Мобі Дік - Мелвілл Герман

Тому, хоч мені й бракує достатньої компетенції, щоб стати піонером у застосуванні цих двох напівнаук до кита, я теж не відмовлюсь від такої спроби. Бо я пробую свої сили в усьому, а досягаю чого зможу.

З погляду фізіономістики кашалот — істота аномальна. Він не має справжнього носа. А оскільки ніс — центральна, найпримітніша деталь обличчя і, мабуть, найбільше впливає на його загальний вираз — навіть, кінець кінцем, визначає той вираз, — то, здавалось би, брак цього зовнішнього додатку мусить дуже сильно впливати на вираз китової морди. Адже так само як у ландшафтному садівництві якийсь шпиль, баня, монумент або вежа здаються майже необхідними для завершення композиції, так і жодне обличчя з погляду фізіономістики не може бути гармонійним без отієї високої й стрункої дзвіниці — носа. Відбийте ніс мармуровому Зевсові Фідія — і яка ж мізерія залишиться! А проте левіафан сам такий величезний і могутній, а всі його пропорції такі імпозантні, що той самий брак носа, який був би огидним ганджем у статуї Зевса, в нього зовсім не сприймається як вада. Навпаки, відсутність носа ще й додає китові величі. Ніс у кита справляв би враження нахабства. Коли під час своєї фізіономістичної подорожі ви обпливаєте навколо кита в човнику, вашого захопленого враження не може зіпсувати думка, що кит має носа, за який його можна смикнути. А ця настирлива думка так часто виникає у нас навіть тоді, коли ми споглядаємо наймогутнішого коронованого наглядача на його троні.

Можливо, в деяких деталях найефектніший фізіономічно вигляд голова кашалота має анфас. Цей вигляд просто-таки царствений.

Гарне людське чоло в задумі схоже на східний небосхил перед світанням. На кучерявому лобі бика серед тиші пасовиська можна побачити спокійну гордість. Лоб слона, який пхає поперед себе гірською ущелиною важку гармату, справляє враження величі. Сповите таїною чоло — чи то в людини, чи то в тварини — нагадує оту велику золоту печатку, яку німецькі імператори прикладали до своїх декретів. Вона промовляє: "Боже! Цього дня вчинено моєю рукою". Та в більшості живих створінь, навіть у самої людини, лоб дуже часто скидається на смужку альпійського ландшафту попід межею вічних снігів. Мало чиє чоло здатне, як Шекспірове чи Меланхтонове, підноситись так високо і схилятись так низько, що навіть самі їхні очі здаються чистими, правічними, спокійними гірськими озерами, а над ними, в зморшках чола, ви немов простежуєте думки, що спускаються до водопою, як олені з гіллястими рогами. Так верховинські мисливці простежують оленячі сліди на снігу. Але у Великого кашалота ця висока, богоподібна гідність, відбита на чолі, так безмірно помножена, що, дивлячись на нього прямо спереду, ви відчуваєте присутність божества і всіх Грізних сил природи гостріше, ніж при спогляданні будь-якої іншої живої істоти. Бо ви не бачите жодної окремої деталі, вам не являється жодна виразна риса. Нема ні носа, ні очей, ні вух, ні губів; нема обличчя, бо кашалот і справді його не має. Нічого, тільки отой неозорий небосхил лоба, поораний борознами загадок; безмовно грозить він загибеллю човнам, кораблям і людям. Та й у профіль цей дивовижний лоб не маліє, хоча й не гнітить уже вас так своєю могуттю. У профіль ви виразно бачите посеред лоба оту горизонтальну борозну в вигляді півмісяця, яку Лафатер у людей вважає прикметою генія.

Та невже! Кашалот — геній? Хіба кашалот коли написав книжку чи виголосив промову? Ні, його геніальність виявляється якраз у тому, що він нічого не робить для її доведення. Навіть більше, вона виявляється в його мовчанні, подібному до мовчання єгипетських пірамід. І це напроваджує мене на думку, що, якби Великий кашалот був у давнину відомий молодому тоді Сходові, дитинна мудрість жерців обожествила б його. Адже вони обожествили крокодила, бо крокодил не має язика; так само не має язика й кашалот — чи принаймні язик у нього такий малий, що він не може його висолопити. І коли в майбутньому якийсь висококультурний, поетичний народ захоче вернути веселим весняним богам старовини їхні права, захоче піднести їх на самодостатні тепер небеса, на оті відлюдні висі, й посадити там на трон, тоді, будьте певні, на небі пануватиме піднесений на високий Зевсів трон Великий Кашалот.

Шампольйон розшифрував зморшки ієрогліфів на граніті. Та де взяти того Шампольйона, котрий розшифрує єгипетські письмена обличчя кожної людини, виду кожної живої істоти? Фізіономістика, як і всяка інша людська наука, — це недовговічна казка. І коди сер Вільям Джонс,[119] що вмів читати на тридцятьох мовах, не міг прочитати на обличчі простака селянина глибших, тонших потаємних думок його, то як може неписьменний Ізмаїл сподіватися, що він зуміє прочитати грізні халдейські письмена на кашалотовому лобі? Ось я й виставляю ці письмена перед вами. Прочитайте ви, якщо зумієте.

80

ВЕРШЕЧОК

Коли з погляду фізіономіста кашалот — це сфінкс, то френологові його мозок видається отим самим геометричним кругом, квадратура якого нездійсненна.

У дорослого кашалота череп має довжину щонайменше двадцять футів. Відокремте нижню щелепу, і в профіль той череп матиме вигляд згаданого вище клина, покладеного довшою з двох перпендикулярних граней на горизонтальну площину. Але в живого кашалота цей клин доповнений до майже правильного паралелепіпеда отією величезною масою "мішка" і "скрині", що лежать на ньому. Зверху на черепі кашалота є щось схоже на кратер, у якому міститься відповідна частина тієї маси; а під довгастим дном того кратера — в ще одній порожнині, що рідко буває більша, ніж десять дюймів завдовжки і стільки ж завглибшки, — міститься та жменька мозку, якою наділений велетень. Отже, у живого кашалота мозок лежить не ближче ніж за двадцять футів від видимої поверхні лоба; він схований за потужними зовнішніми укріпленнями, як внутрішня цитадель у Квебеку за розбудованими довкола неї фортами. Тобто він так захований у тайнику голови, ніби шкатулка з коштовностями, і я знав багатьох китобоїв, які категорично твердили, нібито в кашалота нема іншого мозку, крім отієї видимої подоби його, яку являє собою величезна, на кілька кубічних ярдів, спермацетова комора. Утворюючи химерні складки, протоки та звивини, вона в їхньому розумінні краще сполучається з загальним уявленням про силу кита, і тому вони вважають цю загадкову частину кашалотової голови оселею його розуму.

Отже, нам стало очевидно, що з погляду френології голова цього левіафана, ще живого й цілого, є чистісінькою бутафорією. В ній не можна добачити чи якимсь іншим способом уловити жодних ознак його справжнього мозку. Кит, як і будь-хто могутній, носить перед очима світу фальшиву личину.

Коли звільнити його череп від отого спермацетового вантажу й подивитись на нього ззаду — з того кінця, де він вищий, — вас уразить подібність китового черепа до людського, коли людський череп розглядати під таким самим кутом. Справді, коли малюнок кашалотового черепа ззаду (у відповідно зменшеному масштабі) помістити серед аналогічних зображень людських черепів, ви навряд чи зможете вирізнити його, а помітивши заглибини на одній частині його тім’я, ви сказали б мовою френолога: "Ця людина не має ні самоповаги, ні почуття власної гідності й пошани до будь-чого". І з цих двох негативних оцінок у сукупності з позитивною оцінкою його велетенських розмірів ви найкраще зможете скласти собі якнайправдивіше, хоч і не дуже веселе уявлення про те, що таке взагалі безмежна могутність.

Та коли з відносних розмірів справжнього китового мозку ви виснуєте, що його неможливо вивчити як слід, я підкажу вам дещо інше. Коли ви уважно роздивитеся спинний хребет майже кожної чотириногої тварини, то будете вражені подібністю того хребта до намиста з нанизаних на шворку карликових черепів; кожен хребець має якусь рудиментарну схожість із черепом. Ідея, ніби хребці — то зовсім недорозвинені черепи, виникла в Німеччині. Але я вважаю, що не німці перші помітили дивовижну схожість хребця з черепом. На цю схожість звернув мою увагу один мій приятель-чужоземець, коли оздоблював хребцями забитого його рукою ворога, ніби рельєфом, гострий ніс своєї піроги. Так ось, я гадаю, що френологи даремно не поширили своїх досліджень і за мозочок, на вміст спинномозкового каналу. Бо, по-моему, багато рис характеру людини відбивається в її хребті. Я взагалі волів би досліджувати ваш хребет, а не череп, хоч би хто ви були. Тоненький хребет іще ніколи не ніс на собі шляхетної й сильної душі. Я тішуся своїм хребтом, як міцним і гордим флагштоком того прапора, що його я трохи розгортаю перед усім світом.

Спробуймо ж застосувати цю хребтову парость френології до кашалота. Його черепна порожнина має продовження в першому шийному хребці. Канал того хребця має в перерізі форму трикутника, основою донизу, і ширина каналу становить по тій основі близько десяти дюймів, а висота його — близько восьми. Проходячи крізь дальші хребці, той канал звужується, але ще на чималій довжині лишається досить широким. І, звичайно, цей канал заповнений такою самою дивно волокнистою субстанцією, як і череп, тобто спинним мозком, безпосередньо з’єднаною з головним мозком. І навіть більше: на протязі багатьох футів позаду черепа спинний мозок зберігає той самий обвід, не набагато менший за обвід головного мозку. Чи не було б розумно, взявши до уваги всі ці обставини, виміряти й дослідити з френологічного погляду хребет кашалота? Адже, коли розглядати його в цьому світлі, дивовижна відносна мализна його головного мозку більш ніж компенсується так само дивовижною величиною спинного мозку.

Та я полишу це питання, як і годиться, на розсуд френологів, а сам прийму спинномозкову теорію тільки на той час, поки розглядатиму горб кашалота. Цей царствений горб, коли я не помиляюсь, височить над одним з найбільших хребців і таким чином є ніби його опуклим зовнішнім покривом. Судячи з такого розміщення, я б назвав його органом рішучості й непогамовності кашалота. А що цей велетень справді непогамовний, ви ще матимете нагоду пересвідчитись.

81

"ПЕКВОД" ЗУСТРІЧАЄ "ДІВУ"

Настав призначений долею день, і ми зустріли судно "Юнгфрау" з Бремена під командою капітана Деріка Де-Деера.

Голландці й німці, що колись були найбільшими китоловами світу, тепер геть змізерніли, але час від часу, дуже зрідка, в Тихому океані можна побачити і їхні вимпели.

З якоїсь причини "Юнгфрау", видно, дуже хотіла засвідчити нам свою пошану.