Мобі Дік - Мелвілл Герман

Зіпершись обома руками на свій двоногий ціпок, він ще дужче згорбив спину, нахиляючись уперед, і повернув голову, наставляючи те вухо, котре краще чуло.

— Кухарю, — сказав Стаб, швидко підносячи до рота досить-таки червоний шматок, — тобі не здається, що цей ростбіф трохи пересмажений? Ти задовго відбивав його, тому він вийшов занадто м’який. Чи не кажу я тобі щоразу, що ростбіф з кита добрий тоді, коли він тверденький? Хіба ти не бачиш, що он оті акули за бортом воліють жерти його твердим і сирим? Он який гармидер вони збивають! Піди-но, кухарю, побалакай до них: скажи їм, що нам не шкода їх почастувати, хай призволяються на здоров’я, тільки треба поводитись за їжею пристойно й тихо. А то мені свого власного голосу не чути, щоб я пропав! Іди, кухарю, перекажи їм мої слова. Ось на тобі ліхтар, — він ухопив один з ліхтарів зі свого бенкетного столу, — піди звернись до них із казанням!

Старий Баранець понуро взяв поданий йому ліхтар і пошкандибав через палубу до фальшборту, а тоді, однією рукою опустивши ліхтар якомога нижче за борт, урочисто змахнув другою, в якій держав щипці, і, перехилившись через фальшборт, зашамкотів, звертаючись до акул. А Стаб, підкравшися ззаду, слухав, що він говорить.

— Брати мої й сестри в бозі, мені звелено переказати вам, щоб ви припинили отой свій клятий гармидер, хай вам чорт! Чуєте? Перестаньте плямкати губами, дідько б вас ухопив! Масса Стаб каже, що ви можете напихати свої проклятущі черева під саму зав’язку, тільки, грім вас побий, припиніть отой чортячий гвалт!

— Кухарю! — втрутився Стаб, зненацька ляснувши негра долонею по плечу. — Кухарю, щоб ти скис, хіба годиться проповідникові отак клясти? Ну хто це так навертає грішників?

— А як же? Ну, тоді проповідуйте самі,— і негр понуро відвернувся, щоб іти геть.

— Е, ні, кухарю, давай далі.

— Ну, гаразд. Любі мої брати й сестри…

— О, оце добре! — вигукнув Стаб. — Улести їх, укоськай! Спробуй ще так.

І Баранець повів далі:

— Хоч ви всі й акули і вся ваша порода страх яка ненажерлива, але я вам кажу, брати мої й сестри, що ота ваша ненажерливість — та годі вже ляскати хвостами, бісові душі! Хіба ви мене почуєте, коли будете отак по-чортячому ляскати й телесуватися там?

— Кухарю! — закричав Стаб, ухопивши старого за комір. — Я ж тобі сказав — не лайся! Говори з ними, як годиться вихованій людині.

Проповідь потекла далі.

— Я вас не дуже й ганю за оту ненажерливість, брати мої й сестри, бо такі ви вдались і нічого тут не вдієш. Та вся штука в тому й є, щоб приборкати свою вдачу — ось що. Ви, звісне діло, акули, та коли приборкаєте оту свою вдачу, то будете ангелами. Бо що таке ангел? Це та самісінька акула, тільки приборкана як слід. Послухайте ж мене, брати мої, спробуйте-но поводитись як чемні акули, коли вже пригощаєтесь цим китом. Не виривайте шматків з рота в свого ближнього, чуєте? Хіба кожна з вас не має такого самого права на цього кита, як і всі? А з вас, далебі, жодна не має ніякого права на цього кита, бо цей кит не ваш, він чужий! Я знаю, що в декого з вас дуже великі пащеки, більші, ніж у інших; та часто буває, що в кого великий ротяка, в того малий живіт, отож роти у вас великі не для того, щоб ви ковтали великі кавалки, а щоб ви уривали трохи сала й для менших братів своїх, для дрібноти акулячої, котра за вами не може пропхатися до столу й спожити який шматочок…

— Оце славно, старий! — вигукнув Стаб. — Оце по-християнському! Давай же далі.

— Ет, яке пуття говорити далі, масса Стаб! Вони, проклятущі урвителі, тільки пхаються одна поперед одної та б’ються хвостами, а жодного слова не слухають. Таким проклятущим ненажерам проповідуй не проповідуй, вони однаково не вгамуються, поки не напхають черева, а черево у них бездонне. Та як і напхають, то однаково не слухатимуть, бо тоді вони поринуть на дно й заваляться спати десь на коралях, та й не чутимуть уже нічогісінько, вовіки-віків амінь.

— Їй же богу, я теж так гадаю. Ну, то поблагослови їх, і я піду кінчати свою вечерю.

Тоді Баранець, простягши обидві руки над акулячим товпищем, закричав гучно, пронизливо:

— Проклятущі брати мої й сестри! Товчіться там як собі хочете, і хай вам дідько! Напихайте свої чортячі черева, поки не луснете, а тоді хоч і поздихайте.

— Гей, кухарю, — покликав Стаб, вернувшися до своєї вечері на кабестані.— Стань там, де щойно стояв, і слухай добре, що я тобі казатиму.

— Слухаю, сер, — відповів Баранець, знову зігнувшись над вугільними щипцями.

— Так ось, — почав Стаб, наштрикнувши на виделку шматок м’яса. — Я хочу ще поговорити про цей ростбіф. Насамперед скільки тобі років, кухарю?

— А до чого тут мої літа? — сердито буркнув негр.

— Тихо! Скільки тобі років, питаю?

— Та, кажуть, уже за дев’яносто, — похмуро пробурмотів Баранець.

— І ти, проживши на цьому світі мало не сто років, досі не навчився готувати ростбіф з кита? — І Стаб швидко запхав у рот ще шматок м’яса, так що той шматок ніби продовжив собою запитання. — Де ти народився, кухарю?

— Зразу за трюмним люком на поромі, що ходить через річку Роанок.

— Народився на поромі? Оце-то диво! Але я хотів знати, в яких краях ти народився.

— Хіба ж я не сказав, що народився в роанокських краях? — огризнувся старий.

— Ні, ти цього не сказав, кухарю. Але я тобі зараз розтлумачу, до чого я веду. Тобі треба вернутись додому й народитись наново, бо ти ще не вмієш готувати ростбіф із кита.

— Хай мене чорти візьмуть, коли я вам його ще раз готуватиму, — сердито пробурчав кухар, відвернувся й ступив геть.

— Вернися, кухарю! Подай-но мені твої щипці. А тепер візьми оцей шматок ростбіфа й скажи мені, чи він, по-твоєму, зготований так, як слід. Бери, кажу, — звелів він, простягаючи негрові, щипці з шматком м’яса. — Бери й покуштуй.

Старий негр мляво поплямкав зморшкуватими губами й буркнув:

— Ростбіф як ростбіф, кращого я ніколи й не куштував. Соковитий, дуже соковитий.

— Кухарю, — сказав Стаб, знову випроставшись, — ти належиш до якоїсь церкви?

— Заходив колись до однієї в Кейптауні, — набурмосено відповів старий.

— Значить, ти раз у житті заходив колись до однієї церкви в Кейптауні і, певне, там підслухав, що велебний отець називає свою паству "братами й сестрами в бозі". Правда, кухарю? А тепер стоїш переді мною і отак безсоромно брешеш мені в вічі? Як же так, га, кухарю? Куди ж ти підеш?

— Зараз я піду спати, — промимрив негр, уже відвертаючись.

— Стривай! Постій трохи! Я питаю: куди ти підеш, як помреш? Це тобі не жарти! Ну, що ти мені скажеш?

— Коли оця стара чорна руїна помре, — повільно відповів негр, умить прибравши зовсім інакшого виразу й постави, — вона сама нікуди не піде, але прилетить якийсь ангел господній і забере її.

— Забере? Як? У кареті четвернею, як Ілію-пророка? І куди ж він тебе відвезе?

— Отуди, вгору, — сказав Баранець, піднявши свої щипці високо над головою і урочисто показуючи ними на небо.

— Он як? Тобто ти сподіваєшся попасти на марс нашої грот-щогли, коли помреш, еге, кухарю? Та хіба ти не знаєш, що чим вище піднімешся, тим холодніше там? То на грот-щоглу, еге?

— Я цього зовсім не казав, — знову насупившись, відповів Баранець.

— А ти ж сказав: "Отуди, вгору". Хіба ні? Та й глянь на себе, глянь, куди ти показуєш щипцями. Та, може, ти сподіваєшся попасти на небо, пролізши туди діркою в помістку грот-марса? Ні, кухарю, нічого не вийде: туди можна дістатися тільки по вантах. Це діло нелегке, але від нього не відкрутишся, інакше не виходить. А втім, ніхто з нас іще на небо не попав. Опусти свої щипці, кухарю, й слухай, що я тобі накажу. Чуєш? Та скинь однією рукою капелюха, а другу приклади до серця, коли слухаєш мої накази, кухарю. Що, що? Ото там у тебе серце? Там кендюх, а не серце. Вище! Вище! Так, добре, отам воно. Тримай там руку і слухай добре.

— Слухаю, сер, — відказав старий негр, тримаючи обидві руки так, як йому наказано, і марно крутячи головою, ніби він хотів одночасно наставити вперед обоє вух.

— Так ось, кухарю: як ти сам бачиш, твій ростбіф із кита був такий поганющий, що я чимшвидше прибрав його. Бачиш же, га? Ну, то надалі, якщо тобі ще доведеться готувати ростбіф для оцього мого особистого стола, для кабестана, я тобі розкажу, як треба робити, щоб не зіпсувати його, не пересмажити. Візьмеш м’ясо в одну руку, а другою покажеш йому гарячий жар, оце й усе. А тоді зразу подавай на стіл. Утямив? А завтра, кухарю, коли ми розбиратимемо кита, будь напохваті, щоб забрати кінчики бічних плавців. Їх ти замаринуєш. А кінчики хвостових лопатей покладеш у розсіл. А тепер можеш уже йти, кухарю.

Та не встиг Баранець ступити й трьох кроків, як Стаб знову покликав його назад.

— Кухарю, завтра зготуєш мені на вечерю котлети. На середню вахту. Втямив? Ну то йди вже… Агей! Стій-но! Треба спершу відкланятись. Ну, годі, годі вже кивати! На сніданок зготуєш фрикадельки з кита, не-забудь.

— Ет, бодай би його самого кит із’їв, а не він кита.

Щоб я так живий був, з нього більша акула, ніж із самої пані Акули, — бубонів старий, шкутильгаючи геть. Після цих мудрих слів він ліг спати.

65

КИТ ЯК ЇЖА

Те, що людина може споживати в їжу м’ясо того самого створіння, яке забезпечує її світлом, — та ще й їсти його, як ото Стаб, при цьому ж таки світлі,— здається таким дивним ділом, що неодмінно треба поцікавитись його історією й філософією.

Загальновідома річ, що три сторіччя тому язик справжнього кита вважався у Франції великим делікатесом і цінувався там дуже дорого. Відомо також, що за часів Генріха VIII один придворний кухар отримав чималеньку нагороду за те, що винайшов смачнющу підливу до смаженого на рожні дельфіна; а ви ж пам’ятаєте, що дельфін — це різновид кита. Справді, м’ясо дельфіна й донині вважається дуже смачним. З нього роблять фрикадельки завбільшки з більярдну кулю, і коли вони добре приправлені та засмажені, то можна подумати, що їх зроблено з черепахи або з телятини. Колись данфермлінські ченці дуже любили їх. Вони мали навіть королівський привілей на ловлю дельфінів.

Нема сумніву, що китове м’ясо — принаймні серед тих, хто полює на кита, — було б визнане беззастережно за чудову їжу, якби його не було так багато. Та коли б вам трапилося засісти за м’ясний паштет трохи не сто футів завдовжки, у вас пропав би апетит.