Пеппі Довгапанчоха сідає на корабель - Ліндгрен Астрід

Він довго відсапувався, коли врешті опинився на даху.

— Пропала моя спідничка, — похмуро мовив він.

З даху Пеппі стрибнула просто на землю. Менші діти не зважувались зробити те саме, але Фрідольф їм допоміг — поздіймав тих, хто боявся стрибати. Далі Пеппі шість разів перевернулася на траві. Всі зробили те саме, а капітан Довгапанчоха сказав:

— Нехай хтось підштовхне мене ззаду, а то я нізащо сам не перевернуся.

Пеппі взялася допомагати батькові. І так ревно, що коли раз підштовхнула його, він уже не міг спинитися й покотився клубком по траві, перекинувшись чотирнадцять разів замість шести.

Потім Пеппі помчала до будинку, перестрибнула східці на веранду, далі вилізла надвір крізь вікно й побралася драбиною, прихиленою до стіни, на дах вілли. Там вона пройшла по гребені, досягла димаря, вилізла на нього, стала на одній нозі й закукурікала. Тоді стрімголов кинулась до дерева, що росло біля причілка, зсунулася по його стовбурі на землю, помчала до дровітні, схопила сокиру, відбила нею одну дошку в стіні, пролізла тією діркою надвір, скочила на огорожу і пройшла нею метрів з п'ятдесят, насилу втримуючи рівновагу, далі вилізла на дуба й сіла відпочити на самісінькому вершечку.

На дорозі перед віллою зібралося багато цікавих. Потім вони всім розповідали, що бачили негритянського короля, який стояв на одній нозі на димарі й голосно кукурікав. Але ніхто їм не вірив.

Коли капітан Довгапанчоха пролазив крізь дірку в дровітні, сталося те, що й мало статися, — він застряг між дошками й не міг ні пролізти, ні вернутися назад. Тому гра припинилася, і всі діти зібралися біля дровітні, щоб поглянути, як Фрідольф пилкою розширює дірку.

— Нічого не скажеш, весела гра, — вдоволено мовив капітан, коли нарешті вибрався з дірки. — А тепер що ми робитимемо?

— Раніше ви, капітане, любили мірятися силою з Пеппі, — сказав Фрідольф. — Нам завжди було так цікаво дивитися на ваше змагання.

— Непогана думка! — мовив капітан Довгапанчоха. — Горе тільки, що моя дочка стала дужча за мене.

Томмі стояв біля самої Пеппі.

— Коли ми гралися, Пеппі, я боявся, що ти залізеш до нашого сховку в дуплі, — шепнув він їй. — А я не хочу, щоб ще хтось знав про нього. Навіть, якщо я ніколи більше туди не залізу.

— Ну що ти, це тільки наш сховок, — мовила Пеппі.

Батько Пеппі взяв залізний лом і зігнув його навпіл, ніби він був зроблений з воску. Пеппі взяла другий лом і зігнула його так само.

— Такими штуками я гралася, тату, коли ще лежала в колисці, — сказала вона. — Просто, щоб якось згаяти час.

Тоді капітан Довгапанчоха зняв із завісів кухонні двері й поклав на землю. Фрідольф і ще семеро матросів стали на двері, а капітан підняв їх угору й десять разів проніс навколо галявини.

Тим часом зовсім смеркло, і Пеппі запалила смолоскипи. Все навкруги залляло химерне тремтливе світло.

— Ану тепер я, — мовила Пеппі батькові, коли він опустив двері з матросами додолу.

Вона завела на двері коня, верхи на нього посадовила Фрідольфа й ще трьох матросів, а кожному матросові дала на руки по двоє дітей. Фрідольф тримав Томмі й Анніку. Потім Пеппі підняла двері вгору й пронесла навколо галявини двадцять п'ять разів. То було незвичайне видовище, та ще й увечері, при світлі смолоскипів!

— Справді, доню, ти дужча, — сказав капітан. Після змагання всі посідали на траві. Фрідольф заграв на гармонії, а матроси заспівали своїх найкращих пісень. Діти заходилися танцювати під музику, і найзавзятіше стрибала Пеппі, схопивши в руки два смолоскипи.

Бенкет закінчився фейєрверком. Пеппі стріляла з ракетниці, і небо осявали хвостаті ракети й круглі сонця. Анніка сиділа на веранді й дивилася на ту вогняну гру. Яке все було чудесне, яке миле. Троянд вона не бачила в темряві, але відчувала їхній запах. Як було б навдивовижу гарно, коли б... коли б... Анніці здалося, ніби чиясь крижана рука стиснула її за серце. Як вона витримав завтрашній день? А до кінця канікул? І взагалі весь час? Адже у віллі "Хованка" не буде вже Пеппі. Не буде пана Нільсона, а на веранді не стоятиме кінь. Вони вже не їздитимуть з Пеппі верхи, не вирушатимуть на прогулянки, не сидітимуть разом вечорами в затишній кухні вілли "Хованка", не буде в них дерева, в якому ростуть пляшки з лимонадом. Тобто, дерево, звичайно, буде, проте Анніка була майже певна, що лимонад у ньому перестане рости, коли Пеппі виїде. Що вони з Томмі робитимуть завтра? Мабуть, гратимуть у крокет. І Анніка тяжко зітхнула.

Бенкет закінчився. Діти з містечка подякували господині й попрощалися з нею. Капітан Довгапанчоха також подався з своїми матросами на шхуну. Він вважав, що й Пеппі повинна йти з ним, але вона сказала, що хоче переночувати останню ніч у своїй віллі.

— Не забудь тільки, що ми знімаємося з якоря вранці о десятій годині! — гукнув капітан уже знадвору.

І ось Пеппі, Томмі й Анніка лишилися самі. Вони сиділи в темряві на східцях веранди й довго мовчали.

— Ви, звичайно, можете приходити сюди гратися, — нарешті озвалася Пеппі. — Ключ висітиме на цвяшку біля одвірка. Можете брати все, що є в шухлядах. І я поставлю в дуплі драбину, щоб ви могли самі ховатися в ньому. Хоч, мабуть, у дубі не ростиме більше пляшок з лимонадом — на них саме неврожай.

— Ні, Пеппі, — сумно сказав Томмі, — ми більше сюди не прийдемо.

— Так, ніколи вже не прийдемо, — додала Анніка.

А сама подумала, що відтепер заплющуватиме очі, коли їй доведеться йти повз віллу "Хованка". Адже там більше не буде Пеппі! І Анніці знов здалося, ніби чиясь крижана рука стиснула її за серце.

ПЕППI СІДАЄ НА КОРАБЕЛЬ

Пеппі старанно замкнула двері вілли "Хованка" й повісила ключ на цвяшок біля одвірка. Потім винесла з веранди коня — востаннє вона виносила його з веранди! Пан Нільсон уже сидів набундючений у Пеппі на плечі: він розумів, що відбувається якась незвичайна подія.

— Наче я все вже зробила, — мовила Пеппі. Томмі й Анніка мовчки кивнули головою. Справді, все вже було готове.

— Ще рано, може, підемо пішки? — запропонувала Пеппі.

Томмі й Анніка знов лише мовчки кивнули головою. І вони рушили до містечка. У порт, де стояла на якорі "Стрибуха". Кінь неквапом потупав слідом за ними.

Пеппі глянула через плече на віллу й сказала:

— Добра хатка, без бліх і взагалі зручна. Мабуть, з нею не зрівняється жодна негритянська глиняна хижа, де мені відтепер доведеться мешкати.

Томмі й Анніка все ще мовчали.

— Якщо в моїй глиняній хижі буде повно бліх, — повела далі Пеппі, — я приручу їх, триматиму в коробці з-під сигарет і вечорами гратимуся в "Третього зайвого". І поначіплюю їм бантики на лапки. А двох найвідданіших і найкмітливіших назву Томмі й Аннікою, і вони спатимуть уночі зі мною на ліжку.

Але й від такої заяви Томмі й Анніка не стали говіркіші.

— Що таке з вами? — обурено запитала Пеппі. — Знайте, що довго мовчати небезпечно. Язик зсихається, коли його не вживати. Я мала в Калькутті знайомого муляра, що отак мовчав, як ви. І з ним сталося те, що й мало статися. Якось він захотів сказати мені: "До побачення, люба Пеппі, щасливої дороги і дякую тобі за товариство!" І що ж ви думаєте? Спершу лице в нього скривилося, бо завіси в щелепах заіржавіли, тому їх треба було змастити мастилом для швацької машинки. А тоді він промимрив: "У бу, у му!" Я зазирнула йому в рот, і знаєте, що побачила? Язик у нього зсохся, наче зів'ялий листок! Потім уже той муляр довіку нічого не міг сказати, тільки: "У бу, у му". Було б дуже прикро, якби таке сталося й з вами. Спробуйте, поки не пізно, може, вам пощастить краще за того муляра вимовити: "До побачення, люба Пеппі, щасливої дороги і дякуємо тобі за товариство!" Ану спробуйте!

— Щасливої дороги, люба Пеппі, і дякуємо за товариство! — слухняно сказали Томмі й Анніка.

— Слава богу, — мовила Пеппі, — а то я вже боялася за вас. Якби у вас вийшло "У бу, у му", я б просто не знала, що робити.

Нарешті вони побачили порт і "Стрибуху", що стояла на якорі. Капітан Довгапанчоха давав з містка свої накази. Матроси жваво готувалися до виходу з потру. А на березі вже зібралися всі мешканці містечка, щоб попрощатися з Пеппі. І осіь вона з'явилася, разом з Томмі, Аннікою, конем і паном Нльсоном.

— Йде Пеппі Довгапанчоха! Йде Пеппі Довгапанчоха! Дайте їй дорогу! — почулося з усіх боків.

Люди розступалися, а Пеппі вітала їх, киваючи головою. Потім узяла на руки коня й понесла його трапом. Бідолашна тварина недовірливо роззиралася на всі боки, бо коні не дуже люблять морські подорожі.

— А ось і ти, люба моя доню! — вигукнув капітан Довгапанчоха і на мить припинив свої команди, щоб обняти Пеппі.

Він пригорнув її до грудей, Пеппі також обхопила його руками, і вони обнялися так міцно, що аж ребра затріщали.

В Анніки цілий ранок стояв у горлі клубок. А коли вона побачила, як Пеппі понесла трапом коня, клубок раптом зник, і вона заплакала, стоячи на пристані між пакунками, спершу тихенько, а потім дедалі голосніше.

— Не рюмсай! — гримнув на неї Томмі. — Людей соромно!

Та від цих слів Анніка ще дужче заплакала. Вона так ридала, що аж тремтіла. Томмі спересердя підгилив ногою камінця, який поторохтів по набережній і впав у воду. Власне, Томмі залюбки шпурнув би того камінця в "Стрибуху", огидну шхуну, що мала забрати від них Пеппі! Щиро казати, якби ніхто не бачив, Томмі й сам заплакав би. Але при людях він стримувався. Тому він і підгилив ногою камінця.

Пеппі збігла трапом униз і кинулась до Томмі й Анніки. Вона взяла їх за руки й сказала:

— Лишилося десять хвилин.

Почувши це, Анніка прихилилась до купи пакунків і заридала так, що на неї жаль було дивитися. Томмі не знайшов більше камінця, щоб підгилити його у воду. Тому він тільки насупився й міцно зціпив зуби.

Пеппі оточили діти з цілого містечка, що прийшли попрощатися з нею. Вони дістали свої глиняні свистки й зіграли для неї прощальну пісню. Та хоч пісня мала бути веселою, вона прозвучала дуже, дуже сумно. Анніка так плакала, що не могла встояти на ногах. Томмі згадав, що він написав для Пеппі вірша. Він витяг з кишені папірця й почав читати тремтячим голосом:

Прощай, люба Пеппі, ти їдеш від нас,

Але пам'ятай повсякчас,

Що друзів таких, як залишила ти,

Довіку тобі не знайти.

— Складено до ладу, — вдоволено мовила Пеппі.