Бавдоліно - Еко Умберто
Здивування було, авжеж, але тільки на мить. Тоді я вирішив, — то тіло моє вирішило для моєї душі, а може, душа моя для тіла, — що те, що я бачив і чого торкався, було прекрасним, бо то була Гіпатія, і навіть її звірина природа належала до її приваб, кучерява і м'яка ця вовна була найбажанішою для мене зі всього, що я колись бажав, вона пахла мускусом, кінцівки її, раніше приховані, були витвором митця, і я кохав, жадав цю істоту, яка духмяніла лісом, і я б кохав Гіпатію, навіть якби вона мала форми химери, іхневмона чи рогатої гадюки.
І так кохалися Гіпатія з Бавдоліном аж до заходу сонця, і коли вони, вже стомлені, лежали одне поруч з другим, вони стали пестити одне одного і називати одне одного найніжнішими іменами, забувши про все навколо.
Гіпатія казала:
— Душа моя злетіла, мов спалах вогню… Мені здається, ніби я стала часткою зоряного неба… — Вона не переставала досліджувати тіло коханого: — Який ти прегарний, Бавдоліно. Але ви, люди, теж схожі на потвор, — жартувала вона. — Ноги у тебе довгі й білі, без вовни, а ступні великі, як у одноногів! Але ти все одно прекрасний, ба навіть це робить тебе ще кращим…
Він мовчки цілував їй очі.
— Людські жінки теж мають такі ноги, як у тебе? — спитала вона, спохмурнівши. — Ти… переживав екстаз з жінками, які мають такі ж ноги, як твої?
— Бо я не знав, що є ти, кохання моє.
— Не хочу, щоб ти більше дивився на ноги людських жінок. Він мовчки цілував їй копита.
Темніло, і вони мусили розлучитися.
— Мені здається, — шепнула Гіпатія, знову торкаючись його вуст, — що я нічого не розповім своїм товаришками. Вони, певно, не зрозуміють, бо не знають про цей спосіб піднятися вище. До завтра, кохання моє. Чуєш? Я зву тебе так, як ти звав мене. Чекатиму на тебе.
— Так проминули ті кілька місяців — найсолодші і найчистіші в моєму житті. Я ходив до неї щодня, а коли не міг, вірний Ґаваґай був між нами посередником. Я сподівався, що гуни ніколи не нагрянуть, а це очікування в Пндапецімі триватиме аж до моєї смерті і навіть довше. І я почувався так, ніби здобув перемогу над смертю.
Аж якось, коли проминув уже не один місяць, Гіпатія, віддавшись йому зі звичним своїм палом, сказала Бавдолінові, коли вони вже відпочивали від кохання:
— Зі мною дещо діється. Я знаю, що це, бо чула, що оповідають мої товаришки, повернувшись після ночі із запліднювачами. Гадаю, у моєму лоні є дитина.
У першу мить Бавдоліно сповнився лише невимовною радістю і став цілувати її живіт, благословенний Богом чи пак Архонтами — для нього це вже було неважливо. А тоді затривожився: Гіпатія не зможе приховати свого стану від громади, що ж вона робитиме?
— Я визнаю правду Матері, — сказала вона. — Вона зрозуміє. Хтось — чи щось — вирішив, щоб те, що інші роблять із запліднювачами, я зробила з тобою. То було слушно, бо відповідало добрій частині природи. Вона не докорятиме мені.
— Але дев'ять місяців ти будеш під опікою своїх товаришок, а потім мені не дозволять побачити дитину!
— Я ще довго приходитиму сюди. Мине ще багато часу, поки живіт виросте і всі це помітять. Ми не бачитимемось тільки в останні місяці, коли я все розповім Матері. А щодо дитини, то якщо це буде хлопчик, його віддадуть тобі, а якщо дівчинка — забудь про неї. Так хоче природа.
— Так хоче той придурок, твій Деміург, і ті напівкози, серед яких ти живеш! — вигукнув Бавдоліно, вийшовши із себе. — Дитина ця також моя — хлопчик це чи дівчинка!
— Який ти чудовий, Бавдоліно, коли сердишся, хоч і сердитися негоже, — мовила вона, цілуючи його в ніс.
— Але ти усвідомлюєш, що після пологів тобі більше ніколи не дозволять приходити до мене, бо ж і твої товаришки ніколи більше не бачили своїх запліднювачів? Хіба не так, на вашу думку, хоче природа?
Лиш у цю мить вона це усвідомила і почала плакати, ледь постогнуючи, як тоді, коли вони кохалися; вона схилила голову на груди свого коханого і вчепилась руками за його рамена, а він відчував, як здригаються її груди. Бавдоліно приголубив її, шепочучи у вухо ніжні слова, а тоді запропонував єдине, що здавалось йому розсудливим. Гіпатія має втекти з ним. На її зляканий погляд він сказав, що таким чином вона не зрадить свою спільноту. їй просто випав на долю інший привілей, і тому обов'язок у неї теж інший. Він відвезе її в далеку країну, де вона створить нову спільноту гіпатій, вона просто зробить плодючішим насіння їхньої далекої Матері, занесе в інші місця її послання. Але він житиме поруч з нею і знайде нову спільноту запліднювачів, які матимуть вигляд людей, бо саме такий вигляд матиме, мабуть, плід їхньої утроби. Втечею ти не вчиниш зла, казав він їй, а навпаки, поширюватимеш добро…
— Тоді я спитаю дозволу в Матері.
— Зажди, я ж не знаю, чим дихає ця ваша Мати. Дай-но мені подумати, підемо до неї разом, я зумію переконати її, дай мені кілька днів, щоб я подумав, як найліпше це зробити.
— Кохання моє, я не хочу розлуки з тобою, — схлипувала Гіпатія. — Я зроблю все, що забажаєш, стану жінкою серед людей, поїду з тобою в те нове місто, про яке ти мені розповідав, поводитимусь, як поводяться християни, скажу, що Бог мав сина, який помер на хресті, — якщо тебе не буде, я не хочу більше бути гіпатією!
— Заспокойся, найдорожча. Побачиш, я знайду вихід. Я зробив Карла Великого святим, я знайшов Волхвів, тож зумію зберегти свою дружину!
— Дружину? А що це?
— Потім я тобі поясню. Тепер іди, бо вже пізно. Побачимось завтра.
— Ніякого завтра вже не було, мосьпане Никито. Коли я вертався у Пндапецім, усі вибігли мені назустріч, мене шукали вже годинами. Сумнівів уже більше не було: насували білі гуни, на обрії видно було хмару пилюки, яку здіймали їхні коні. З першими променями світанку вони вже мали досягти краю папоротевої рівнини. Отже, залишалося всього кілька годин, щоб підготувати оборону. Я відразу пішов до Диякона, щоб заявити йому, що стаю на чолі його підданців. Але запізно. Довгі місяці судомного очікування на битву, зусилля, яких він докладав, щоб триматися на ногах і брати участь у підготовці, а може, також нова снага, яку вселили. в нього мої оповіді, прискорили його кінець. Я не побоявся бути з ним, коли він спускав дух, я навіть взяв його за руку, коли він прощався зі мною і бажав мені перемоги. Він сказав мені, що коли я переможу, тоді мені, може, вдасться дістатися до царства його батька, і просив, щоб я зробив йому останню послугу. Тільки-но він випустить останній подих, двоє його помічників у серпанках приберуть тіло, немов це тіло Пресвітера, і намастять його олійками, а тоді обриси його тіла відіб'ються на полотні, в яке його огорнуть. Я мав завезти Пресвітерові цей його портрет, і хоч обриси будуть неясними, він постане перед названим своїм батьком не таким понівеченим, яким був за життя. Невдовзі він сконав, і двоє помічників зробили те, що мали зробити. Вони сказали, що полотно мусить просякати його обрисами кілька годин, а потім вони згорнуть його і покладуть у скриньку. Несміливо вони натякнули мені, що про смерть Диякона треба повідомити євнухів. Я вирішив не робити цього. Диякон доручив мені верховенство над своїми підданцями, і тільки тому євнухи не посміли б не слухати мене. Мені треба було, щоб і вони брали якусь участь у війні, готуючи місто прийняти поранених. Якщо вони відразу дізнаються про смерть Диякона, то як мінімум повідомлять про цю сумну новину усіх, а це похитне дух захисників, до того ж похоронні обряди відвернуть їх від справ оборони. Як максимум, бувши створіннями зрадливими, вони відразу візьмуть найвищу владу у свої руки, а це теж розладнає всі плани оборони, що їх виношував Поет. Отже, війна, сказав я собі. Хоч я завжди був мирною людиною, тепер ішлося про те, щоб захистити дитину, яка мала народитися.
35. Бавдоліно проти білих гунів
План ретельно укладався протягом багатьох місяців й опрацьовувався в найменших подробицях. Якщо Поет, муштруючи військо, показав себе добрим капітаном, то у Бавдоліна виявився хист стратега. Відразу на краю міста підносився найвищий з тих пагорбів, подібних на купи збитих вершків, які вони бачили, коли під'їздили до міста. Зверху можна було охопити поглядом цілу рівнину, аж до гір з одного боку і аж поза край папоротевих полів з другого. Звідти Бавдоліно з Поетом мали керувати переміщеннями своїх воїнів. Поруч з ними мав бути відбірний загін одноногів, навчений Ґаваґаєм, який дасть змогу забезпечити надзвичайно швидкий зв'язок з різними підрозділами.
Понції розсіються по різних точках рівнини, готові вловити своїми надзвичайно чутливими живчиками на животах найменші переміщення ворога, повідомляючи про них, як домовлено, димовими знаками.
На передовій лінії, майже на крайній межі папоротевої рівнини, чекатимуть одноноги під орудою Порчеллі, готові вигулькнути раптом перед загарбниками зі своїми фістулами й отруєними дротиками. Після того, як перший цей удар порушить ворожі шереги, за одноногами з'являться гіганти під проводом Алерама Скаккабароцці, званого Чулою, завдаючи нищівних ударів по їхніх конях. Але, наказував Поет, поки вони не одержать наказу вступити в бій, мусять рухатися на карачках.
Якщо частина ворогів подолає заслону гігантів, з протилежних боків рівнини мають вступити в бій гурт пігмеїв під орудою Бойді з одного боку і блемїї на чолі з Куттікою з другого. Хмара стріл, випущених пігмеями, має відігнати гунів у протилежному напрямі, вони підуть просто на блеміїв, а ті прослизнуть під їхніх коней, ще заки напасники помітять їх поміж трав.
Проте кожен з них не повинен занадто ризикувати. Вони мають завдати серйозних втрат ворогові, максимально обмеживши власні. Бо справдешнім козирем у стратегії були нубійці, які мали чекати напоготові в центрі рівнини. Гуни, звісно, подолають перші перешкоди, але коли вони підійдуть до нубійців, їх буде вже менше, чимало з них будуть поранені, а коні їхні не зможуть швидко пересуватися поміж високих трав. Тут приготуються до бою войовничі циркумциліони, зі своїми смертоносними булавами і легендарною зневагою до небезпеки.
— Згода, куснути й тікати, — казав Бойді, — справжнім нездоланним бар'єром будуть відважні наші циркумциліони.
— А ви, — розпоряджався Поет, — коли гуни пройдуть, повинні відразу перешикувати своїх бійців і розташувати їх півколом завдовжки щонайменше півмилі.
