Тяжкі часи - Діккенс Чарлз
Прощавай, Хехіліє!
— Прощавай, Сесіліє! Прощавай, Сесі! Щасти тобі боже! — загукали з усіх боків.
Однак гостре око пана Слірі помітило пляшку з дев’ятьма оліями, що дівчинка й досі притискала до грудей, і він озвався ще раз:
— Покинь пляшку тут, дитино моя! Вона важка нохитихя з нею, і нащо вона тобі! Давай її хюди!
— Ні! Ні! — вигукнула Сесі, знову залившись слізьми. — Не треба! Хай вона в мене буде, поки тато повернеться! Він же не думав нікуди йти, як посилав мене до аптеки! Я її берегтиму для нього. Не забирайте, не треба, прошу вас!
— Хай буде так, дитино моя! (Бачте що, мохьпане!) Ну, щахти тобі, Хехіліє. Охтаннє моє хлово тобі: не ламай умови, хлухайхя мохьпана й забудь нах. А як вирохтеш велика, вийдеш заміж, будеш багата й щахлива, та хпіткаєххя де з мандрівним цирком, то не худи його й не кляни, а запоможи чим твоя хпромога і знай, що то добре діло. Людям треба якохь і розважатихь, мохьпане, — провадив Слірі, чимраз дужче задихуючись від такої довгої мови. — Нехила їм увехь чах тільки працювати або науки вивчати. Шукайте в нах доброго, а не поганого. Я, звіхно, з цирку ввехь вік годуюхя, це правда, але я гадаю, мохьпане, що то буде ще більша іхтина, як я хкажу: шукайте в нах доброго, а не поганого.
Ту свою велику істину Слірі виповів уже на сходах, і за хвилинку непорушне око Істини — та й рухоме її око теж — уже згубило в темряві вулиці постаті двох чоловіків та дівчинки з кошиком.
Розділ VII. ПАНІ СПАРСІТ
Пан Горлодербі був нежонатий, і тому хатнє господарство його, за певну щорічну винагороду, провадила одна літня дама. Звали її пані Спарсіт, і вона являла вельми примітну постать у почті тріумфальної колісниці21 пана Горлодербі, що везла цього чванька-смиренника життєвим шляхом.
Бо ж пані Спарсіт не лишень знала кращі часи, а й належала до високого панства. Сестра її бабусі, ще жива, звалася леді Скеджерс. А пан Спарсіт, її небіжчик чоловік, по матері був, як ще й досі згадувала пані Спарсіт, "із Паулерів". Траплялося, правда, що люди необізнані й не дуже кмітливі видимо не знали, що воно таке, і тільки намагалися здогадатись, чи то фах, чи політична партія, чи якась релігійна секта. Проте розумнішим не треба було пояснювати, що Паулери — це старовинний вельможний рід. Такий старовинний, що коріння їхнього родовідного дерева губилося десь у далечі віків, а парості іноді — і то досить часто — на кінських перегонах, у картярнях, у конторах євреїв-лихварів та в суді у справах невиплатних боржників.
Отож небіжчик пан Спарсіт, що був з Паулерів по матері, взяв собі дружину зі Скеджерсів по батькові. Леді Скеджерс (надзвичайно гладка, без міри ласа на м’ясо стара пані з якоюсь таємничою хворобою в нозі, що вже ось чотирнадцять років не пускала її встати з постелі) влаштувала той шлюб, коли Спарсіт ледве досяг повноліття й відзначався головно щуплявим тулубом, підпертим не дуже твердо двома довгими цибами й увінчаним не вартою згадки головою. Він успадкував від дядька добрячий статок, але прожив його дорешти наборг, іще й не одержавши законно, і двічі прогайнував зразу по тому. Отож, померши на двадцять п’ятому році життя (сталося те в Кале, а спричинились до того міцні трунки), він зоставив свою дружину, що з нею розлучився невдовзі після медового місяця, не в великих розкошах. Нещасна вдова, на п’ятнадцять років старша за небіжчика, посварилася смертельно з єдиною своєю родичкою леді Скеджерс і почасти назлість вельможній пані, а почасти задля шматка хліба найнялася на службу. І ось на схилку днів пані Спарсіт, зі своїм коріоланівським носом22 та густими чорними бровами, що колись полонили пана Спарсіта, запарювала панові Горлодербі чай до сніданку.
Якби Горлодербі був великий завойовник, а пані Спарсіт — полонена царівна, що її він водив у своєму тріумфальному поході як головну його окрасу, то й тоді б він не міг величатися нею дужче. Не менше, ніж принижувати чванливо себе, свій рід, любив він підносити якомога вище пані Спарсіт. Коли в своїй власній юності він нізащо б не погодився пригадати бодай найменшого просвітку, то її молоді літа змальовував як суцільне свято і цілими фурами розсипав троянди на її життєвому шляху. "А врешті, пане добродію, на що все зійшло? — питав він, бувало. — Служить у мене за сотню фунтів річно (я плачу їй сто фунтів, і вона ще й не надякується), служить за доморядницю в Джозаї Горлодербі з Кокстауна!"
Ще й надто, він так широко розславлював той свій тріумф, що й інші люди, бувало, підхоплювали ту славу та розносили її. То якраз була трохи чи не найогидніша його риса, що він не тільки сам себе вихваляв, а й інших людей спонукав до того. Він ніби носив у собі заразу нескромності. Бувало, на банкетах у Кокстауні заїжджі гості, що будь-деінде поводилися б цілком стримано, нараз схоплювалися й починали пишномовно вихваляти Горлодербі. Як послухати, то він втілював для них усе заразом: і королівський герб, і британський стяг, і Велику хартію вольностей,23 і Джона Буля,24 і Габеас корпус,25 і Білль про права, 26 і "мій дім — моя фортеця",27 і "церкву й державу",28 і "Хрань, боже, королеву".29 І завжди, коли такий промовець (а без цього миналося рідко) згадував у своїй орації вірша:
О, нетривкий талан вельмож земних:30
Їх мить скида, як мить підносить їх, —
товариство сприймало те як натяк на доморядницю Горлодербі.
— Пане Горлодербі, — зауважила пані Спарсіт, — ви сьогодні якось надзвичай нехотя снідаєте.
— Та знаєте, добродійко, — відповів він, — мені все не йде з голови Томова Товкматчева примха, — він підкреслено недбало вимовив "Томова", ніби хотів показати, що ні за які гроші не погодився б називати свого приятеля повним ім’ям — Томас. — І нащо воно йому здалося — брати оте фіглярське дівчисько в годованки?
— Вона сидить дожидає, щоб їй сказали, куди ж їй іти: чи просто до школи, чи спершу до Кам’яної Осади?
— Хай пожде, — відказав пан Горлодербі, — поки я сам узнаю. Том, мабуть, скоро до нас завітає. Як він захоче, щоб дівчисько побуло тут ще день чи два, то, звісно, нехай побуде.
— Авжеж, коли вам так завгодно, пане Горлодербі.
— Я сам йому вчора запропонував примостити її на сю ніч у нас, а він тим часом хай ще подумає, чи варто зводити її з Луїзою.
— Ах, так! Який-бо ви дбайливий, пане Горлодербі!
Пані Спарсіт сьорбнула з філіжанки чаю, ледь роздувши ніздрі свого коріоланівського носа і зсунувши чорні брови.
— Самому мені цілком ясно, — додав пан Горлодербі, — що кицюньці з такого товариства ніякого добра не буде.
— Ви маєте на увазі панну Товкматч, пане Горлодербі?
— Атож, я маю на увазі Луїзу.
— Ви були сказали тільки "кицюнька", а що йшлося про двох дівчат, то я й не зрозуміла, котру це ви так назвали, — пояснила пані Спарсіт.
— Луїзу, — ще раз проказав пан Горлодербі. — Луїзу, Луїзу.
— Ви тій Луїзі як другий батько, пане добродію.
Пані Спарсіт знов сьорбнула чаю. Коли вона, зсунувши брови, схиляла своє класичне обличчя над парою з філіжанки, здавалося, ніби вона якимись заклинаннями викликає пекельних духів.
— Якби ви сказали, що я другий батько Томові — цебто малому Томові, а не моєму приятелеві Томові Товкматчеві, — то, либонь, угадали б краще. Я збираюся взяти його до банку. Під своє крило.
— Ах, так? А не замолодий він для цього, пане добродію? — Оте "пане добродію" в звертанні пані Спарсіт до пана Горлодербі було видимою формальністю: вона радше демонструвала тим свою власну чемність, аніж повагу до нього.
— Так я ж не зараз його візьму. Ще ж його не вщерть напхали тими всякими науками, — відказав Горлодербі. — О, чого-чого, а наук йому не бракуватиме, не бійтесь! Він би рота роззявив, коли б дізнавсь, як мало тої науки було в моїй довбешці у його літа! — (До речі, Томові те, напевне, було дуже добре відомо, бо він чув ці слова вже зо сто разів). — Знали б ви, добродійко, як мені тяжко часом буває розмовляти з людьми про деякі речі, й щоб мене розуміли! Ось, даприклад, я допіру казав вам за фіглярів. Ну що ви можете за тих фіглярів знати? В ті часи, як для мене бути вуличним фіглярем, перекидатися в грязюці здавалося б за божий дар, за виграш у лотерею, ви сиділи в Італійській опері. Ви виходили з опери, пані добродійко, в білій атласовій сукні, виблискуючи самоцвітами, що аж очі вбирало, а я не мав ані пенні купити смолоскипа, щоб посвітити вам до карети.31
— Авжеж, пане добродію, — потвердила пані Спарсіт із спокійною й скорботною гідністю, — з Італійською оперою я зазнайомилась дуже рано.
— Далебі, добродійко, і я теж! — підхопив Горлодербі. — Тільки не з того боку. Та й тверда ж то постіль — брук під її колонадою, я вам скажу! Ні, такі люди, як ви, добродійко, змалечку звиклі спати на пухових перинах, хіба можуть знати, яке то тверде каміння в бруку, ніколи на ньому не лежавши! Е, що там говорити з вами про фіглярів! От якби я розмовляв з вами про паризьких балерин, про лондонський Вестенд та Мейфер,32 про лордів, про вельможних дам, про членів парламенту!
— Гадаю, пане добродію, що нема ніякої потреби вам це робити, — відмовила пані Спарсіт покірливо, однак не без гідності. — Я тішу себе надією, що вже навчилась пристосовуватись до мінливої долі. І якщо я зацікавлено слухаю ваші повчальні оповідання про злигодні, яких вам довелось зазнати, і ніколи не можу їх наслухатись, то своєї заслуги я в тому не бачу, бо ж, я гадаю, це цікаво всім.
— Та правда, добродійко, — погодився її принципал, — багато хто каже, що любить слухати, як Джозая Горлодербі з Кокстауна по-своєму, по-простацькому розповідає, що йому довелося в житті витерпіти. Але ж ви мусите визнати, що самі ви вродилися в розкошах! Ну скажіть по щирості, пані Спарсіт, хіба ж ви не вродилися в розкошах?
— А я цього й не заперечую, пане добродію, — відповіла пані Спарсіт, хитнувши головою.
Пан Горлодербі відчув потребу підвестися з-за столу й став спиною до каміна, дивлячись згори вниз на жінку, що так відтінювала собою його велич.
— І ви обертались у шикарному товаристві. У з біса високому товаристві, — сказав він, гріючи ноги проти вогню.
— І це правда, пане добродію, — знов потвердила пані Спарсіт, аж надто збіднюючись, однак зовсім у інший бік, ніж її принципал, а отже, й не ризикуючи стати йому на дорозі.
— Пишалися завжди у всьому наймоднішому і таке інше, — не вгавав Горлодербі.
— Так, пане добродію, — відказала пані Спарсіт з міною невтішної вдови.
