Бавдоліно - Еко Умберто
Двічі вона мене торкнулася, але так само вона б торкнулася й соняшника. Вуста мої на її руці викликали у неї трепет, я знав це, але то було природно: людські вуста ніколи її не торкалися, для неї це було немов перечепитися через корінь і втратити на мить рівновагу, якої її навчали; мить ця проминула, і вона більше про неї й не згадала… Я обговорював зі своїми людьми воєнні питання, мусив вирішувати, де розмістити нубійців, а сам добре не тямив, де я. Я мусив покласти край цій тривозі, мусив знати. Для цього я мусив довірити своє і її життя в руки того, хто б підтримував між нами зв'язок. Ґавагай уже не раз давав мені докази своєї відданості. Я поговорив з ним тайкома, взявши з нього безліч присяг, сказав йому якомога менше, але достатньо, щоб він пішов на озеро і став чекати. Добрий одноніг був воістину великодушним, проникливим і тактовним. Він не став розпитувати мене, але, гадаю, багато що зрозумів. Два дні він вертався після заходу сонця, кажучи, що нікого не бачив, і його смутило те, що при цій вістці я бліднув. На третій день він вернувся зі своєю усмішкою на обличчі, схожою на серп місяця, і сказав, що поки він блаженно лежав у затінку своєї ноги, з'явилася та істота. Вона підійшла до нього швидко й довірливо, немов сподівалася когось тут побачити. Вона сприйняла мою вісточку схвильовано ("Схоже, вона дуже хотіли тебе бачити", — сказав Ґавагай з деяким лукавством у голосі) і передала мені, що приходитиме на озеро щодня, щодня ("Вона сказали це двічі"). Може, незворушно прокоментував Ґаваґай, вона теж уже давно чекає на Волхвів. Наступного дня я ще мусив бути в Пндапецімі, але свої обов'язки полководця я виконував з таким запалом, що це здивувало Поета, який знав мою нелюбов до зброї, і вселило бойовий дух у моє військо. Мені здалося, ніби світ належить мені, і я б міг без страху піти проти сотні білих гунів. Через два дні я знов пішов, тремтячи від страху, у те доленосне місце.
34. Бавдоліно відкриває справжнє кохання
— У ті дні очікування, мосьпане Никито, у мені нуртували протилежні почуття. Я палав бажанням бачити її, боявся, що більше її не побачу, уявляв собі, що їй загрожує тисяча небезпек, одне слово, відчував усе, що властиве коханню, але не відчував ревнощів.
— Ти не думав, що саме тоді Мати могла послати її до запліднювачів?
— Сумнів цей навіть не майнув мені в голові. Можливо, знаючи, як цілковито я їй належу, я думав, що і вона мені належить настільки, що відмовиться, щоб хтось інший торкався її. Пізніше я довго думав про це і зрозумів, що досконале кохання не залишає місця для ревнощів. Ревнощі — це підозра, страх і обмова між коханцями, а святий Йоан казав, що досконала любов проганяє всякий страх. Я не відчував ревнощів, однак щохвилини намагався викликати в уяві її обличчя, але не міг. Я пам'ятав, що відчував, дивлячись на неї, але не міг відтворити її у своїй уяві. А під час наших зустрічей я тільки й знав, що вдивлятися їй в обличчя…
— Я читав, що таке буває з тими, хто сильно кохає… — мовив Никита, знітившись, як той, хто ніколи не відчував такої всеосяжної пристрасті. — 3 Беатрисою і Коландриною теж так було?
— Ні, не настільки, щоб завдавати мені таких страждань. Гадаю, кохаючи Беатрису, я плекав саму ідею кохання, яка не потребувала обличчя, — зрештою, мені здавалося блюзнірством викликати у своїй уяві її тілесну подобу. Щодо Коландрини, то я зрозумів, після знайомства з Гіпатією, що до неї я не живив пристрасті, то була радше радість для душі, ніжність, глибока прихильність, яку я б міг відчувати, прости Господи, до доньки чи до молодшої сестри. Гадаю, так буває зі всіма, хто закохується, але в ті дні я був переконаний, що Гіпатія — перша жінка, яку я кохав по-справжньому, і це, безперечно, була правда, тепер це теж правда, і вже назавжди. Потім я зрозумів, що справжнє кохання живе у потаємному закутку серця, і там знаходить спокій, дбаючи про свої найшляхетніші таємниці, і рідко коли вертається у покої уяви. Тому воно не може відтворити тілесну форму відсутньої коханої. Лише перелюбне кохання, яке не має доступу в потаємні кімнати серця, живиться тільки хтивими фантазіями і спроможне відтворювати образи.
Никита мовчав, ледве стримуючи заздрісне почуття.
При зустрічі обоє вони були несміливі й зворушені. Очі її виблискували щастям, але вона відразу скромно опустила погляд. Вони сіли поміж трав. Акакій спокійно пасся неподалік. Квіти навколо пахли ще духмяніше, ніж звикле, і Бавдоліно почував себе так, ніби тільки-но пригубив бурку. Він не насмілювався заговорити, але потім вирішив-таки мовити слово, бо напруга цієї мовчанки могла спонукати його до якогось неврівноваженого жесту.
Тільки тепер він зрозумів, чому кажуть, що справжні закохані бліднуть, тремтять і німіють під час першої розмови про кохання. Тому, що кохання панує над обома царствами, царством природи і царством душі, і притягає всі їхні сили, всі порухи. І коли правдиві закохані сходяться, кохання розладнує і сковує всі функції тіла, фізичні й духовні: тому язик відмовляється говорити, очі — бачити, вуха — чути, і кожна частина тіла відкидається свого обов'язку. А коли кохання задовго забариться в глибині серця, тіло безсило в'яне. Але в певну мить серце, нестримно палаючи, майже виштовхує із себе свою пристрасть, даючи тілу змогу відновити свої функції. І тоді закоханий починає говорити.
— Отже, — мовив Бавдоліно, не пояснюючи того, що він відчував і починав розуміти, — усі ці чудові й страхітливі речі, які ти мені розповіла, передала вам Гіпатія…
— Зовсім ні, — відповіла вона, — я казала тобі, що, втікаючи, наші предкині забули все те, чого навчала їх Гіпатія, крім обов'язку пізнання. Саме через розважання ми дедалі більше відкривали істину. Впродовж довгих цих тисячоліть кожна з нас розважала про навколишній світ, про те, що відчувала у своїй душі, з кожним днем наші знання збагачувались, і діло це досі не завершене. У тому, що я тобі розповіла, було, може, дещо, чого товаришки мої ще не зрозуміли, зате зрозуміла я, намагаючись пояснити тобі. Так кожна з нас набуває мудрості, ділячись з подругами тим, що сама відчуває, і так, навчаючи, ми вчимося. Може, якби тебе не було тоді зі мною, я б сама розуміла деякі речі не так ясно. Ти був моїм добрим духом, моїм прихильним архонтом, Бавдоліно.
— А чи всі твої подруги так ясно і плавно висловлюються, як ти, мила моя Гіпатіє?
— О, серед них я остання. Іноді вони жартують з мене, бо я не вмію висловити того, що відчуваю. Я мушу ще зростати в мудрості, розумієш? Але в ці дні я відчувала гордощі, немов я володію таємницею, якої вони не знають, і, не знаю чому, я воліла, щоб це таємницею й зосталося. Я не зовсім розумію, що зі мною діється, це немов… немов я волію звірятися тобі, а не їм. Гадаєш, це погано, що я нещира з ними?
— Зате ти щира зі мною.
— З тобою легко бути щирою. Тобі я, напевне, сказала б про все, що діється в моєму серці. Навіть якби не мала певності, що це слушно. Знаєш, що зі мною було в ці дні, Бавдоліно? Ти мені снився. Коли вранці я прокидалася, день здавався мені чудовим, бо десь там був ти. А тоді день став здаватися похмурим, бо я не бачила тебе. Дивно, бо коли тобі смішно, ти смієшся, коли страждаєш, то плачеш, а тепер я, буває, сміюся й плачу водночас. Може, я захворіла? Але хворість ця прекрасна. Хіба можна любити свою хворість?
— Моя учителька — це ти, подруго люба моя, — усміхався Бавдоліно, — ти не повинна мене питати, бо і я думаю, що теж хворий на твою недугу.
Гіпатія простягла руку і знов торкнулася його шраму:
— Ти, напевно, належиш до добра, Бавдоліно, бо мені подобається тебе торкатися, як подобається торкатися Акакія. Торкнися й ти мене і, може, розбудиш якусь іскорку, яка ще є у мені і про яку я не знаю.
— Ні, кохання моє солодке, я боюся завдати тобі болю.
— Торкнися мене тут, за вухом. Так, так, ще… Може, через тебе вдасться викликати якогось бога. Десь у тобі є знак, який єднає тебе з чимось іншим…
Вона просунула руки йому під одежу і провела пальцями по зарості у нього на грудях. Тоді присунулася, щоб понюхати.
— Ти пахнеш травою, доброю травою, — мовила вона. А тоді знов сказала: — Який ти гарний там, під низом, м'якенький, мов молода тварина. Ти молодий? Я не розрізняю віку людей. То ти молодий?
— Так, молодий, кохання моє, я лиш тепер починаю народжуватися.
Тепер він уже майже пристрасно гладив її волосся, вона взяла його руками за потилицю і стала легенько торкатися його обличчя язиком, вона лизала його, немов він козеня, а тоді сміялася, дивлячись зблизька йому у вічі, і казала, що він має смак солі. Бавдоліно, який ніколи святим не був, пригас її до себе і вустами своїми відшукав її вуста. Вона злякано й здивовано зойкнула, спробувала відступити, але потім піддалася. Уста її мали смак персика, морелі, язик її короткими поштовхами торкався його язика, який вона відчувала вперше.
Бавдоліно відсунув її від себе, та не через доброчесність, а для того, щоб звільнитися від одягу, і вона побачила його прутень, торкнулася, відчула його снагу і сказала, що хоче його: ясно було, що вона не знає, як і чому його хоче, але якесь божество лісів або джерел підказувало їй, що робити. Бавдоліно знову став укривати її цілунками, від уст спустився до шиї, потім до плечей, повільно знімаючи з неї одежу, відкрив їй груди, занурив у них обличчя, а руками далі спускав їй сукню вниз по стегнах; він відчув її невеличкий напружений живіт, намацав пупок і раніше, ніж сподівався, натрапив на те, що мало б бути поростом, під яким ховалася найбільша її розкіш. Вона шепотіла, кличучи його: Еоне мій, мій Тиране, моя ти Безодне, Оґдоадо моя, Плеромо…
Бавдоліно просунув руки під сукню, яка ще трохи її прикривала, і відчув, що поріст цей, який мав би провіщати лоно, вкривав, гуснучи, її ноги зверху, внутрішній бік стегон і тягнувся до сідниць…
— Мосьпане Никито, я зірвав з неї сукню і побачив. Від живота до низу Гіпатія мала козячі форми, а ноги її закінчувалися копитами кольору слонової кістки. Раптом я зрозумів, чому не видно було, щоб вона, прикрита сукнею аж до землі, переставляла ноги — вона радше ковзала легенько, немов не торкаючись землі. І я зрозумів, хто такі запліднювачі — то були сатири-яких-ніколи-не-видно, які мали людську голову з рогами і тіло барана; сатири ці століттями жили на службі в гіпатій, даруючи їм дітей жіночого роду і вирощуючи дітей чоловічого роду — хлопчики мали таке ж, як і батьки, страхітливе обличчя, а дівчатка все ще носили печать єгипетської вроди прекрасної Гіпатії давніх часів і її перших учениць.
— Який жах! — мовив Никита.
— Жах? Ні, зовсім не жах я відчув у ту хвилину.
