Пеппі Довгапанчоха сідає на корабель - Ліндгрен Астрід

Пан Нільсон примостився на плечі в Пеппі й також пив каву, а кінь часом простягав морду, щоб йому дали шматок хліба чи грудочку цукру. А крім того, навколо росла буйна соковита трава, в якій він пасся.

Небо знов облягли хмари, почало смеркатися, в кущах було вже зовсім темно. Анніка присунулася якомога ближче до Пеппі. Полум'я кидало навколо такі дивовижні тіні, що здавалося, ніби темрява за невеличким кружалом світла сповнена живих істот. Анніка вся тремтіла. Ану да за котримось кущем стоїть людоїд! Або за каменем причаївся лев!

Пеппі відставила порожню чашку й заспівала хрипким голосом:

На мертвого скриню — п'ятнадцять осіб,

Йо-го-го, та ще й пляшка рому!

Анніка затремтіла ще дужче.

— Ця пісня з іншої книжки, я її також маю, — жваво сказав Томмі. — З книжки про морських розбійників.

— Може, — погодилася Пеппі. — Як так, то її написав Фрідольф, бо це він навчив мене співати цю пісню. Коли я, бувало, стояла на палубі татового корабля ясної ночі й дивилася на Південний хрест просто над головою, Фрідольф поряд співав:

На мертвого скриню — п'ятнадцять осіб,

Йо-го-го, та ще й пляшка рому!

заспівала Пеппі ще хрипкішим голосом.

— Коли ти отак співаєш, Пеппі, в мене стає так дивно на душі, — сказав Томмі. — Водночас і страшно, й приємно.

— А мені майже тільки страшно, — сказала Анніка. — Лиш ледь-ледь приємно.

— Коли я виросту, то піду в море, — твердо заявив Томмі. — І стану морським розбійником, як ти, Пеппі.

— Чудесно! — зраділа Пеппі. — Ми з тобою будемо "Пострахом Карібського моря". Грабуватимем золото, коштовності, діаманти, матимем потаємний сховок для своїх скарбів на якомусь безлюдному острові Тихого океану, а охоронятимуть печеру три кістяки. А ще ми вивісимо прапор із зображенням черепа й двох схрещених кісток і співатимем "На мертвого скриню" так, що буде чути з одного кінця Атлантичного океану до другого, і всі мореплавці бліднутимуть зі страху й думатимуть, чи не кинутись їм у море, щоб уникнути нашої кривавої помсти!

— А як же я? — жалібно спитала Анніка. — Я не зможу бути морською розбійницею. Що ж мені робити?

— Нічого, ти також можеш плавати з нами, — заспокоїла її Пеппі. — Стиратимеш порох з піаніно в кают-компанії.

Тим часом багаття пригасло.

— Пора йти спати, — мовила Пеппі.

Вона настелила в наметі ялинового гілля, а зверху — кілька товстих ковдр.

— Ти ляжеш зі мною в наметі? — спитала вона коня. — Чи тобі краще ночувати під деревом? Ти ж завжди скаржишся, що не можеш заснути в наметі. Про мене, спи надворі. Я вкрию тебе попоною, — мовила Пеппі й поплескала коня по спині.

Невдовзі діти і пан Нільсон лежали вже в наметі, закутані в ковдри. Знадвору долинав хлюпіт хвиль.

— Слухайте, як шумить океанський прибій, — сонним голосом мовила Пеппі.

В наметі було темно, як у мішку. Анніка не відпускала руки Пеппі, щоб було не так страшно. Раптом пішов дощ. Краплі залопотіли по брезенті, але всередині намету було сухо й тепло, а шурхіт дощу тільки заколисував дітей. Пеппі вийшла надвір і вкрила коня ще однією ковдрою. Він стояв під ялиною з густим гіллям, і дощ йому не заважав.

— Як тут гарно! — зітхнув Томмї, коли Пеппі вернулася.

— Ще б пак! — озвалася Пеппі. — Гляньте, що я знайшла під каменем: три плитки шоколаду.

За кілька хвилин Анніка вже спала, тримаючи Пеппі за руку й не дожувавши шоколаду.

— Ми забули почистити зуби, — мовив Томмі й також заснув.

Коли Томмі й Анніка прокинулися, Пеппі не було в наметі. Вони швиденько вилізли надвір. Там яскраво світило сонце. Перед наметом палало багаття, а біля нього сиділа Пеппі, смажила шинку й варила каву.

— Від щирого серця бажаю вам щастя й веселого великодня! — вигукнула Пеппі, побачивши Томмі й Анніку.

— Але ж Великдень уже минув, — сказав Томмі.

— Минув, — погодилась Пеппі. — А ви прибережіть мої побажання до другого року.

Запах смачної шинки й кави лоскотав дітям ніздрі. Вони посідали, підібгавши ноги, біля багаття, і Пеппі дала їм по шматку шинки з яйцем і картоплею. Потім вони пили каву з печивом. І ніколи ще їм сніданок не здавався таким смачним.

— Думаю, що нам краще, ніж Робінзонові, — сказав Томмі.

— Авжеж, краще. А ще як ми наловимо на обід свіжої риби, то Робінзон позеленів з заздрощів, — мовила Пеппі.

— Пхе, я не люблю риби, — сказав Томмі.

— І я також, — озвалась Анніка.

Проте Пеппі вже їх не слухала. Вона вирізала тонку лозину, прив'язала до неї з одного кінця нитку, зробила зі шпильки гачок, наліпила на нього крихту хліба й сіла з своєю вудкою на прибережний камінь.

— Зараз побачимо, що вловиться, — сказала вона.

— А що ти хочеш спіймати? — спитав Томмі.

— Каракатицю, — відповіла Пеппі. — Такого смачного м'яса, як з каракатиці, ви ще не їли.

Вона просиділа на камені цілу годину, але каракатиця не ловилася. Раз до гачка підплив окунь і тицьнувся носом у крихту хліба, але Пеппі швидко відсмикнула вудку.

— Є ні, голубе, дякую, — мовила вона. — Коли я кажу "каракатиця", то й маю на увазі каракатицю, а не окуня. Тому не крутися в мене перед очима!

Вона посиділа ще трохи, тоді рішуче кинула вудку в озеро.

— Вам пощастило, — звернулася вона до Томмі й Анніки. — Доведеться їсти на обід млинці в м'ясом. Бо каракатиці сьогодні не клюють.

Томмі й Анніка дуже зраділи.

Вода так знадливо блищала на сонці.

— Ходімо купатися! — запропонував Томмі.

Пеппі й Анніка відрязу погодились. Але вода виявилася холодною. Томмі й Анніка попробували її ногою й побоялися залазити в озеро.

— Я знаю, що робити, — мовила Пеппі.

На самому березі росло велике дерево, і гілля його нависало над водою. Пеппі вилізла на дерево й прив'язала до гілляки мотузку.

— Ось як треба купатися, коли холодно, — мовила вона, схопилася за мотузку і з'їхала по ній просто у воду. — Оце то хрещення! — захоплено вигукнула вона, з'явившись над водою.

Томмі й Анніка трохи повагалися, та коли пдобачили, як Пеппі весело, вирішили спробували й собі. А пірнувши раз, вони вже не могли спинитися, бо ця розвага виявилася куди кращою, ніж їм здавалося. Пан Нільсон також розважався разом з ними. Він блискавично з'їжджав мотузкою вниз, але біля самої води спинявся й чимдуж видряпувався назад. І так щоразу, хоч діти соромили його, казали, що він боягуз. Потім Пеппі спало на думку з'їжджати із стрімкого берега на дошці, і це було також цікаво, бо коли вони з розгону падали у воду, здіймався цілий сніп бризок.

— Хотіла б я знати, чи Робінзон теж з'їжджав так на дошці, — мовила Пеппі, лаштуючись до нового спуску.

— Не знаю, принаймні в книжці про це не написано, — відповів Томмі.

— Так я й думала. Мабуть, його корабельна аварія була нудна. Що він робив цілими днями? Вишивав хрестиком, чи що? Гей-гей, тікайте, бо я їду!

І Пеппі ковзнула вниз, тільки руді кіски заметляли ззаду.

Накупавшись досхочу, діти надумали обстежити безлюдний острів. Вони всі троє сіли на коня, і він повіз їх рівним чвалом по горбах і долинах, крізь кущі й густі зарості, через болота й зелені галявини, всіяні луговими квітками. Пеппі тримала напоготові пістолета й час від часу стріляла, і тоді кінь ставав дибки з переляку.

— Я застрелила лева, — вдоволено казала Пеппі. Або вигукувала:

— Отой людоїд від мене не втече! Це його остання година!

— Я хотів би, щоб цей острів був назавжди наш, — мовив Томмі, коли діти вернулися до табору й Пеппі заходилась пекти млинці.

Пеппі й Анніка теж хотіли цього.

Виявилося, що млинці дуже смачні, коли їх їсти просто зі сковороди. Діти не мали ні тарілок, ні виделок, і Анніка спитала:

— Можна їх їсти руками?

— Як хочеш, — відповіла Пеппі. — Сама я волію їсти ротом.

— О, ти чудово розумієш, що я маю на увазі, — мовила Анніка. Вона взяла пальцями млинець і задоволене запхала його в рот.

І знов настав вечір. Багаття погасло. Діти, тісно притулившись одне до одного і вкрившись ковдрами, лежали в наметі. Вони навіть не витерли губ після масних млинців. Крізь дірочку в наметі світила зірка, а прибій заколисував їх до сну.

— Сьогодні нам треба повертатись додому, — жалібним голосом сказав Томмі другого ранку.

— Така несправедливість! — підхопила Анніка. — Я б хотіла пробути тут ціле літо. Але сьогодні приїздять мама й тато.

Після сніданку Томмі подався на берег, і раптом звідти почувся його відчайдушний крик. Човен! Зник човен! Анніка була приголомшена. Як же вони виберуться звідси? Звичайно, вона залюбки пробула б на острові ціле літо, але зовсім інакше почуваєш себе, як знаєш, що будь-коли можеш вернутися додому. А що скаже бідна мама, коли не знайде вдома Томмі й Анніки? В Анніки аж сльози виступили на очах, як вона подумала про таке.

— Що з тобою, Анніко? — спитала Пеппі. — Як же ти собі уявляєш корабельну аварію? Що б, по-твоєму, сказав Робінзон, якби через два дні по нього приплив корабель? "Просимо, пане Крузо, підіймайтеся на корабель, дозвольте вас урятувати, можете помитися, поголитися, обрізати нігті!" Ні, красно дякую! Я думаю, що пан Крузо втік би й сховався в кущі. Бо коли вже пощастить комусь попасти на безлюдний острів, то треба там прожити хоча б сім років.

Сім років! Анніка затремтіла, навіть Томмі розгубився.

— Але я не думаю, що ми пробудемо тут так довго, — заспокоїла їх Пеппі. — Я вважаю, що нам треба дати про себе звістку, не чекаючи, поки Томмі стане моряком.

Анніка ще дужче перелякалася. Пеппі якийсь час задумливо дивилася на неї, тоді сказала:

— Ну гаразд, коли ти так боїшся, доведеться послати звістку в пляшці.

Вона видобула з мішка порожню пляшку. На щастя, папір і олівець у неї також знайшлися. Пеппі поклала їх перед Томмі на камені й сказала:

— На, ти краще за мене вмієш писати.

— А що писати? — спитав Томмі.

— Зараз подумаю. Можна так: "Урятуйте нас, поки ми не загинули! Без тютюну ми не витримаємо на цьому острові й двох днів!"

— Але ж, Пеппі, так не годиться, — докірливо сказав Томмі. — Це ж неправда.

— Що саме неправда? — спитала Пеппі.

— Не можна писати: "Без тютюну", — мовив Томмі.

— Чому не можна? Хіба ти маєш тютюн? — спитала Пеппі.

— Ні, не маю, — відповів Томмі.

— То, може, Анніка має?

— Не має, але ж...

— Чи, може, я маю? — допитувалася Пеппі.

— Ні, ніхто з нас не має тютюну. Але ж ми не куримо, — сказав Томмі.

— Так, я й хочу, щоб ти написав: "Без тютюну ми не витримаємо..."

— Але ж якщо ми так напишемо, люди неодмінно подумають, що ми куримо, — наполягав Томмі.

— Слухай, Томмі, — мовила Пеппі, — скажи мені одне: хто найчастіше не має тютюну: ті, що курять, чи ті, що не курять?

— Звичайно, ті, що не курять, — відповів Томмі.

— Ну, то чого ж ти сперечаєшся? — обурилася Пеппі.