Монголія і країна тангутів - Пржевальський Микола

Один з цих ненажер підбирав навіть обдертих для опудал птахів, крав сушену рибу, доїдав залишки собачого супу; втім, подібний гастроном становив рідкісний виняток зі своїх побратимів.

На пасовищі верблюди наїдаються взагалі скоро, години на два-три, а потім лягають відпочивати або бродять по степу. Без їжі монгольський верблюд може пробути днів вісім або десять, а без пиття восени і навесні днів сім; влітку ж, в спеки, мені здається, верблюд не витримає без води більше трьох або чотирьох діб. Втім, здатність бути більше або менше без їжі і пиття залежить від особистих якостей тварини: чим молодше вона і жирніше, тим, звичайно, витриваліша. Нам особисто протягом всієї експедиції тільки одного разу, саме в листопаді 1870, не довелося поїти своїх верблюдів шість діб поспіль, і вони всі йшли бадьоро. Під час же літніх переходів нам ніколи не доводилося залишати верблюдів без води довше двох діб. Власне їх слід тоді поїти кожен день, а восени і навесні можна давати воду через день або два без всякої псування тварини.

Взимку верблюди задовольняються снігом, і їх ніколи не поять.

Моральні якості верблюда стоять на вельми низькому щаблі: це тварина дурна і найвищою мірою боягузлива. Іноді достатньо вискочити з-під ніг зайцю, і цілий караван кидається убік, немов бог знає від якої небезпеки. Великий чорний камінь або купа кісток часто також викликає не мале збентеження описуваних тварин. Сідло або в'юк, що звалились до того лякають верблюда , що він як божевільний біжить куди очі дивляться, а за ним часто слідують і інші товариші. При нападі вовка верблюд не думає про захист, хоча одним ударом лапи міг би вбити свого ворога; він тільки плює на нього і кричить у все горло. Навіть ворони і сороки ображають дурну тварину. Вони сідають йому на спину і роздзьобують садна від сідла і іноді прямо клюють горби; верблюд і в цьому випадку тільки кричить та плює. Плювання завжди проводиться пережованою їжею і становить ознаку роздратованого стану тварини. Крім того, розсерджений верблюд б'є лапою в землю і загинає гачком свій потворний хвіст. Втім, злість не в характері цієї тварини, ймовірно, тому, що вона до всього на світі відноситься апатично.

Під в'юком верблюд може ходити до глибокої старості, тобто років до 25, а іноді і більше; кращим часом вважається період від 5 до 15 років. Живе верблюд більше 30 років, а при хороших умовах навіть до 40.

Восени, перед відправленням в караван, монголи попередньо витримують без їжі своїх відгодованих влітку верблюдів протягом десяти і більше днів. Весь цей час верблюди стоять біля юрти прив'язаними за бурундуки до довгій мотузці, простягнутої по землі і прикріпленої до кілків, вбитих в ґрунт. Їжі їм не дають зовсім і тільки через два дні на третій водять на водопій. Подібне постування перед роботою необхідно для верблюда, у якого через це, за словами монголів, опадає черево і робиться міцніше запасений влітку жир.

На літньому кормі і на волі верблюд знову жиріє до осені і обростає шерстю. Власне линяння починається в березні, і до кінця червня шерсть вся вилазить, так що верблюди стають зовсім голими. В цей час вони дуже чутливі до дощу, і навіть невеликий в'юк скоро збиває спину словом, це період хвороби верблюда. Потім його тіло починає покриватися дрібною, як би мишачою, шерстю, яка остаточно виростає лише до кінця вересня. Тоді самці, особливо буруни, досить красиві зі своїми довгими гривами під низом шиї і на гомілках передніх ніг.

Під час шляху з караваном взимку верблюдів ніколи не розсідлують і по приході на місце негайно ж пускають на покормку; влітку ж у спеки їх необхідно розсідлувати кожен день, інакше спітніла спина скоро збивається. Таке розсідлування влітку проводиться не негайно, коли лише знімуться в'юки, але через годину або два, як верблюди трохи охолонуть. Тоді їх можна вже пускати і на покормку або поїти; але в сильну спеку необхідно покривати спину повстю, інакше сонце так напече це місце, що воно скоро зіб'ється під в'юком. Словом, влітку з верблюдами в каравані безліч метушні і все-таки неможливо уникнути того, щоб більша частина їх не зіпсувалася.

Монголи, повні знавці своєї справи, ні за які блага не ходять влітку в каравані на верблюдах; ми ж, переслідували інші цілі, а тому псували багато своїх тварин.

Верблюд надзвичайно любить товариство собі подібних і в каравані йде до останніх сил. Якщо він зупинився від стомлення і ліг, то ніякі побої не змусять піднятися бідну тварину, яку ми звичайно кидали напризволяще. Монголи в подібних випадках їдуть в найближчу юрту і доручають тамтешнім господарям свого втомленого верблюда, якого через кілька місяців звичайно виходжують, якщо тільки він має їжу і питво.

Влітку верблюди цілий день бродять по степу без жодного нагляду і лише раз на добу приходять до криниці свого господаря для водопою. Під час же путі з караваном їх укладають на ніч біля намету, поруч один біля одного , і прив'язують бурундуками * до в'юків або до протягненої мотузці.

* Бурундуком називається тонкий мотузочок, що замінює для верблюда повід.

У сильні холоди взимку погоничі — монголи часто самі лягають між верблюдами, щоб тепліше провести ніч. Під час шляху в каравані верблюди прив'язуються один до іншого за бурундуки, які не повинні прикріплюватися наглухо, інакше тварина порве собі ніс, в разі якщо сильно рвонеться або посунеться назад.

Крім перенесення в'юків, верблюд годиться для верхової їзди і навіть може бути запряжений у віз. Під верх верблюда сідлають тим же сідлом, що і коня, потім сідає вершник і примушує тварину встати. Щоб злізти звичайно кладуть верблюда, хоча при поспішності можна і прямо зістрибнути зі стремена. Під верхом верблюд йде кроком або біжить риссю; галопом або навскач він не пускається. Зате рись у тварини така, що його наздожене хіба тільки відмінний скаковий кінь. У добу на верховому верблюді можна зробити верст сто і їхати таким чином на одній і тій же тварині цілий тиждень.

Крім користі як від в'ючної і від верхової тварини, монголи отримують від верблюда шерсть і молоко. Останнє густе, як вершки, але солодке і неприємне на смак; масло, що готується з цього молока, також далеко гірше коров'ячого та багато походить на перетоплене сало. З верблюжої вовни монголи в'ють мотузки, але здебільшого продають її китайцям; для збору вовни тварину стрижуть в той час, коли вона починає линяти, тобто в березні.

Незважаючи на своє залізне здоров'я, верблюд, що звик жити постійно в сухому повітрі пустелі, надзвичайно боїться вогкості. Коли наші верблюди пролежали кілька ночей на сирому ґрунті гір Гансу, то всі вони застудилися і почали кашляти, а на тілі у них стали з'являтися якісь гнійні нариви. І якби ми через кілька місяців не пішли на Куку-нор, то всі наші тварини неодмінно б повиздихали, як то дійсно сталося з верблюдами одного лами, який прийшов в Ганьсу разом з нами.

Під час караванних ходінь, особливо по тих місцях Гобі, де багато дрібної гальки, верблюди часто протирають собі підошви ніг, починають кульгати і потім зовсім не можуть йти. Тоді монголи пов'язують ноги одноногому верблюду, валять його на землю і підшивають до протертої підошві шматок товстої шкури. Операція ця вельми болісна, так як для підшивки служить широке шило, яким протикаються дірки прямо в підошві тварини; зате після лагодження лапи верблюда він скоро перестає кульгати і які раніше несе в'юк.

... 24 квітня вранці ми знову стояли в тій точці окраїнного монгольського хребта, звідки починається спуск до Калгану. Знову під нашими ногами розкинулася велична панорама гір, за якими виднілися зелені, як смарагд, рівнини Китаю. Там панувала вже повна весна, між тим як ззаду, на нагір'ї, природа щойно починала прокидатися від зимового заціпеніння.

В міру спуску по ущелині сильно відчувався близький вплив теплих рівнин; в самому ж Калгані ми знайшли дерева, вже покриті листям, а в навколишніх горах зібрали до 30 видів квітучих рослин.

Двомісячне ходіння в південно-східному куті Монголії дало нам можливість ознайомитися з характером майбутнього подорожі і оцінити до деякої міри ту обстановку, яка нас чекає надалі у мандрах.

У Калгані караван наш переформувався. Сюди прибули тепер з Кяхти два нових козака, призначених у нашу експедицію, а колишні мої супутники повинні були повернутися додому. Коли всі збори були закінчені, ми з товаришем написали востаннє кілька листів на батьківщину і 3 травня знову піднялися на Монгольське нагір'я.

У горах Сума — хада ми в перший раз зустріли саму чудову тварину високих нагір'їв Середньої Азії, а саме гірського барана, або аргалі. Цей звір, що досягає величини лані, тримається в описуваних горах там, де удосталь знаходяться скелі; втім, навесні, коли молода зелень краще на лугових схилах гір, аргалі іноді зустрічаються тут разом з дзеренами.

Аргалі тримаються постійно одного разу обраного місця, і часто одна якась гора служить житлом для цілого стада протягом багатьох років. Звичайно, це можливо тільки в тому випадку, якщо звір не переслідується людиною, що дійсно відбувається в горах Сума-хада. Монголи і китайці, що живуть тут, майже зовсім не мають зброї і притому такі погані мисливці, що не можуть вбити аргалі, звичайно, не з жалю до цієї тварини, а просто по невмінню. Звірі, зі свого боку, до того звикли до людей, що часто пасуться разом з монгольською худобою і приходять на водопій до самих монгольських юрт. З першого разу ми не хотіли вірити своїм очам, коли побачили, не далі півверсти від нашого намету, стадо красивих тварин, які спокійно паслися по зеленому боку гори. Ясно було, що аргалі ще не знають в людині свого заклятого ворога і не знайомі зі страшною зброєю європейця.

Проклята буря, що лютувала тоді цілу добу, не давала нам можливості негайно ж відправитися на полювання за такими дивовижними звірами, і з гарячковим нетерпінням ми з товаришем очікували, поки вгамується вітер. Однак на першому полюванні ми не вбили нічого саме тому, що ще не були знайомі з характером аргалі, і притому до того гарячкували, бачачи красивого звіра, що зробили кілька промахів на близькій відстані. Наступне полювання поправило цю невдачу, ми вбили двох старих самок.

Аргалі чудово бачить , чує і чує за вітром.