Капітан Фракасс - Готьє Теофіль

Барон не знаходив собі місця — він знав, що Валомбрез вискочив з кімнати, забравши з собою Ізабеллу, хоч вона відчайдушно опиралася.

Зненацька щось сильно затріщало. Гілля, яке захаращувало вікно, раптом зникло — дерево впало у воду, і в гуркоті його падіння почувся людський крик; то репетував театральний швейцар — йому здалося, що надто слабка гілка не витримає, і він зупинився на півдорозі, а Баск, Агостен і Азо-лан тим часом надумали спихнути дерево у воду, щоб не дати акторам відступити, і здійснили цю блискучу думку.

— Якщо ми не виламаєм дверей,— сказав Лампурд,— то опинимось у пастці. Хай їм чорт, давнім майстрам, які робили такі міцні двері! Спробую кинджалом виколупати замок, якщо інакше нічого не виходить. Треба за всяку ціну вибратися звідси, а вчепитись ні за що — дерева, по якому ми лазили, як ведмеді, вже немає.

Лампурд почав було длубатись кинджалом, коли це в замку заскреготіло, наче хтось там повертав ключ, і двері, які доти вони марно штурмували, відчинилися самі.

— Який яе це добрий янгол прийшов на допомогу нам? — вигукнув Сігоньяк.— І яким чудом відчинилися двері, що так довго ніяк не піддавались?

— Нема тут ні янголів, ні чудес,— озвалася Чікіта, виходячи з-за дверей і дивлячись на барона спокійним, загадковим поглядом.

— Де Ізабелла? — скрикнув Сігоньяк, кинувши очима в глибину другої кімнати, ледь освітленої тремтливим вогником маленької лампи.

Спочатку він не помітив молодої акторки. Герцог де Валомбрез, вражений тим, що двері несподівано розчинилися, відступив у куток, прикриваючи собою дівчину, майже непритомну від страху і втоми; вона впала на коліна, притулилась головою до стіни, коси розсипались, плаття було пом'яте, корсаж розпустився, так відчайдушно шарпалась Ізабелла в руках викрадача, котрий відчував, що жертва от-от вирветься, й марно силкувався зірвати хоч кілька хтивих поцілунків, наче фавн, який, втікаючи від погоні, тягне юну діву у лісові хащі.

— Вона тут,— сказала Чікіта,— в кутку за паном герцогом. Але щоб дістатись до жінки, треба вбити чоловіка.

— Ну, то я вб'ю його,— мовив Сігоньяк і, виставивши шпагу, рушив до Валомбреза.

— Це ми ще побачимо, капітапе Фракас, лицарю бродячих актрис,— вмить приготувавшись до бою, відповів молодий герцог із глибокою зневагою.

Шпаги схрестилися й закружляли одна навколо одної з тією обережною повільністю, з якою вмілі фехтувальники починають бій, що має стати смертельним. Силою Валомбрез не міг зрівнятися з Сігоньяком; але він, як і належало юнакові його становища, довгий час відвідував різні школи фехтування і не одну сорочку промочив потом, навчаючись під керівництвом найкращих майстрів. Про герцога ніхто б не сказав, що він тримає шпагу, наче віник, як зневажливо говорив Лампурд про невправних дуелянтів, котрі, за його словами, тільки ганьблять шляхетне ремество. Знаючи, який небезпечний його супротивник, Валомбрез зосереджував свою увагу більше на обороні, відбивав удари, а сам поки що не нападав. Він сподівався, що стомлений штурмом замку і поєдинком з Малартиком — крізь двері герцог чув, як дзвеніли шпаги,— Сігоньяк скоро виб'ється з сил. А проте, захищаючись, Валомбрез лівою рукою шукав маленький срібний свисток, який висів на ланцюжку у нього на грудях. Знайшов, підніс до губів, і в кімнаті пролунав гострий, довгий свист. Той рух міг би дорого обійтись герцогові — ба-ронова шпага мало не пришпилила його руку до рота; однак він встиг, хоч і з деяким запізненням, відвести клинок, вістря тільки дряпнуло йому великий палець. Валомбрез знову приготувався до бою. Його очі палали хижим блиском, як у чаклунів та василісків, здатних убивати своїм поглядом; посмішка, повна диявольської люті, кривила кутики губів, увесь він аж світився зловтішною жорстокістю і, не відкриваючись сам, наступав на супротивника, посилаючи удар за ударом, але Сігоньяк усе відбивав їх.

Малартик, Лампурд і Скапен, затаївши дух, стежили за цим захопливим поєдинком, від якого залежала доля всієї битви, бо ж тут зійшлися ватажки обох ворожих сторін. Скапен навіть приніс із другої кімнати кілька свічників, щоб суперникам було видніше. Зворушлива увага!

— Юний герцог непогано держиться,— озвався Лампурд як неупереджений цінувальник.— Я не думав, що він може так захищатись; але як тільки відкриється — він пропав. У капітана Фракаса рука довша. А, чорт! Цей розворот півколом занадто широкииГ Ну, що я казав? Шпага супротивника вже й проникла в просвіт; ну, нічого, він дуже вдало відступив.

Раптом почулося безладне тупотіння, все ближче й ближче. В панелі розчахнулись потаємні двері, і п'ять чи шість озброєних слуг ввірвалося до кімнати.

— Заберіть звідси жінку,— крикнув їм Валомбрез,— і розквитайтеся з оцими негідниками. А з капітаном я впораюсь сам.— І, піднявши шпагу, він кинувся на супротивника.

Вторгнення слуг приголомшило Сігоньяка. Дивлячись на непритомну Ізабеллу, яку два лакеї несли позаду герцога до сходів, він став неуважніший, і шпага Валомбреза дряпнула йому зап'ясток. Ця подряпина повернула баронові відчуття дійсності, він завдав герцогові сильного удару в плече, над ключицею, і той похитнувся.

Тим часом Лампурд та Скапен гідно приймали челядинців; Лампурд штрикав їх, мов пацюків, своєю довгою рапірою, а Скапен гамселив по головах підібраним пістолетом. Побачивши, що їхнього хазяїна поранено і він стоїть, прихилившись до стіни й опираючись на руків'я шпаги, ці підлі, бездушні й боягузливі нікчеми покинули поле бою і пакива-ли п'ятами. Правда, слуги недолюблювали Валомбреза, котрий ставився до них, як сатрап, а не господар, і розправлявся з ними страшенно жорстоко.

— Сюди, мерзотники, до мене! — простогнав він слабким голосом.— Ви що ж, залишите свого герцога без захисту і допомоги?

Поки відбувались описані тут події, Ірод швидко, як тільки міг при своїй повноті, піднімався парадними сходами, де після приїзду Валомбреза світив великий ліхтар дуже тонкої роботи, підвішений на шовковій мотузці. Актор вийшов на площадку другого поверху саме в ту мить, коли слуги винесли Ізабеллу; вона була наче мертва — простоволоса, бліда, нерухома. Подумавши, що то молодий герцог убив чи велів убити доброчесну дівчину за її опір, роз'юшений Ірод вихопив шпагу й хоробро кинувся на підлих челядників, геть ошелешених таким несподіваним нападом; не маючи змоги захищатися, бо руки у них були зайняті, лакеї випустили жертву і рвонули тікати, наче за ними сам чорт гнався. Ірод нахилився, трошки підняв Ізабеллу, поклав її голову собі на коліно, притулив руку їй до серця і впевнився, що воно ще б'ється. Побачив він, що Ізабелла начебто й не поранена і вже дихає, певно, помалу приходить до тями.

Так їх і застав незабаром Сігоньяк — він уже позбувся Валомбреза, завдавши йому шаленого удару, який викликав у Лампурда велике захоплення. Барон став на коліна біля своєї подруги, взяв її за руки.

— Пробудіться, люба моя,— сказав,— і нічого більше не бійтеся. Ви серед друзів, тепер ніхто не скривдить вас.

Неначе крізь глибокий сон почула Ізабелла той голос. Вона ще не розплющила очей, але квола усмішка позначилася на безкровних її устах, а бліді пальці, ще вологі від холодного * обморочного поту, ледь-ледь стисли Сігоньякові РУКУ.

Лампурд розчулено дивився на цю зворушливу сцену, бо сердечні справи завжди цікавили його, і він вважав, що краще, ніж будь-хто, розуміється в них.

Після гамору бою настала тиша", і раптом серед тої тиші пролунав гучний та владний звук рога. За якусь хвилю вія повторився — нетерплячий, різкий і довгий. То був поклик володаря, якого треба слухатися. Забряжчали ланцюги, потім глухо стукнуло — опустився звідний міст; під склепінням бистро прогуркотіли колеса, і в вікнах біля сходів одразу ж заблищали червоні вогні смолоскипів, розсипані на подвір'ї. Грюкнули вхідні двері, й на сходах почулися лункі квапливі кроки.

Незабаром появились, несучи світильники, чотири лакеї в парадних лівреях, незворушні й чемно-послужливі, як бувають слуги з аристократичного дому. За ними йшов чоловік — величний, з голови до ніг у чорному оксамиті, оздобленому гагатом. На грудях, вирізняючись на темному тлі матерії, поблискував орден, яким королі нагороджують тільки людей найвидатніших, найславетніших. Дійшовши до сходової площадки, челядинці поставали рядом під стіною, наче статуї із смолоскипами в руках, і ні в кого з них навіть око не кліпнуло, не здригнувся жоден мускул — ніщо не виказувало, що вони помічають незвичність видовиська, яке було перед ними. Доки ще нічого не сказав володар, у слуг не може бути своєї думки.

Вельможа в чорному зупинився на площадці. Літа вкрили зморшками його лоб та щоки, пожовтили обличчя й побілили волосся, а проте в ньому ще нетрудно було впізнати чоловіка, зображеного на портреті, який привернув увагу Ізабелли і до якого вона зверталась у відчаї як до образу друга. То був принц, батько герцога де Валомбреза. Сина його називали за назвою герцогства, і так мало бути доти, доки, за природним правом спадковості, прийшла б його черга стати на чолі сім'ї.

Побачивши бліду, мов смерть, Ізабеллу, яку підтримували Ірод та Сігоньяк, принц підняв руки до неба й глибоко зітхнув.

— Надто пізно я прибув, хоча й поспішав,— сказав він. І, схилившись над молодою актрисою, взяв її нерухому, безживну руку.

На підмізинному пальці тої сніжно-білої руки поблискував перстень з великим аметистом. Старий вельможа побачив його і несподівано розхвилювався. Тремтливими руками він зняв перстень з Ізабеллиного пальця, знаком велів одному лакеєві підійти з свічником і вже при яскравішому світлі роздивлявся вирізаний на камені герб, то підносячи каблучку зовсім близько до свічки, а то віддаляючи, щоб своїм старечим зором розгледіти всі деталі зображення.

Сігоньяк, Ірод і Лампурд стривожено стежили, як міняється на лиці вельможа, дивлячись на цю, видно, добре знайому йому коштовність, як розгублено крутить її в руках, мовби не наважуючись допустити якусь болісну думку.

— Де Валомбрез? — нарешті вигукнув він громовим голосом.— Де чудовисько, негідне мого роду?

В тій каблучці принц, уже не вагаючись, упізнав перстень, оздоблений вигадливим гербом, яким він сам колись запечатував свої листи до Корнелії.