Пеппі Довгапанчоха сідає на корабель - Ліндгрен Астрід

Усі діти " отримують, а я ні однісінького. Так далі не може бути. Якщо я не маю бабусі, що писала б мені листи, то я сама собі їх писатиму. І я зараз таки й почну.

Вона відчинила дверцята груби й зазирнула всередину.

— Коли я не помиляюся, тут має лежати олівець.

І там справді лежав олівець. Пеппі дістала його, потім розірвала навпіл білу паперову торбинку, сіла до столу й наморщила лоба.

— Тепер не заважайте мені думати, — сказала вона.

Томмі й Анніка вирішили тим часом погратися з паном Нільсоном. Вони почали одягати й роздягати його. Анніка навіть спробувала покласти його в ліжечко, де він звичайно спав. Вона захотіла погратися в медичну сестру. Томмі мав бути лікарем, а пан Нільсон дитиною. Але пан Нільсон уперто вилазив з ліжечка. Нарешті він таки вирвався, стрибнув угору й зачепився хвостом за лампу. Пеппі відірвала очі від листа.

— Ти дурний, пане Нільсон, — сказала вона. — Хіба хворі діти чіпляються хвостами за лампу? Принаймні в нас у Швеції не чіпляються. От у Південній Африці, я чула, таке часом буває. Там дітей, як тільки в них підійметься температура, підвішують до лампи, і вони висять так, аж поки зовсім одужають. Але ж не забувай, що ми не в Південній Африці.

Врешті Томмі й Анніка залишили пана Нільсона й пішли чесати коня. Кінь дуже зрадів, коли вони з'явились на веранді. Він потицявся носом їм у руки, просячи цукру. Вони не мали цукру, проте Анніка вернулася до кухні й принесла кілька грудочок.

А Пеппі все писала. Та ось вона скінчила листа, але не знайшла в що його запечатати. Томмі побіг додому й приніс їй конверта, і марку також. Пеппі старанно вималювала на конверті адресу: "Панні Пеппілотті Довгапанчосі, вілла "Хованка".

— А що написано в листі? — запитала Анніка.

— Звідки я знаю, я ж його ще не отримала, — відповіла Пеппі.

Повз віллу якраз проходив листоноша.

— Часом мені щастить! — зраділа Пеппі. — Листоноша нагодився саме тоді, коли він потрібний.

Вона вибігла на вулицю й сказала:

— Будь ласка, віддай цього листа Пеппі Довгапанчосі. Негайно!

Листоноша глянув спершу на листа, тоді на дівчинку.

— А хіба не ти Пеппі Довгапанчоха? — спитав він.

— Звичайно, я. А ти думав, що я хто? Абіссінська принцеса, чи що?

— То чому ж ти сама не візьмеш собі листа? — спитав листоноша.

— Чому я сама не візьму листа? Отакої! Ну, це вже занадто! Виходить, люди повинні самі собі носити листи? Навіщо ж тоді листоноші? Коли так, то їх треба порозганяти. Я ще зроду не чула такого безглуздя. Ні, любий мій, якщо ти так ставитимешся до своїх обов'язків, то з тебе ніколи не вийде начальник!

Листоноша вирішив, що краще швидше спекатись дівчинки. Він підійшов до вілли і вкинув листа в поштову скриньку. Не встиг лист опинитися в скриньці, як Пеппі квапливо витягла його.

— Ох, я вмираю з цікавості! — сказала вона Томмі й Анніці. — Це я вперше отримую листа.

Всі троє посідали на східцях веранди, і Пеппі розпечатала конверта. Томмі й Анніка почали читати через її плече. Ось що там було написане:

— Бачиш! — радісно мовила Пеппі. — В моєму листі написано те саме, що ти писав бабусі. Отже, це справжній лист. Я не забуду його довіку.

Вона сховала листа в конверт, а конверт в одну з багатьох шухляд великого комода, що стояв у вітальні. Для Томмі й Анніки не було кращої розваги, як роздивлятися скарби, що лежали в тих шухлядах. Час від часу Пеппі дарувала друзям дещо з тих скарбів, але їх від того зовсім не меншало.

— Та однаково ти наробила в листі повно помилок, — сказав Томмі.

— Авжеж, — підхопила й Анніка. — Ти повинна піти до школи й навчитися краще писати.

— Красно дякую, — відповіла Пеппі. — Я вже раз була цілий день у вашій школі й набралася стільки мудрощів, що вони й досі бовтаються у мене в голові.

— А ми через кілька днів ідемо на прогулянку, — похвалилась Анніка. — Цілим класом.

— От лихо! — вигукнула Пеппі і з жалю вкусила себе за косу. — От лихо! Я не піду на ту прогулянку тільки тому, що не ходжу до школи. Яка несправедливість! Людям здається, що коли людина не ходить до школи й не вчить таблички вноження, її можна кривдити.

— Ми пройдемо пішки цілу милю. Зайдемо далеко в ліс і там будемо гратися, — мовив Томмі.

Другого дня було так тепло й сонячно, що діти просто не могли всидіти в школі. Вчителька повідчиняла всі вікна, і до класу лилося сонячне проміння. Біля самого ґанку школи росла велика береза, а на її вершечку сидів шпак і так весело висвистував, що Томмі, Анніка й решта дітей, слухаючи його, забули, скільки буде дев'ять разів по дев'ять.

Раптом Томмі аж підскочив з подиву.

— Гляньте, пані вчителько! — вигукнув він і показав пальцем у вікно. — Там Пеппі.

Всі діти також повернули голови до вікна. І справді побачили на березі Пеппі. Вона сиділа майже біля вікна, бо гілля берези нахилялось аж до шибок.

— Привіт, пані вчителько! — гукнула Пеппі. — Привіт, діти!

— Добрий день, люба Пеппі, — відповіла вчителька. — Що тебе привело до нас?

— Я хочу попросити, щоб ти кинула мені крізь вікно трохи таблички вноження, — мовила Пеппі. — Якраз стільки, щоб я мала право піти з вами на прогулянку. А якщо у вас є якісь нові літери, кинь їх також.

— Може, ти сама зайдеш до нас? — мовила вчителька.

— Мабуть, ні, — щиро відповіла Пеппі й зручніше вмостилася на гілляці. — У мене знов запаморочиться в голові. У вас там повітря таке густе від знань, що можна краяти ножем. А тобі не здається, що трішки знань вилітає крізь вікно й пристає до мене? — спитала вона з надією. — Якраз стільки, щоб я могла піти з вами на прогулянку.

— Може, й вилітає, — сказала вчителька й відновила перерваний урок.

Діти були раді, що на березі сидить Пеппі. Адже всі вони ласували її цукерками й розважалися іграшками того дня, коли вона ходила до міста. З Пеппі, звичайно, прийшов також пан Нільсон, і дітям було цікаво дивитися, як він перестрибував з гілки на гілку. Часом він стрибав аж на вікно, а одного разу розігнався, скочив Томмі на голову й почав торсати його за волосся. Але вчителька наказала Пеппі, щоб вона забрала мавпу, бо Томмі якраз мав поділити триста п'ятнадцять на сім, а хіба можна виконати такі складні рахунки, коли в тебе на голові сидить мавпа. В кожному разі урокові це заважає. Весняне сонце, шпак, а тут ще й Пеппі з паном Нільсоном — це вже забагато.

— Ви зовсім не думаєте, діти, — мовила вчителька

— Знаєте що, пані вчителько? — гукнула з дерева Пеппі. — Щиро казати, такого дня, як сьогоднішній, не випадає вчити табличку вноження.

— Ми сьогодні вчимо ділення, — мовила вчителька.

— Такого гарного дня треба кинути геть усі "ння", крім одного — грання, — мовила Пеппі.

— Ну, то поясни мені, що це за такий предмет, — сказала вчителька.

— Я не дуже добре на ньому розуміюся, — відповіла Пеппі і, зачепившись ногами за гілляку, повисла вниз головою, її руді коси майже торкнулися землі. — Але знаю одну школу, де вчать тільки грання, більше нічого. В розкладі так і написано: "Всі уроки — грання".

— Он як, — мовила вчителька. — А де ж та школа?

— В Австралії. В одному австралійському виселку на півдні, — не задумуючись, відповіла Пеппі.

Вона сіла на гілляку, і очі в неї радісно засяяли.

— І що ж діти роблять на уроках грання? — спитала вчителька.

— Як коли, — відповіла Пеппі. — Здебільшого починають урок з того, що стрибають крізь вікно на подвір'я, тоді з вереском мчать знов до класу, а в класі стрибають по партах, аж поки втомляться.

— А що каже на це їхня вчителька?

— Що каже? Стрибає разом з ними. Гірше за дітей, але нічого. Потім діти з півгодини б'ються, а вчителька стоїть збоку й заохочує їх. Коли надворі йде дощ, всі діти роздягаються й танцюють під дощем. Учителька грає їм марш на фортепіано, щоб вони танцювали під музику. А дехто стає під ринву, щоб побути під справжнім душем.

— Цікаво, — мовила вчителька.

— Ще й як цікаво! — сказала Пеппі. — То чудесна школа. Одна з найкращих в Австралії. Але вона дуже далеко звідси.

— Думаю, що далеко, — сказала вчителька. — Проте в нашій школі тобі так весело не буде.

— Шкода, — мовила Пеппі. — Якби я знала, що ми трохи пострибаємо, то, може, зайшла б на хвилину.

— Почекай, поки ми підемо на прогулянку, тоді настрибаєшся, — сказала вчителька.

— То мені справді можна буде піти з вами? — вигукнула Пеппі і з радощів перекрутилася на гілляці. — Я неодмінно напишу про це до тієї школи в Австралії. Хай не хваляться своїм гранням. Бо прогулянка ще цікавіша!

ПЕППІ ЙДЕ 3 ШКОЛЯРАМИ НА ПРОГУЛЯНКУ

На дорозі стояв галас — діти тупотіли, сміялися, кричали. Томмі ніс на спині рюкзак, Анніка одягла новісіньку сукенку. Разом з ними йшла вчителька і всі діти з їхнього класу, крім одного хлопчика, в якого саме того дня заболіло горло. Попереду їхала верхи Пеппі, а позад неї на коні сидів пан Нільсон і грався люстерком. Він пускав сонячні зайчики й дуже радів, коли йому щастило пустити його у вічі Томмі.

Анніка була твердо впевнена, що сьогодні неодмінно піде дощ. Така впевнена, що наперед сердилась на погоду. Але буває, що часом щастить, навіть якщо йдеш на прогулянку. Отак і сьогодні: на небі не було ані хмаринки. Анніка йшла дорогою в новісінькій сукенці, і серце в неї радісно стукотіло. Та й решта дітей раділи не менше за неї. Вздовж канави сріблилися на лозах котики, а в одному місці жовтіла велика латка первоцвіту. Діти вирішили, що коли вертатимуться додому, то наріжуть цілу в'язочку котиків і нарвуть великий букет первоцвіту.

— Світить, світить ясне сонце, — заспівала Анніка й зітхнула, глянувши на Пеппі, що сиділа на коні гордо, мов генерал.

— Атож, так гарно, як нині, мені було хіба ще того дня, коли я змагалася з боксерами важкої ваги в Сан-Франціско, — мовила Пеппі. — Хочеш трохи покататися?

Звичайно, Анніка хотіла покататися, і Пеппі посадовила її поперед себе на коня. Але тоді й решта дітей також захотіли покататися. Пеппі почала їх садовити на коня по черзі. Правда, Томмі й Анніка їхали трохи довше. Потім одна дівчинка намуляла ногу і вже до самого лісу не злазила з коня. Зате пан Нільсон весь час смикав її за коси.

Ліс, до якого вони йшли, називався Страшним лісом, бо там було страшенно гарно. Коли діти були вже під самим лісом, Пеппі скочила з сідла, поплескала коня по спині й сказала:

— Ти так довго нас віз, що, мабуть, стомився.