Тяжкі часи - Діккенс Чарлз

Вдягнений він був у довгий сурдут до стану і в облиплі рейтузи, на шиї мав шарфа; тхнуло від нього оливою, соломою, помаранчевими скоринками, сіном та тирсою, і нагадував він якогось химерного кентавра,18 зліпленого зі стайні й театру. Де кінчалось одне й починалося друге, ніхто б не міг сказати достеменно. Цього молодика згадувалося в тогоденній афіші як п. І. В. Б. Чілдерса, що вславився як відважний і вправний гарцівник у ролі Дикого мисливця північноамериканських прерій. У цьому номері, що мав великий успіх у публіки, брав участь і хлопчик-недоросток із старкуватим обличчям, що й тепер зайшов за ним до кімнати. Хлопчик той удавав маленького синочка Дикого мисливця, і батько возив його з собою, закинувши сторчма за плече й держачи за одну ногу або поставивши тім’ям собі на долоню, як воно, очевидячки, й заведено виявляти палку батьківську любов та пестити дітей у американських преріях. Штучні кучерики, віночки, крильця, білило та червець обертали цього вельми вдатного юнака на такого гарненького купідона,19 що вся жіноча половина публіки аж мліла з захвату, але поза ареною, у старкуватій, як і він сам, куцині, мавши голос навдивовижу товстий та хрипкий, він скидався радше на жокея.

— Перепрошую, панове, — сказав пан І. В. Б. Чілдерс, роззирнувшись по кімнаті. — Це, мабуть, ви хотіли бачити Джупа?

— Так, ми, — потвердив пан Товкматч. — Його дочка десь побігла по нього, але я не можу чекати і тому прошу вас дещо йому переказати.

— Бачте, молодче, — встряв і пан Горлодербі, — ми люди не вашого гатунку: ми знаємо ціну часові, а ви її не знаєте.

— Не маю честі знати вас, — відрубав пан Чілдерс, змірявши його поглядом з голови до ніг, — але як ви хочете сказати, що ваш час дає вам більше грошей, ніж мені мій, то, з вигляду вашого судячи, ви, либонь, маєте рацію.

— І грошей тих у вас, певне, з рук не видереш! — озвався Купідон.

— Ти помовч, Кідермінстере! — сказав пан Чілдерс (Кідермінстер було земне ім’я Купідонове).

— А чого він сюди прийшов сміятися з нас? — огризнувся Кідермінстер, виявляючи вельми оприскливу вдачу. — Як хочете з нас посміятися, йдіть до цирку, заплатіть гроші й смійтеся скільки влізе!

— Кідермінстере, помовч, кажу! — вже гримнув на нього пан Чілдерс. — Добродію, — повернувся він до пана Товкматча, — я перше розмовляв з вами. Може, ви знаєте, а мо’, й ні (бо ви навряд чи вчащаєте до нашого цирку), що останнім часом Джуп часто давав хука.

— Давав… чого? — перепитав пан Товкматч, безпорадно озираючись на могутнього Горлодербі.

— Давав хука.

— Чотири рази вчора брався і ні разу сальта не втнув, — знов озвався Кідермінстер. — І "свічку" спартачив, і "місток".

— Не вийшло в нього те, що треба. Стрибав погано і перекидався незграбно, — пояснив пан Чілдерс.

— А! Оце й називається "хук", еге? — здогадався пан Товкматч.

— Атож, оце все ми й називаємо "давав хука", — відповів пан Чілдерс.

— Дев’ять олій, Танцюй, давав хука, сальто, свічка й місток, ге-ге-ге! — зареготав на всю хату пан Горлодербі. — Нічогенька кумпанія для чоловіка, що сам зумів так високо злетіти!

— Ну то спустіться нижче, — огризнувся Кідермінстер. — Як ви вже злетіли так високо, то спустіться трошечки.

— Яке влізливе хлоп’я! — насупився, позирнувши на нього, пан Товкматч.

— Якби ж ми знали, що ви прийдете, то були б задля вас гречного панича покликали! — відрубав Кідермінстер, нітрохи не збентежившись. — Було б же нас попередити, коли ви такі вибагливі, тільки по тугому ходите!

— А це що таке? Знов грубощі якісь? — спитав пан Товкматч, розгублено втупившись у нього. — Що це означає — по тугому?

— Годі, йди вже, йди, — сказав пан Чілдерс, енергійно, мов у преріях, випихаючи свого юного колегу з кімнати. — Нічого такого воно не означає. Просто буває линва туго натягнена, а буває слабко. То ви щось хотіли через мене переказати Джупові?

— Так, хотів.

— Ну, то навряд чи воно до нього дійде, — хутко промовив пан Чілдерс. — Ви його добре знаєте?

— Я його й у вічі ніколи не бачив.

— Ну, то вже навряд чи й побачите. Я певен, що він зслиз.

— Ви хочете сказати, що він покинув свою дочку?

— Я хочу сказати, що він дав тягу, — кивнув головою пан Чілдерс. — Учора його висвистали, й позавчора, й сьогодні теж висвистали. Його останнім часом раз у раз висвистують, і він не міг більше того стерпіти.

— А чому ж його так часто… висвистували? — спитав пан Товкматч, аж через силу вимовляючи те слово.

— З'їздився вже, немоторний стає, — відповів Чілдерс. — Чудило з нього ще непоганий, але з самого цього хліба не наїсися.

— Чудило? — перепитав Горлодербі. — А це що знову?

— Ну, клоун, чи комік, коли вам так більше до вподоби, — зневажливо кинув йому через плече пан І. В. Б. Чілдерс, труснувши головою, від чого довга його чуприна колихнулась уся разом. — І ось яка чудасія, добродію: Джупові не так дошкуляло те, що його висвистують, як те, що його дочка про це знає.

— Оце гарно! — впав у річ пан Горлодербі. — Оце мені подобається, Товкматчу! Сердега так любить свою дочку, що аж покинув її й утік! Знаменито, хай йому грець! Ге-ге-ге! Слухайте-но, молодче! Я, щоб ви знали, не завше був на такій висоті, як тепер, то мені добре відомо, як то воно буває. Вас, може, це здивує, але моя мати теж покинула мене й утекла.

І. В. Б. Чілдерс досить ущипливо відмовив, що його те нітрохи не дивує.

— Ото ж бо, — провадив Горлодербі. — Я вродився в канаві, і мати мене покинула. Чи я її за те похваляю? Ні. Чи похваляв коли? Теж ні. Що я про неї кажу? Що паскуднішої паскуди ще, мабуть, і на світі не було, крім хіба моєї п’яндиги баби. Я своїм родом не пишаюся і за честь його не дбаю, для мене то все слинява бридня. Я завжди кажу те, що є, і про матір Джозаї Горлодербі з Кокстауна говоритиму по правді й без сорома, як і про матір першого-ліпшого ледаща. І про цього вашого поганця так скажу. Пройдисвіт він, шалиган, щоб ви знали.

— А мені однаково, хто він і що він. Я вас не питаю, — відрубав пан І. В. Б. Чілдерс, обертаючись до нього. — Я розповідаю вашому товаришеві, як воно є, а коли вам не подобається слухати, то йдіть собі подихайте свіжим повітрям. Ви, я бачу, дуже любите губу розпускати, то розпускайте її, тільки, будь ласка, в себе вдома, — уїдливо порадив пан Чілдерс. — А тут цього не робіть, поки вас не попросять. У вас же, напевне, є бодай який-небудь свій дім?

— Та мабуть, що є, — зареготав пан Горлодербі, забряжчавши грішми в кишені.

— Ну, ото там і розпускайте губу, коли ваша ласка, — сказав Чілдерс. — Бо цей наш дім не дуже міцний і може вас не витримати!

Ще раз змірявши пана Горлодербі поглядом, він демонстративно — мовляв, з вами я більше не маю про що говорити, — відвернувся до пана Товкматча.

— Десь перед годиною Джуп послав дочку по щось у місто, а потім наші бачили, як він і сам потихеньку ви йшов на вулицю, насунувши капелюха аж на очі, з клуночком під пахвою. Вона, звісно, ніколи в це не повірить, але так воно є: він утік, а її покинув.

— Перепрошую, а чого ви думаєте, що вона не повірить? — спитав пан Товкматч.

— Бо вони одне без одного й жити не могли. Бо до сьогодні він, здавалося, дух ронив за донькою, — відповів Чілдерс, ступаючи до порожньої валізи й заглядаючи в-неї. І в пана Чілдерса, і в юного Кідермінстера хода була трошки чудна: вони розставляли ноги ширше, ніж звичайні люди, і дуже тонко вдавали, що в них не згинаються коліна. Так ходили всі чоловіки в трупі Слірі, і те мало показувати, що вони майже не зсідають з коней.

— Сердешна Сесі! — сказав Чілдерс, підводячи голову з-над порожньої валізи й знову колихнувши чуприною. — Краще б він був віддав її в науку. А так вона лишилася ні з чим.

— Дуже втішно чути, що ви, самі ніколи не вчившися, так думаєте, — схвально зауважив пан Товкматч.

— Це я б то не вчився? Та мене віддали в науку з семи років!

— Он як? — протяг пан Товкматч аж ображено, наче Чілдерс не справдив його доброї думки. — А я й не знав, що у вас заведено змалечку навчати…

— Неробства, — вкинув пан Горлодербі, гучно зареготавши. — І я не знав! Щоб я скис, не знав!

— Її батько, — повів далі Чілдерс, немовби й не чуючи його, — убгав собі в голову, що вона в нього має вирости бозна-яка вчена. Як та думка до нього причепилася, цього вже не скажу, а тільки більше не відчепилася. Останні сім років він тільки те й знав, що силкувався то трошки підучити її читати, то — писати, то — рахувати…

Пан І. В. Б. Чілдерс вийняв одну руку з кишені, потер нею щоки і підборіддя й звів на пана Товкматча погляд, у якому світився великий сумнів і трошки надії. Він із самого початку, задля покиненої дівчинки, намагався власкавити цього добродія.

— Коли Сесі прийнято до тутешньої школи, — провадив він, — Джуп зрадів, як мала дитина. Мені тоді аж чудно було, чого він так радіє: адже ми не надовго тут спинилися, ми ж люди мандровані. А він, певне, вже тоді надумав таке втнути — він бо й завше трохи схибнутий був — і вирішив, що тепер її притулено. Отож якщо ви оце прийшли сказати йому, що хочете якось помогти дівчинці, — пан Чілдерс знову погладив рукою обличчя й так само глянув на Товкматча, — то це було б дуже добре й дуже до речі. Так до речі, що більше вже й годі.

— Навпаки, — відмовив пан Товкматч, — я прийшов сказати йому, що, живучи в такому оточенні, його дочка не може вчитися в моїй школі, а отже, нехай вона більше не приходить. Та коли батько справді покинув її, нічого їй не сказавши… Горлодербі, я хочу з вами порадитися.

На ті слова пан Чілдерс тактовно вийшов своєю кавалерійською ступою за двері й став там на помістку, погладжуючи рукою бороду й тихо насвистуючи. Ось до нього долетів голос Горлодербі: "Ні. По-моєму, не слід. Я вам не раджу. Ні в якому разі". А потім голос пана Товкматча, куди тихіший: "Але ж це буде якраз наочний приклад для Луїзи: хай сама побачить, до чого призводить те, що збудило в ній таку вульгарну цікавість. Спробуйте поглянути на справу з цього боку, Горлодербі".

Тим часом з горішнього поверху, де вони квартирували, одне по одному посходили члени трупи Слірі. Спершу вони стояли на помістку, перешіптуючись одне з одним та з паном Чілдерсом, а тоді помалу пропхалися самі і його пропхали до кімнати. Було серед них дві чи три гарненькі молодички, двоє чи троє їхніх чоловіків, дві чи три тещі й восьмеро чи дев’ятеро дітлахів, що при потребі удавали на арені фей та ельфів.20 Батько однієї з тих родин мав звичай утримувати батька другої родини на вершечку довжезної тички; батько третьої родини часто споруджував з перших двох батьків піраміду, юного Кідермінстера примістивши на вершині, а сам стоячи в підніжжі її; всі ті батьки вміли танцювати на котючому барилі, стояти на шийці пляшки, ловити м’ячі й ножі, крутити на одному пальці миску, їздити верхи на чому-небудь, стрибати через що-будь і висіти ні на чому.