Прерія - Купер Джеймс Фенімор

А тобі я більше нічого не пропонуватиму, бо хоч я і довго пробув у пущі та пустелі, а не забув, які делікатні справжні джентльмени.

— Послухай, старий трапере! — вигукнув бортник, ляснувши своєю долонею по долоні старого так гучно, ніби пролунав рушничний постріл. — Я скажу тобі лише дві речі: по-перше, що капітан пояснив тобі мою думку так добре, як сам я ніколи б не зміг; а по-друге, коли тобі потрібна шкура — чи для себе самого, а чи комусь послати, — то я маю одну — це шкура такого собі Пола Говера, і вона в твоєму розпорядженні!

Старий міцно стис йому руку і, широко розтуливши рот, зайшовся своїм дивним, безгучним сміхом.

— Навряд чи ти зміг би, хлопче, отак міцно стиснути руку, коли ті тетонські скво вимахували навколо тебе своїми ножами! Еге! Ти молодий, дужий і щастя тебе не мине, коли ти не збочиш з чесного шляху. — Його зморшкувате обличчя раптом споважніло й набрало задумливого виразу. — Ходи-но сюди, хлопче, — додав він довірливим і повчальним тоном, за гудзик тягнучи бортника на берег. — Багато ми балакали про те, як, мовляв, приємно і пристойно жити в лісах чи на пограниччі. Я не хочу сказати, ніби все, що ти чув, брехня, та коли ти взяв собі за дружину добру, хорошу дівчину, то мусиш тепер думати не тільки про себе, влаштовуючи своє життя, а й про неї. Тобі-то не дуже до душі жити в поселеннях, але, наскільки я розумію, ця дівчина ніби квітка, якій краще цвісти під сонцем на порубі, ніж на вітрах прерії. Отож забудь усе, що чув од мене, — хоч я казав і правду, — і подумай про обжиті місця країни.

Пол тільки й міг, що відповісти йому таким рукостисканням, від якого в більшості людей закипіли б сльози на очах, але траперова тверда рука витримала його, — старий лише засміявся і кивнув головою, ніби зрозумів цей потиск як обіцянку, що бортник пам'ятатиме його пораду. Потім трапер відвернувся від свого трохи грубуватого, але сердечного товариша, і гукнув Гектора, що сидів у човні. Здавалося, старий хотів ще щось сказати.

— Капітане, — почав він нарешті, — я знаю, коли бідняк починає говорити про позичку, він мусить дуже обережно добирати слова — так уже повелося на білім світі, — а коли старий веде мову про життя, то він говорить про те, чого йому, може, вже й не побачити. І все-таки я хочу попросити тебе про щось — не стільки заради себе, скільки заради когось іншого. От мій Гектор — добрий і відданий пес, який уже прожив призначений собаці вік; йому, як ї його господареві, вже не до полювання — пора на спочин. Але й він має почуття, як ото людина. Оце віднедавна він познайомився зі своїм родичем і дуже прихилився до нього; та й мені, скажу відверто, було б шкода їх розлучати. Скажи, скільки ти хочеш за свого собаку, і я постараюся розплатитись за нього на весну, тим паче, коли я отримаю ті пастки. Коли ж тобі не хочеться віддавати собаки назовсім, то позич мені його хоча б на цю зиму. Мабуть, я не помилюсь, коли скажу, що мій песик не протягне до весни, — я трохи знаюся на таких речах, бо мені на віку не раз доводилося проводжати в останню путь друзів — і собак, і червоношкірих, — ото тільки господь чогось зволікає і не наказує своїм ангелам назвати моє ім'я.

— Та візьміть його, візьміть, — вигукнув Мідлтон. — Візьміть усе, що тільки забажаєте!

Старий свистом покликав молодого пса до себе на берег і почав прощатися. Тепер ніхто багато не говорив. Трапер урочисто потис кожному руку й сказав щось дружнє й лагідне. Мідлтонові зовсім відібрало мову від хвилювання, й він удав, ніби порається коло вантажу. Пол насвистував що є сили, і навіть Оубедові, здавалося, нелегко було розлучатись із старим, і він напустив на себе філософську рішучість. Обійшовши всіх, старий сам зіштовхнув човен на воду і побажав друзям швидкої подорожі. Ніхто не вимовив ані слова, ніхто не ворухнув веслом, аж поки човен заплив за пагорб, який сховав трапера від їхніх очей. Востаннє вони побачили його, як він стояв на косі, спершись на свою рушницю, — Гектор припав до землі біля його ніг, а молодий пес, у запалі юності й сили, весело гасав по піску.

РОЗДІЛ XXXIV

— Мені почувся голос чийсь.

Шекспір

Річки цієї пори були повноводі, й човен птахом летів за течією. Плавання минуло успішно й швидко. Завдяки стрімкій течії на нього пішло втричі менше часу, ніж потрібно було б на ту саму путь по суходолу. Запливаючи з річки в річку, — бо вони, як судини в тілі, всі сполучаються з більшими життєвими артеріями, — мандрівники незабаром дісталися до головної річки Західних штатів і щасливо причалили біля самих дверей батьківського дому Інес.

Читач може собі уявити радість дона Августина і збентеження превелебного отця Ігнасіо. Перший плакав і дякував небесам, а другий теж дякував, але не плакав. Добросерді провінціали були такі щасливі, що й на гадці не мали доскіпуватись до обставин цього несподіваного повернення. Громада дійшла одностайної думки, вирішивши, що Мідлтонову наречену викрав якийсь негідник, а тепер вона повернулася за допомогою своїх друзів. Правда, були й такі невіри, в котрих уся ця історія викликала певні сумніви, але вони тішилися своїми здогадами нишком, з тією погордливою і ні з ким не поділеною насолодою, з якою скнара роздивляється свої скарби, що дедалі більшають, однак не йдуть нікому на користь.

Аби потішити шановного священика і дати йому якусь роботу, Мідлтон попросив його одружити Пола з Еллен. Бортник погодився на це, бо переконався, яке велике значення всі його друзі надають цьому обрядові, але невдовзі він відвіз свою молоду дружину до Кентуккі, — мовляв, треба, як велить звичай, відвідати всіх своїх численних родичів. А бувши там, він скористався з нагоди і належним чином оформив своє одруження у знайомого мирового судді, бо не дуже вірив у міцність шлюбних ланцюгів, якими сковують молодят папські священики. Еллен, збагнувши, що не завадить ужити додаткових заходів, аби втримати такого непогамовного чоловіка в певних рамках подружнього життя, і не заперечувала проти цих подвійних оков; тож обидві сторони були задоволені.

Те становище, якого досяг Мідлтон, одружившися з дочкою такого заможного землевласника, як дон Августин, та особисті достоїнства капітана привернули до нього увагу начальства. Його стали висувати на важливі й відповідальні посади, що додало йому ваги в суспільстві. Ставши впливовою особою, він мав змогу допомогти своїм друзям. Першим, про кого він потурбувався, був бортник. Двадцять три роки тому в тих краях і в тому суспільстві неважко було знайти для Пола роботу, де б він уповні міг застосувати свої здібності. Зусилля Мідлтона та Інес, яким ревно й розумно допомагала Еллен, не пропали марно, і з часом вдача бортника дуже змінилась, і то на краще. Незабаром він став орендувати земельну ділянку, досяг неабияких успіхів у сільському господарстві, а згодом обійняв посаду в муніципалітеті. Отак гараздуючи в житті, він і сам, як це часто буває в нашій республіці, перейнявся почуттям власної гідності й потягся до знань.

Крок за кроком він сходив суспільною драбиною дедалі вище, і його дружина з глибокою материнською радістю бачила, що її дітям уже не загрожує небезпека повернутися до того стану, з якого вибилися їхні батьки. Нині Пол — член нижчої законодавчої установи того штату, де він прожив багато років. Він навіть відомий своїми промовами, що здатні розвеселити цей дорадчий орган, а що ті промови грунтуються на практичному знанні, то вони куди корисніші за витончені, добре розроблені теорії, які мало не щодня можна почути з вуст котрогось доморослого політика. Але всі ці щасливі досягнення він завдячував багаторічній праці і впертій волі. Мідлтон, куди освіченіший за свого товариша, відповідно обіймає посаду у вищій законодавчій установі. Саме від нього ми й дізналися про більшу частину тих подій, на яких засновується наша оповідь. Окрім цих відомостей про Пола і про своє власне безхмарне життя, він стисло розповів про свою другу подорож до прерій. А що ця оповідь ніби завершує все те, що відбувалося досі, то ми вважаємо за доцільне закінчити нею наш труд.

Восени, через рік після описуваних подій, Мідлтон, який тоді ще був у війську, знов опинився на Міссурі, неподалік селищ пауні. Виконавши свої безпосередні службові обов'язки, він піддався на умовляння Пола, який супроводжував його, і погодився верхи перетнути прерію, щоб відвідати вождя племені й дізнатися про долю свого друга трапера. Оскільки Мідлтон відповідно до своєї посади і чину міг узяти тепер з собою охорону, то ця поїздка була хоч і важка та виснажлива, як усі подорожі по дикому краєві, а все ж не така небезпечна й тривожна, як ота перша подорож. Під'їхавши до селища Вовків, Мідлтон послав до них гінця з дружнього їм племені, щоб заздалегідь попередити друзів, що він тут із загоном, а сам простував неквапом, бо, за індіанськими звичаями, звістка повинна була випередити його появу. Але, на — подив мандрівників, на їхнє послання ніхто не відповів. Спливала година по годині, миля по милі лишалася позаду, а ніяких ознак почесного чи принаймні просто дружнього прийому не було видно. Нарешті загін, очолюваний Мідлтоном і Полом, спустився з плоскогір'я в родючу долину біля селища Вовків-пауні. Сонце вже сідало, і габа золотавого світла висіла над тихою рівниною, забарвлюючи її пласку поверхню в дивовижні тони й відтінки. Ще буяла літня зелень, і на просторому природному пасовиську мирно скубли траву табуни коней і мулів під пильним наглядом хлопчаків-пауні. Пол розгледів у гурті тварин добре знайому постать Азінуса — гладкий, розкоханий, вельми вдоволений осел стояв, опустивши вуха, заплющивши очі, й, очевидно, розмірковував про надзвичайну принадність свого теперішнього безтурботного життя.

Загін саме проминув одного з тих пильних підлітків, яким плем'я доручило охороняти своє головне багатство. Зачувши кінський тупіт, хлопець черкнув поглядом по вершниках, але не здивувався й не стривожився, і знов перевів очі туди, куди дивився доти — в бік селища.

— Тут щось негаразд, — пробурмотів трохи ображений Мідлтон: така поведінка індіанців здалася йому зневагою не тільки до його чину, а й особисто до нього. — Цей хлопчак, звичайно, вже чув про наш приїзд, а то б він негайно помчав сповістити плем'я.