Мобі Дік - Мелвілл Герман

Мені тільки думається часом, що він кінець кінцем начаклує нашому "Пекводові" якогось лиха. Не дуже мені до вподоби цей чолов’яга. Тобі, Стаб, не впадало в очі, що отой його зуб неначе різьблений у вигляді зміїної голови?

— Бодай його море поглинуло! Я до нього не додивлявся, та коли трапиться така нагода, що він темної ночі стоятиме коло фальшборту й жодної душі не буде поблизу… Дивись, Фласк! — і він промовистим рухом обох рук показав униз, на воду. — Авжеж, так і зроблю! По-моєму, той Федаллах — то сам диявол, що перебрався людиною. Ти віриш отим байкам, ніби його нишком провели на "Пеквод"? Я тобі ще раз кажу: то сам диявол. А що ми його хвоста не бачимо, так це тільки тому, що він його ховає. Мабуть, змотує, як линву, і носить у кишені. Отуди к бісу! Я оце тільки тепер здогадався, чого він весь час просить клоччя, щоб запихати в носаки чобіт.

— Він і спить не роззуваючись, правда? У нього навіть койки нема, я сам бачив, як він ночами лежить на бухті змотаної линви.

— Певно, що на бухті,— а знаєш чому? Все через отой проклятий хвіст: він його, розумієш, теж змотує і кладе всередину в бухту.

— І чого то наш старий так подовгу сидить з ним та балакає?

— Мабуть, за щось домовляються чи торгуються.

— Торгуються? За що ж?

— Ну, бач, наш старий так уже заповзявся на того Білого Кита, отож диявол і норовить якось обшахрати його: виміняти в нього або срібного годинника, або душу, або ще щось за те, що віддасть йому в жертву Мобі Діка.

— Пхе! Ти смішки строїш, Стаб. Як же той Федаллах міг би це зробити?

— Не знаю, Фласк, але диявол — хлопчина не простий, а що вже хитрий, то не дай боже. Хіба ж не розказують, як він одного разу прийшов на старий флагманський корабель і, так по-диявольському невимушено та елегантно помахуючи хвостом, питає, чи вдома хазяїн. А старий адмірал саме був на кораблі — він і спитав, чого дияволові треба. Той подригав ратицями та й каже: "Мені потрібен Джон". — "А навіщо тобі Джон?" — питає адмірал. "Яке ваше діло! — скипів диявол. — Треба — і квит!" — "Ну, то забирай його". Їй же богу, Фласк, той Джон і незчувся, як диявол наслав на нього азіатську холеру. Щоб мені оцього кита проковтнути цілим, коли брешу. Та подивися: мабуть, уже готово, годі його в’язати. Рушаймо вже, тягнімо його до корабля.

— Я, здається, десь читав таку саму історію, — відказав Фласк, коли обидва вельботи нарешті рушили до "Пеквода", повільно буксируючи важезну тушу. — Тільки не пригадаю де.

— У "Трьох іспанцях"? У книжці про отих трьох горлорізів-"сольдадос"? Там ти її вичитав, еге? Мабуть, там.

— Та ні, я такої книжки ще й не бачив, хоча й чув про неї. Але скажи мені, Стаб: ти справді гадаєш, що той диявол, про котрого ти оце розказував, — це той самий, що тепер, як ти кажеш, пливе з нами на "Пекводі"?

— А чи я той самий чоловік, що вдвох із тобою вполював оцього кита? Хіба ж диявол не живе вічно? Хто коли чув, щоб диявол помер? І де ти бачив, щоб якийсь священик носив жалобу по дияволові? А якщо диявол дібрав ключика до адміральської каюти, то невже ти гадаєш, ніби він не зуміє пролізти в ілюмінатор? Скажіть-но, містере Фласк!

— То скільки ж, по-твоєму, років отому Федаллахові?

— Бачиш оту он грот-щоглу? — і Стаб показав рукою на судно. — Ну, то хай це буде одиниця. А тепер візьми всі обручі для барил, які лишень знайдуться в нашому трюмі, й поприв’язуй їх рядочком за тією щоглою замість нулів. То навіть і тоді ще й близько не матимеш повного числа Федаллахових літ. Та й усі бондарі на світі не змогли б зібрати стільки обручів, щоб вистачило на ті нулі.

— Але ти, Стаб, по-моєму, трохи перехвалився, коли казав, що скинеш Федаллаха за борт, як трапиться нагода. Бо коли він уже такий старий, як показують оті твої обручі, і коли він має жити вічно, то яке з того пуття, що ти викинеш його за борт?

— Ну, принаймні викупаю його як слід.

— Так він же вилізе назад.

— А я його знов у воду, і знов, і знов.

— А що, як він надумає викинути за борт тебе — та й зовсім утопити? Що тоді?

— Хай-но спробує! Я йому таких синців під очима наставлю, що він довгенько не наважиться поткнутися зі своєю пикою до адміралової каюти, та й на свою нижню палубу, де він живе, і на нашу верхню, де так любить шастати. Та ну його к бісу, Фласк, того диявола: ти думаєш, що я його боюся? Хто його взагалі боїться, крім отого старого небесного адмірала, що не сміє схопити його та закувати в подвійні кайдани, як він заслужив, а дозволяє йому викрадати людей! Ще й підписав з ним угоду, що підсмажуватиме для нього всіх тих, кого диявол викраде. Добрий мені хазяїн!

— То ти гадаєш, що Федаллах хоче викрасти капітана Ахава?

— Чи я так гадаю? Скоро сам побачиш, як воно буде. А поки що я збираюся пильно наглядати за ним, і коли помічу щось непевне, то візьму його за шкірку й скажу: "Слухай-но, Вельзевуле, не роби цього!" А як він почне костричитися, то я, їй же богу, залізу до нього в кишеню, витягну звідти хвіст, припну його до кабестана й крутитиму кабестан доти, доки не вирву того хвоста по саму ріпицю. А тоді, коли він побачить, як його обчикрижено, то втече світ за очі й навіть хвоста не могтиме підібгати, втікаючи.

— А що ж ти зробиш із тим відірваним хвостом?

— Що зроблю? Продам комусь на гарапник волів поганяти, коли вернемось додому, що ж іще?

— А це ти серйозно кажеш — і все оте, що набалакав мені щойно?

— Ну, серйозно не серйозно, а ми вже допливли.

З "Пеквода" їм загукали, щоб кита швартували до лівого борту, бо там уже приготовано для нього ланцюги та все необхідне, щоб його припинати.

— А що я тобі казав? — нагадав Стабові Фласк. — Так, зараз ми побачимо, що голова нашого кита висітиме навпроти пармацетникової.

Фласкові слова справдилися дуже скоро. Коли доти "Пеквод" дуже круто кренився в бік кашалотової голови, то тепер друга голова врівноважила її вагу, і судно вирівнялося, хоч було, можете мені повірити, дуже переобтяжене. Отак самісінько, начепивши собі з одного боку голову Локка, ви перехнябитесь на той бік, та коли начепите з другого боку голову Канта, то знову станете рівно, але стояти вам буде ой як нелегко! Отак декотрі розумаки безперестану врівноважують свого човна. Дурні! Та повикидайте всі оті важелезні голови за борт, і тоді ви попливете легко й рівно!

Коли тушу справжнього кита вже прибуксирувано й пришвартовано до борту, далі її звичайно обробляють так само, як і тушу кашалота, тільки кашалотову голову відрізують усю, а з китової вирізають і піднімають на палубу самий язик і губи з усім отим добре відомим "китовим вусом", прикріпленим до того, що китобої називають "налобником". Та з китом, якого вполювали Стаб і Фласк, цього не робили. Оббіловані туші обох китів покинули за кормою, і обтяжене двома головами судно дуже скидалось на мула, нав’юченого важезними саквами.

Тим часом Федаллах спокійно роздивлявся голову справжнього кита, раз по раз переводячи погляд із глибоких зморщок, що вкривали ту голову, на лінії власної долоні. А Ахав стояв так, що його тінь падала на парсову: тобто, якщо парс взагалі мав якусь тінь, вона зливалась із Ахавовою й тільки продовжувала її собою. А команда шпарко працювала біля китів, і серед матросів кружляли всілякі химерні здогади щодо всіх цих подій.

74

ПОРІВНЯЛЬНИЙ ОПИС ГОЛОВИ КАШАЛОТА

Ось перед нами два велетні кити, що зсунули докупи голови; пристаньмо ж і ми до гурту, нахилімо й свої голови до них.

З великого класу левіафанів ін-фоліо найбільший інтерес становлять, безперечно, кашалот і справжній кит. Вони єдині з усіх китів, на яких люди полюють систематично. Для нентакітця вони являють собою два крайні зразки всіх відомих різновидів кита. А оскільки зовнішні відмінності між ними найпомітніші в будові голів і оскільки голови їх обох саме тепер висять коло бортів "Пеквода", а тому ми можемо переходити від однієї до другої, просто перетнувши палубу, — то де, скажіть мені, ви знайдете кращу нагоду познайомитись із цетологією на практиці, коли не тут?

Насамперед вас вразить контраст у загальному вигляді цих голів. Обидві вони, звичайно, дуже масивні; але в голові кашалота є якась математична симетрія, а голові справжнього кита її прикро бракує. В голові кашалота більше характерності. Помітивши це, ви мимовільно визнаєте його безмірну вищість, бо вигляд її сповнений надзвичайної гідності. А в нашому випадку ця гідність іще більше підкреслювалася шпакуватим забарвленням тім’я, що свідчило про поважний вік і великий життєвий досвід. Одне слово, він належав до тих китів, для яких у китобоїв є спеціальний термін: "сивоголовий кит".

Тепер опишемо те, що в цих головах різниться найменше, а саме — два якнайважливіші органи: очі й вуха. Коли пильно роздивлятися, то збоку голови, далеко ззаду і дуже низько, поблизу кутика губів, ви нарешті побачите і в того, і в того кита позбавлене вій око, яке здасться вам оком лошати, настільки непропорційне воно до розмірів усієї голови.

З того, що китові очі так незвичайно розміщені збоку голови, між іншим, випливає, що кит не може бачити тих предметів, котрі лежать прямо попереду або прямо позаду. Одне слово, розміщення китових очей відповідає розміщенню людських вух, а спробуйте-но уявити, як було б вам, коли б ви мусили дивитись на все вухами, тобто вбік. Ви переконались би, що поле вашого зору сягає від спрямованої вбік лінії на якихось градусів тридцять уперед і на тридцять градусів назад. Якби ваш найзапекліший ворог серед білого дня йшов просто на вас, уже піднявши кинджала, ви б не змогли побачити його, як і тоді, коли б він підкрадався ззаду. Одне слово, ви б мали, так би мовити, дві спини, зате водночас і два переди (власне, "бічні переди"), бо що ж справді визначає в людині перед і зад, коли не очі?

Навіть більше: коли майже в усіх тварин, яких я можу зараз пригадати, очі розташовані так, щоб вони самі собою суміщували свою зорову спроможність і витворювали в мозку один образ, а не два, то незвичайне розташування китових очей, розділених багатьма кубічними футами масивної голови, яка здіймається над ними, наче велика гора, що розділяє двоє озерець у двох долинах, безперечно, зовсім розмежовує зорові враження, що виникають у кожному з обох незалежних органів. Тому кит напевне бачить з цього боку одну виразну картину, а з того — зовсім іншу виразну картину; а все, що лежить між тими картинами, напевне сповите глибокою темрявою і ніби не існує для нього зовсім.