Мобі Дік - Мелвілл Герман

Коротка нижня частина її зависає на другому гаку, а довга верхня, звана "ковдрою", тепер гойдається вільно, і її вже можна спускати. Матроси коло брашпиля на баку знов заводять свою пісню, і поки один блок здирає з кита й підтягує на щоглу другу смугу сала, перша повільно спускається вниз, у головний палубний люк, розміщений якраз під нею, і попадає до неумебльованої вітальні, що називається "сальний трюм". У цьому напівтемному приміщенні кілька пар вправних рук скачують довгу "ковдру", немов велике живе клубище змій, і прибирають сувій на місце. Отак і триває робота: один блок піднімається, другий опускається, матроси коло брашпиля співають, люди в сальному трюмі скачують "ковдру", помічники капітана надрізують сало на киті, судно тріщить з натуги, і кожен на ньому час від часу вигукне міцне слівце, щоб якось розрядити загальне напруження.

68

"КОВДРА"

Я присвятив чимало уваги тому предметові, про який точиться стільки суперечок: китовій шкірі. Я сперечався про неї і з досвідченими китобоями в морі, і з ученими-прирoдознавцями на суходолі. Проте моя первісна думка лишилась незмінною, хоч це тільки моя думка.

Питання полягає в тому, що таке шкіра кита і де вона в нього. Ви вже знаєте, що таке китове сало. Консистенцією воно нагадує тверду дрібноволокнисту яловичину, тільки тугіше, пружніше й щільніше за неї, а товщина його — від восьми-десяти до дванадцяти-п'ятнадцяти дюймів.

Так ось: хоча твердження, ніби шкіра якоїсь тварини може мати таку консистенцію й товщину, спочатку, напевне, здасться вкрай безглуздим, перед обличчям фактів справа стоїть інакше. Бо ви не можете зняти з китового тіла більш ніякої щільної оболонки, крім отого сала, а як же назвати зовнішній покрив будь-якої живої істоти — коли тільки він досить щільний, — як не шкірою? Правда, з неушкодженої туші вбитого кита можна зішкребти рукою надзвичайно тонку прозору плівку — щось схоже на тонюсінькі листочки желатини, тільки гнучкої й м’якої, майже як атлас, поки вона не висушена, бо тоді вона не тільки збігається й товщає, а й робиться досить твердою та ламкою. Я маю кілька таких висушених шматочків тієї плівки й користуюся ними як закладками у своїх книжках про китів. Вони, як я вже сказав, прозорі, і часом, поклавши такий шматочок на друковану сторінку, я розважаюсь, уявляючи, ніби він має збільшувальні властивості. В кожному разі приємно читати про китів крізь їхні, так би мовити, власні окуляри. Але я веду ось до чого. Цю надзвичайно тонку желатиноподібну плівку, яка, зазначу, вкриває все тіло кита, слід вважати не так його шкірою, як шкірою самої шкіри, так би мовити; бо сказати, ніби справжня шкіра величезного кита може бути тоншою й ніжнішою, ніж шкіра новонародженого немовляти, — це була б просто сміховинна нісенітниця. Та годі про це.

А коли припустити, що шар сала і є китовою шкірою, і врахувати, що ця шкіра з дуже великого кашалота дає до сотні барилець лою, а цей лій, уже витоплений, становить кількісно — чи, краще сказати, за вагою — лише три чверті, а не всю масу тієї шкіри, то з цього можна скласти уявлення про те, яка ж величезна ця жива громадина, коли тільки частина самого зовнішнього покриву її дає ціле озеро рідкого жиру. Рахуючи десять барилець за тонну, дістанемо, що тільки три чверті чистої ваги китової шкіри становлять десять тонн.

Видима поверхня шкіри живого кита — не найменше з див, які він являє нам. Майже завжди всю її густо вкривають скісно перехрещені незліченні прямі лінії, наче на найвитонченіших італійських штрихових гравюрах. Але ці лінії не витиснені на згаданій вище желатиноподібній плівці, а видні неначе крізь неї, ніби вони награвіровані на самому тілі кита. І це ще не все. В деяких випадках ці лінії, як і на справжній гравюрі, для бистрого спостережливого ока складаються в багато складніші візерунки. Ті візерунки ієрогліфічні; тобто, коли ви називаєте ієрогліфічними оті таємничі знаки на кам’яних боках єгипетських пірамід, це слово якнайкраще підійде і в даному разі. В моїй пам’яті закарбувались ієрогліфи на шкірі одного баченого мною кашалота, і мене вразила їхня подібність до відтворених на одній гравюрі знаків стародавнього індіанського письма, витесаних на славнозвісних "ієрогліфічних урвищах" по берегах горішньої Міссісіпі. Як і ті таємничі письмена, таємничі знаки на шкірі кита лишаються нерозгадані. Це порівняння з індіанськими скелями нагадує мені ще про одну річ. Окрім усіх інших особливостей, що їх ми знаходимо в зовнішньому вигляді кашалота, часто можна побачити на його спині, а ще частіше на боках численні грубі шрами, що порушують оту сіточку з ліній. Розміщені вони без ніякого ладу, цілком випадково. Я сказав би, що оті скелі на морському узбережжі Нової Англії, про які Агассіс [107] твердить, ніби на них видні сліди, проорані велетенськими плавучими крижинами, — я сказав би, що ті скелі дуже подібні з цього погляду до нашого кашалота. Я гадаю також, що тих шрамів кашалот набуває в сутичках з іншими китами, бо найчастіше я помічав їх на великих, дорослих кашалотах-самцях.

Ще кілька слів про оту китову шкіру, чи то сало. Я вже сказав, що його здирають із кита довгими смугами, які називають "ковдрами". Як і більшість морських термінів, цей вислів дуже влучний і змістовний. Бо кит і справді закутаний у це сало, як у ковдру чи в укривало, або, ще краще, наче в індіанське пончо, що, накинуте через голову, звисає вздовж усього тіла. Саме завдяки цьому теплому покривові на його тілі кит чудово почуває себе в будь-яку погоду, в будь-яких водах, у будь-яку пору року і в будь-якому кліматі. Що сталось би, скажімо, з гренландським китом у отих холодних, крижаних морях Півночі, якби не цей тепленький кожушок? Правда, в тих гіперборейських водах живуть і досить жваво поводяться ще й інші риби, але ж то, завважте, риби з холодною кров’ю й без легенів, риби, в яких самі черева схожі на льодовні; то створіння, що гріються в затишку айсбергів так само, як мандрівець узимку тішиться теплом коминка в заїзді. А кит, як і людина, має легені й теплу кров. Замерзне в нього кров, і він загине. То яке ж це велике диво — принаймні поки ми його не з’ясували, — що те величезне створіння, для якого висока температура тіла не менш необхідна, ніж для людини, почуває себе як удома, занурене весь час по самі губи в оті арктичні води! Адже там, коли моряк упаде за борт, його, буває, знаходять через багато місяців умерзлим у саму середину цілого крижаного поля, як ото трапляються замуровані в бурштині мушки. Та ще дивніше дізнатись — а це доведено дослідами, — що кров полярного кита гарячіша, ніж кров негра на Борнео серед літа.

Мені здається, що тут ми бачимо неоціненні переваги великої особистої життєвої сили, неоціненні переваги грубих стін і неоціненні переваги великого внутрішнього об’єму. О людино! Дивуйся китові й бери його за взірець для себе! Зоставайся теплою серед криги, як і він. Живучи в цьому світі, будь не від світу цього, як і він. Будь холодною на екваторі, і хай твоя кров не застигає й на полюсі. Як великий собор святого Петра і як велетень кит, зберігай, о людино, в усі пори року свою власну температуру.

Та як легко навчати таких речей — і яке це безнадійне діло! Як мало споруд можуть дорівнятися величчю до собору святого Петра, і як мало живих створінь дорівнюються огромом китові!

69

ПОХОРОН

— Вибрати ланцюги! Спустити падло за корму!

Величезні талі вже виконали те, що їм належало. Обдерта туша кита з відтятою головою біліє, наче мармурова гробниця; хоч вона змінила колір, але не поменшала відчутно. Вона так само велетенська. Повільно віддаляється вона від корабля, а ненаситні акули збивають навколо неї піну й бризки, і повітря над нею роздирає крик морських птахів, що прямо з льоту хижо вгороджують у неї дзьоби, наче підступні кинджали. Величезний білий привид без голови відпливає далі й далі від "Пеквода", і з кожним сажнем віддалі та кровожерна колотнеча у воді й у повітрі розростається все ширше й ширше. Корабель майже не рухається, і ще багато годин з нього можна бачити те огидне видовище. Під безхмарним, лагідним, лазуровим небом, на прекрасному лиці спокійного моря, овіяному веселими вітерцями, пливе й пливе та велетенська брила смерті, аж поки зникне в безмежній далечі.

Який же то сумний і глумливий похорон! Водяні стерв’ятники — всі в благочестивій скорботі, повітряні акули — всі, як і годиться, в чорному або принаймні в чорних цятках. У житті мало котра з них почастувала б кита чимось, якби він того потребував; та на бенкеті з нагоди його похорону вони бач як ревно накидаються на їжу! О жахливе стерв’ятництво цього світу! Від тебе не вбезпечений навіть наймогутніший кит.

Та й це ще не кінець. Хоч тіло осквернене, мстивий дух не вмирає і витає над ним, навіваючи жах. Того нікому вже не страшного китового трупа вгледять із якогось несміливого військового корабля або заблуканого дослідницького судна — вгледять із такої відстані, що ройовища птахів над ним ще не видно, тільки якась плавуча брила біліє на сонці і над нею злітають угору білі бризки, — і ось уже тремтяча рука записує в корабельному журналі: "В цих місцях мілини, рифи й прибій. Стережіться!" І ще багато років по тому кораблі обминатимуть те місце, як ото дурні вівці перестрибують через порожню місцину, бо поперед них їхній вожак-баран перестрибнув там через воряку, яку потім прибрали. Оце вам ваше судочинство, засноване на прецедентах; оце вам корисність ваших традицій; оце вам історія живучості ваших давніх вірувань, що ніколи не мали опори на твердій землі, а тепер навіть не витають у повітрі! Оце вам ваша ортодоксія!

Отже, так само як живий велетень кит у плоті був дійсним пострахом для своїх ворогів, так тепер дух мертвого кита є уявним, безсилим страшидлом для світу.

Ви вірите в духів, друже мій? Є на світі духи, могутніші, ніж ота Коклейнська мара, і в них вірять люди багато мудріші за доктора Джонсона.[108]

70

СФІНКС

Слід згадати, що, перше ніж до кінця обдерти сало з тулуба левіафана, йому відрубали голову. А стинання голови з кашалота — це наукова, анатомічна операція, якою дуже пишаються досвідчені хірурги-китобої — і пишаються не без підстав.

Завважте, що в кита зовсім нема нічого такого, що можна б назвати шиєю; навпаки, те місце, де голова переходить у тулуб, якраз найтовще в усьому його тілі.