Капітан Фракасс - Готьє Теофіль
Міцною рукою Ірод схопив розбійника за горло і стиснув так, що той, задихаючись, мов у петлі, роззявив рота, ніж полетів униз і впав у воду. А Тиран усе душив ворога, і Мерендоль розтулив коліна, конвульсивно замахав руками; за мить у темряві почувся звук падіння — бандит важко шубовснув у канаву, бризки води долетіли аж до Іродових ніг.
"Є один,— подумки мовив Тиран.— Якщо я не задушив його, то він утопиться. Байдуже, мені і те й друге приємно. Але ж треба закінчити цей небезпечний спуск".
Ірод просунувся ще на кілька футів. Зненацька недалеко від нього блиснула голубувата іскорка, сухо клацнув курок, слабкий відблиск прорізав темряву, а тоді пролунав постріл, і куля пролетіла за два-три дюйми над Іродом, який, тільки-но помітивши голубувату цятку, миттю втягнув голову в плечі, мов черепаха в панцир, і це врятувало його.
—— Хай йому чорті — буркнув хрипкий голос, що належав не кому іншому, як Рашпілю.— Промахнувся.
— Трошечки промахнувся, хлопчику,— відказав Ірод.— Видно, стрілець із тебе поганенький, якщо не влучив у такого товстуна. Ось же тобі!
І Тиран замахнувся києм, який був прив'язаний ремінцем до його зап'ястка,— зброя то не вельми шляхетна, але орудував він нею пречудово, бо в час довгих своїх мандрів мав змогу повчитись у майстрів бою палицями. Кий натрапив на шпагу — розбійник устиг вихопити її з піхов, засунувши за пояс непотрібний пістолет; від удару шпага розлетілася, наче вона була зі скла, і в руці у Рашпіля лишився тільки шматок її. Дрючок зачепив кінцем і плече бандита, хоч, правда, легко — перешкода ослабила силу удару.
Два вороги опинилися віч-на-віч, бо один із них спускався з дерева, а другий намагався видертись угору; тепер вони вчепились один в одного, і кожен щосили старався скинути супротивника в глибоку фосу, яка чорніла внизу. Рашпіль був проворний і сильний, але зрушити таку брилу, як Тиран, йому не вдавалося. Це було все одно, що тужитись вирвати з землі вежу. Ірод обхопив ногами стовбур і сидів на ньому, наче прикріплений залізними скобами. А мускулястими, як у Геркулеса, руками стис Рашпіля так, що той, мокрий від поту, ледве дихав. Майже сплющений на широких Тиранових грудях, він упирався в плечі актора, щоб якось вирватись із цих жахливих обіймів. Ірод навмисне трохи послабив лещата, забіяка випростався і глибоко, на повні груди вдихнув повітря, а Тиран зненацька схопив його нижче пояса й підняв, позбавивши точки опору. Тепер акторові досить було відвести руки, і Рашпіль, пробивши дірку в рясці, гепнувся б у воду. Тиран і справді широко розвів руки, й розбійник полетів униз; одначе то був, як ми вже казали, чолов'яга проворний і сильний,— падаючи, він ухопився за дерево й повис над прірвою, розгойдуючись, аби знов зачепитися ногами за стовбур. Не зміг. Висів, витягнувшись, схожий на велику літеру "І"; рука його страшенно напружилась, пальці, намагаючись не розігнутися, впились, мов залізні кігті, в кору, жили напнулися так, що здавалось — от-от порвуться, мов перетягнуті струни скрипки. Коли б це вдень, то можна було б побачити, що з-під посинілих нігтів у нього виступає кров.
Становище було невеселе. Висячи на одній руці, яка насилу утримувала вагу тіла, Рашпіль відчував не тільки фізичну муку, а й запаморочний страх перед падінням у прірву, яка наче тягла його до себе. Вирячивши очі, він дивився в чорну глибину, у вухах дзвеніло, якийсь свист пронизував скроні, немов стріла; йому кортіло кинутися вниз, але стримував живучий інстинкт самозбереження: забіяка не вмів плавати, і ця канава стала б його могилою.
Хоч який лютий вигляд мав Ірод, особливо коли насуплював чорні, мов сажа, брови, а в глибині душі він був людина добра. Шкода йому стало бідолахи, що висів у повітрі вже кілька довгих, як вічність, хвилин, сповнений смертельного жаху. Трохи нахилившись до Рашпіля, актор сказав:
— Якщо ти, мерзотнику, поклянешся мені своїм потойбічним життям, бо твоє життя на цьому світі у моїх руках,— якщо поклянешся, що не битимешся проти нас, то я зніму тебе з шибениці, де ти висиш, як приреченець.
— Клянуся...— з останніх сил прохрипів Рашпіль,— Тільки, ради бога, скоріше, я падаю.
Ірод богатирською рукою схопив пройдисвіта за плече, підняв, наче ляльку з ганчір'я, і посадив навпроти себе верхи на дерево.
Рашпіль аж ніяк не скидався на тендітну панночку, якій легко зомліти, а проте він був майже непритомний і, коли б хоробрий Тиран не підтримав його,— полетів би каменюкою в прірву.
— У мене нема ні нюхальної солі, ні пера, яке слід було б запалити у тебе під носом, щоб ти прийшов до тями,— мовив актор, длубаючись у кишені.— Але ось є зміцнюючі ліки, вони відновлять твої сили,— андайська горілка2, сонячна квінтесенція.— І він притулив шийку баклажки до губів ледь живого забіяки.— На, посмокчи цієї сироваточки; ковтнеш два-три рази й оживеш, будеш як мисливський сокіл, коли з голови йому знімають ковпачок.
Кріпкий напій зробив своє — Рашпіль жестом подякував Іродові й помахав затерплою рукою, розминаючи її.
— Ну, досить уже нам тут займатися дурницями,—"рішуче озвався Ірод.— Спускаймося з цього не вельми зручного сідала на святу земну твердь, більш підходящу для такого огрядного чоловіка, як я. Гайда вперед,— велів він, пересаджуючи Рашпіля лицем у протилежний бік.
Забіяка поліз перший, Тиран за ним. Спустившись униз, Рашпіль побачив на березі сторожовий загін — Агостена, Азолана й Баска.
— Ми свої! — голосно крикнув він і, обернувшись до актора, тихо кинув: — Ідіть мовчки за мною.
Ступивши на землю, Рашпіль підійшов до Азолана й шепнув йому на вухо пароль. Потім додав:
— Нас обох поранено, ми відійдемо трохи, обмиєм і перев'яжемо рани.
Азолан кивнув на знак згоди, бо те, що він почув, не никликало ніякої підозри. Рашпіль і Тиран одійіфш далі. Опинившись під прикриттям дерев, хоч і голих, проте доврлі густих, щоб уночі там заховатися, розбишака сказав Іродові:
— Ви великодушно подарували мені життя. А щойно я урятував вас од смерті, бо ці три шибайголови одразу ж порішили б вас. Я заплатив свій борг, проте зовсім не вважаю, що ми квити, і якщо колись я буду потрібен вам — скажіть. А тепер ідіть собі своєю дорогою. Я повертаю сюди, ви — туди.
Зоставшись сам, Ірод пішов стежкою поміж деревами, позираючи на проклятий замок, у який він, на превеликий свій жаль, ніяк не міг пробратись. У жодному вікні, за винятком тих кімнат, де точився бій, не світилося, замок поринув у темряву й тишу. Але з-за будинку вже сходив місяць, розливаючи м'яке світло і сріблячи фіолетову черепицю даху. В тому ще тьмавому світлі нетрудно було побачити вартового, який ходив разом із своєю тінню по невеличкій відкритій місцині на березі фоси. То Лабріш стеріг човен, у якому Мерендоль, Рашпіль, Азолан і Агостен переправились через канал.
Помітивши його, Ірод подумав:
"Що він робить сам-один у цьому пустинному місці, в той час, коли його приятелі граються ножами? Певно, чатує, побоюючись якоїсь несподіванки чи, може, на випадок відступу — охороняє потайний хід, приховані двері; якщо б, шарахнувши києм по макітрі, трохи оглушити сторожа, то через ті двері я, можливо, дістався б у проклятий замок і показав би Сігоньякові, що не забув про нього".
Отак міркуючи собі, Ірод тихесенько, безгучно, мов на повстяних підошвах, підходив до вартового, ступаючи повільно, м'яко і скрадливо, як це вміють товстуни. Підійшовши близько, він стукнув сторожа по голові з такою силою, щоб зробити його небоєздатним, але не вбити. Бо ж, як ми вже бачили, Ірод не був жорстокий і не бажав смерті грішника.
Заскочений зненацька, наче на голову йому з ясного неба упали грім і блискавка, Лабріш повалився на землю й не ворушився — удар оглушив його, і він зомлів. Ірод підступив до огорожі над фосою і побачив вузький прохід, а далі — зроблені навкіс у мурованій стіні сходи, які вели до води, що хлюпотіла біля нижніх сходинок. Тиран обережно спустився по тих сходах, а коли відчув ногою мокре — зупинився, пильно вдивляючись у темряву. Незабаром у тіні під стіною він помітив припнутий ланцюгом ДО СХОДІВ човен і підтягнув його до себе. А тоді розірвав ланцюг — для трагічного силача то була суща дрібниця — і ступив у човен, мало не перекинувши його. Коли човен перестав хитатись, Ірод знайшов на кормі в ньому весло й почав тихенько веслувати ним. Скоро човен вийшов з тіні і опинився в ясній смузі, де на маслянистій воді мерехтіли, мов луска верховодок, місячні блискітки. При блідому світлі місяця Ірод побачив у цоколі замку маленькі сходи, прокладені під мурованим склепінням. Він пристав туди, пройшов під склепінням і благополучно проник у внутрішній двір, де в цей час не було жодної душі.
"Ну от я і в самісінькому серці фортеці,— мовив у думці Ірод, потираючи руки.— Широкі міцні плити — куди краще місце для моєї відваги, аніж хисткий патичок, з якого я щойно спустився. Ну, роздивімося, що тут до чого, і — до своїх, на допомогу".
Побачивши замок, який охороняли два кам'яні сфінкси, Тиран слушно розміркував, що цей архітектурно оздоблений вхід має вести в найрозкішніші покої замку, де Валомбрез, ясна річ, помістив молоду актрису і де, певно, зараз точиться бій на честь цієї Єлени без Менелая, доброчесної і неприступної, особливо для Паріса. Сфінкси й не поворухнулися, щоб випустити пазурі й затримати прибульця біля входу.
Перемогли, здавалось, актори. Випивак, Крутиморд і Кривуляй лежали долі, мов телята на соломі. Ватаг банди Малартик лишився без зброї. Але насправді переможці опинилися в полоні. Замкнені двері кімнати відокремлювали їх від тої, кого вони шукали, і ці товсті дубові двері з вишуканим окуттям із полірованої сталі могли стати нездоланною перешкодою для людей, у яких не було ні сокир, ані ломів, щоб вибити їх. Сігоньяк, Лампурд і Скапен, разом упираючись плечима, намагалися видавити стулки, та двері не піддавались, і зусилля акторів слабли.
— А що як підпалити їх? — мовив Сігоньяк у відчаї.— В каміні горять поліна.
— Це буде дуже довго,— заперечив Лампурд,— дуб трудно загорається. Ось вам таран — здоровенна скриня, спробуймо нею розвалити прокляту перешкоду.
Сказано — зроблено: актори схопили старовинну скриню, оздоблену тонким різьбленням, і з розгону бахнули нею в масивні двері; марна річ — тільки подряпина лишилася на полірованих стулках та з одного рогу скрині відлетіла красива, майстерно вирізьблена голівка янгола чи амура.
