Ґрадаль, але пізніше; а до нього діяв ще хтось, хто намірявся заволодіти Ґрадалем. Ардзруні? Хто це може знати? Один з їхніх загиблих товаришів? Яка страхітлива думка. Хтось із них, які вижили? Ну от, у цьому розпачливому становищі, казав Бавдоліно, нам ще не вистачало страждати від приступів взаємних підозр!

— Поки ми мандрували, натхнені сподіванням знайти царство Пресвітера, сумніви ці нас не турбували; кожен подружньому допомагав іншому. А в полоні ми стали дутися один на одного, не могли дивитись один одному у вічі і довгі роки ненавиділи один одного. Я замкнувся в собі. Я думав про Гіпатію, але не міг згадати її обличчя, пам'ятав тільки радість, яку вона мені давала; вночі, бувало, я торкався неспокійними руками заросту на моєму лобку, і мені снилося, ніби я торкаюсь її руна, яке пахне мускусом. Це збуджувало мене, бо хоч дух наш западав у марення, тіло наше поступово оговтувалося від трудів наших мандрів. Годували нас там непогано, двічі на день ми мали вдосталь харчів. Може, саме цим способом Алоадин, не допускаючи нас до таїнств зеленого меду, забезпечував собі спокій з нашого боку. Сили наші відновилися, і, попри важку працю, яку ми мусили виконувати, ми товстіли. Я дивився на свій випуклий живіт і казав собі: який ти прекрасний, Бавдоліно, чи всі люди такі прекрасні, як ти? Тоді сміявся, мов дурний.

Єдиними хвилинами розради були для них відвідини Ґаваґая. Добрий їхній друг став блазнем Алоадина, він розважав його своїми несподіваними вискоками, робив йому дрібні послуги, літаючи по залах та коридорах з його дорученнями, навчився сарацинської мови і тішився великою свободою. Він приносив своїм друзям ласощі з панської кухні, вводив їх в курс подій, які відбувалися в замку, розповідав про німу боротьбу між євнухами за прихильність господаря, про душогубні вилазки, на які посилали очамрілих юнаків.

Якось він приніс Бавдолінові зеленого меду, але тільки трішки, інакше, казав він, Бавдоліно опуститься до тваринячого стану цих асасинів. Бавдоліно покуштував його і пережив ніч кохання з Гіпатією. Але наприкінці цього сну вигляд дівчини змінився: вона мала стрункі, білі й ніжні ноги, як людські жінки, і голову кози.

Ґавагай сказав їм, що їхню зброю та сакви кинули в якусь комірку і він зуміє їх знайти, якщо вони захочуть тікати.

— Ти що, Ґаваґаю, справді думаєш, що звідси можна колись втекти? — спитав Бавдоліно.

— Я гадає, що так. Я гадає, що єсть немало добрих способів утекти. Я тільки мусить знайти найкращий. Але ти стали товстий, мов євнух, а коли ти суть товстий, тікати погано. Ти мусять рухати тілом, як я, ти можуть виставити ногу над головою, і тоді ти стануть-дуже спритним.

Виставляти ногу над головою йому не хотілося, але Бавдоліно зрозумів, що надія на втечу, нехай навіть марна, допоможе йому витримати полон і не збожеволіти, а отже він став готуватися до неї, рухаючи руками, десятки разів присідаючи, аж поки не падав знесилений на кругле своє черево. Він порадив друзям робити те ж саме, і вони з Поетом вступали у вдавану боротьбу; іноді вони проводили цілі пополудні, намагаючись повалити один одного на землю. З ланцюгом на ногах було це нелегко, та й вони вже втратили колишню спритність. І не тільки через полон. То вже був також вік. Але вправи ці були для них корисними.

Єдиним, хто цілковито забув про своє тіло, був Раббі Соломон. їв він дуже мало і був заслабкий для багатьох робіт, тому друзі працювали за нього. Він не мав жодного сувою, щоб його читати, ані знаряддя, яким писати. Цілі години він проводив, повторюючи ім'я Господа, і щоразу воно лунало по-іншому. Він позбувся тих зубів, які ще в нього залишалися, і тепер мав тільки ясна, як справа, так і зліва. їв він плямкаючи, а говорив зі свистом. Він переконав себе, що десять загублених племен не могли зостатися в царстві, яке наполовину було населене несторіанами, хоч їх ще можна було терпіти, бо й для юдеїв Марія, хоч і хороша жінка, не могла породити ніякого бога, але другу половину його становили ідоловірці, які за забаганкою збільшували або зменшували кількість своїх божеств. Ні, казав він невтішно, може, десять племен і пройшли через те царство, але потім вони знов пустилися в мандри; ми, юдеї, вічно шукаємо обітованої землі, і вона завжди деінде, тому хтозна, де вони тепер — може, за кілька кроків від цього місця, де я завершую свої дні, але я вже облишив будь-яку надію віднайти їх. Тож терпімо випробування, що їх нам посилає Пресвятий, хай благословенний буде прісно. Йову випало на долю куди гірше.

— Він з'їхав з глузду, це було видно відразу. І мені здавалося, що з'їхали з глузду й Кіот з Вороном, які безперервно фантазували про те, як вони знайдуть Ґрадаль, а тепер навіть вигадали, що він сам дасть їм себе знайти; а що більше вони про нього говорили, то чудотворнішими ставали його властивості, і вони ще більше мріяли заволодіти ним. Поет знай повторяв: дайте-но мені тільки запопасти Зосиму, і я стану володарем світу. Забудьте про Зосиму, казав я: він не дійшов навіть до Пндапеціма — може, заблукав десь по дорозі, і його кістяк уже розсипається на порох в якомусь запорошеному місці, а Ґрадаль, певно, забрали собі невірні кочівники, які, може, мочаться в нього. Мовчи, мовчи, казав мені Борон, бліднучи.

— І як вам вдалося звільнитися з того пекла? — спитав Никита.

— Якось до нас прийшов Ґаваґай і сказав, що знайшов шлях для втечі. Бідолашний Ґаваґай, він теж із часом постарівся, я так ніколи й не дізнався, скільки живуть одноноги, але він уже не бігав наввипередки з собою, мов блискавка. Він бігав радше як грім, з певним запізненням, і прибігав засапаний.

Ось у чому полягав його план: озброївшись, ми мали зненацька напасти на євнуха, який стеріг птахів рух, примусити його запрягти їх, як звикле, але так, щоб ремені, які підтримували вантаж, були прив'язані до поясів утікачів. Тоді він мав дати птахам наказ летіти до Царгорода. Ґаваґай розмовляв з євнухом і довідався, що той часто посилає птахів рух у те місто, до одного їхнього чоловіка, який мешкає на пагорбі поблизу Пери. І Бавдоліно, і Ґаваґай розуміли сарацинську мову, тому могли простежити, щоб євнух дав відповідний наказ. Прибувши до мети, птахи мали спуститися самі.

— Як це я не подумали про це раніше? — дивувався Ґаваґай, кумедно луплячи себе п'ястуками по голові.

— Гаразд, — сказав Бавдоліно, — але як ми полетимо з ланцюгами на ногах?

— Я знайде терпуг, — пообіцяв Ґаваґай.

Уночі Ґаваґай знайшов їхню зброю та сакви і приніс їх у кімнату, де вони спали. Мечі й кинджали заіржавіли, але по ночах вони чистили і шліфували їх, тручи об камені стін. Дістали вони й терпуг. Він був досить-таки кепський, і вони змарнували цілі тижні, щоб надпиляти кільце, яке охоплювало їм щиколотки.