Мобі Дік - Мелвілл Герман

Але й серед греків та римлян траплялися такі скептики, котрі, на відміну від правовірних поган, теж мали сумніви щодо історії з Гераклом і китом або з Аріоном і дельфіном, та все ж їхні сумніви щодо цих легенд ні на крихту не змінюють того факту, що самі ці легенди існують. Існують, і квит.

Для одного старого сег-гарборського китобоя головна причина тих його сумнівів, щодо правдивості іудейського переказу полягала ось у чому. Він мав одну з отих чудних старовинних біблій, прикрашених химерними, далекими від наукової точності гравюрами, і на одній з тих гравюр кит, що поглинув Йону, був зображений з подвійним фонтаном над головою. А такий фонтан буває тільки в деяких видів левіафанів: у справжнього кита і його найближчих родичів; і про всіх їх китобої кажуть: "Він би й однопенсовою булочкою вдавився", — така вузька в них горлянка. Але на це в нас в напоготові передбачлива відповідь єпископа Джеба. Зовсім непотрібно, каже єпископ, думати, ніби Йона був ув’язнений у китовому череві: він цілком міг примоститися на час у якомусь куточку китової пащі. І ця думка шановного єпископа видається досить резонною. Бо й справді в пащі гренландського кита можна б розмістити зо два ломберні столи і вигідно розсадити за ними гравців. Могло бути й так, що Йона забився в дупло котрогось із китових зубів; а втім, справжній кит зубів не має.

Ще одну причину, якою Сег-Гарбор (таке прізвисько мав той китобій) пояснював свою недовіру до історії з пророком, він формулював досить плутано, але йшлося йому про те, що травні соки шлунка кита геть роз’їли б Йонину шкіру. Та й це заперечення відпадає, бо один німецький теолог висловив припущення, що Йона, певне, сховався в трупі кита, якого носило по хвилях, — достоту як ото французькі солдати під час походу в Росію робили собі намети з убитих коней, залазячи до них усередину. Крім того, ще деякі європейські коментатори святого письма припускали, що Йона, скинутий за борт із йоппійського корабля, ту ж мить попав на інше судно, яке мало на носі різьблене зображення китової голови; а я ще додам, що воно, може, й називалося "Кит" — так, як і в наші дні деяким кораблям дають назви "Акула", "Чайка", "Орел". Не бракувало й таких учених-екзегетів, які вирішили, що згаданий у книзі пророка Йони кит означав просто якийсь рятувальний прилад — надутий повітрям міх абощо, — пливучи на якому, викинутий за борт пророк урятувався від загибелі в морі. Отож бідолаху Сег-Гарбора, здається, зовсім розгромлено. Та в нього була й ще одна причина для недовіри. Ось яка: коли я добре пригадую, кит поглинув Йону в Середземному морі й через три дні виригнув його десь за три дні дороги від Ніневії, а це місто стояло на річці Тігрі, і до нього від найближчого середземноморського узбережжя ніяк неможливо було дістатись за три дні. Як же так?

Та хіба не було для кита іншого способу висадити пророка на берег так близько від Ніневії? Був. Він міг обнести Йону поза мисом Доброї Надії. Але, не кажучи вже про те, що тоді йому довелось би пропливти все Середземне море вздовж, а потім іще Перську затоку й Червоне море, таке припущення означало б, що кит за три дні обплив довкола всієї Африки. Та й річка Тігр поблизу Ніневії не така глибока, щоб нею міг пропливти кит. Крім того, думка, ніби Йона обминув мис Доброї Надії в таку сиву давнину, відібрала б честь відкриття цього великого мису в Бартоломео Діаса й таким чином звинуватила б новітню історію в брехні.

Але всі ці недотепні аргументи Сег-Гарбора доводять тільки його дурну звичку пишатися своїм розумом, і ця звичка в ньому здається ще більш гідною осуду, коли врахувати, що він людина зовсім не вчена й знає тільки те, що сам перейняв у сонця й у моря. Кажу ще раз: вона свідчить тільки про дурну й нечестиву пиху та про огидний сатанинський бунт проти велебного духівництва. Адже думку, ніби Йона попав до Ніневії, обминувши мис Доброї Надії, висловив один католицький священик у Португалії як ще один яскравий доказ того, що з Йоною справді сталося чудо. І так воно й було. А крім того, такий високоосвічений народ, як турки, й досі вірить у історичну розповідь про Йону. А в Гаррісовій збірці подорожей є повідомлення одного англійського мандрівника з шістнадцятого сторіччя про турецьку мечеть, збудовану на честь Йони. В тій мечеті була чудесна лампада, що горіла без оливи.

84

МЕТАННЯ ПЕРЕКИДЬКИ

Щоб віз чи карета котилися легко й швидко, їхні колеса змащують мастилом; для цієї ж мети деякі китобої роблять те саме зі своїми вельботами: намащують їм днище. Нема сумніву, що ця процедура аж ніяк не може зашкодити, а перевагу може дати неабияку: адже вода й жир взаємно відштовхуються, — до того ж жир — речовина ковзка, і роблять це для того, щоб човен краще ковзав по воді. Квіквег дуже вірив у таке мастіння човна, і ось одного ранку, невдовзі після того як ми розійшлися з німецьким судном "Юнгфрау", він заходився коло цього діла з надзвичайним завзяттям. Заліз під свій вельбот, підвішений над бортом, і почав старанно втирати в днище лій, наче хотів домогтися, щоб на лисому кілі суденця виросло волосся. Здавалося, що його змушує до тієї роботи якесь передчуття. І те передчуття не забарилося справдитись.

Перед полуднем помітили китів; та як тільки "Пеквода" спрямували до них, кити повернулись і кинулись навтікача швидко й безладно, ніби Клеопатрині галери при Акціумі.

Проте човни все ж рушили в погоню, і Стаб летів поперед усіх. Тештіго, напруживши всі сили, нарешті спромігся всадити в кита один гарпун; але загарпунений кит навіть не спробував поринути, а плив і плив на поверхні з іще більшою швидкістю. Такий безперервний натяг гарпунної линви неминуче мусив раніше чи пізніше вирвати гарпун із рани. Отож конче треба було або добити кита-втікача списом, або змиритись із утратою його. Але підтягти вельбот упритул до його боку не було ніякої змоги. Що ж лишалось?

З-поміж усіх дивовижних способів та вивертів, усіх штук та фокусів, усіх незліченних хитрощів, до яких так часто доводиться вдаватись китобоєві-ветеранові, нема дивовижнішого за той незрівнянний маневр списом, що його називають "метання перекидьки". Ні шпага, ні палаш у руках найдосвідченішого фехтувальника нездатні на такі чудеса. Удаються до цього способу тільки тоді, коли кит уперто тікає; найдужче вражає та відстань, через яку неймовірно влучно кидають списа з суденця, що стрімголов летить уперед, та ще й шалено розгойдується і підстрибує на хвилях. Весь спис, тобто дерев’яне держално разом зі сталевим вістрям, має довжину десять-дванадцять футів, і держално в нього помітно тонше, ніж у гарпуна, й зроблене з легшого матеріалу — з сосни. До нього прикріплено не товстий, але досить довгий шнур, який називають "смиком"; за той шнур можна підтягти списа назад після кидка.

Та перше ніж оповідати далі, треба відзначити, що хоча й гарпун можна метнути "перекидьки", як спис, але це роблять дуже рідко, а коли роблять, то не завжди успішно, бо гарпун проти списа важчий і коротший, і під час метання це стає відчутною перешкодою. Тому, перше ніж метати гарпун "перекидьки", треба як правило, підтягтись до самого кита.

А тепер погляньте на Стаба: завдяки своїй веселій вдачі, самовладанню й незворушності в найскрутнішому становищі, цей чоловік був ніби створений для того, щоб переважати всіх у цьому способі метання. Погляньте: ось він стоїть, випростаний, на носі човна, що мчить уперед, стрибаючи по хвилях. Кит, що тягне його за собою, пливе в рунистій білій піні футів на сорок попереду. Стаб легко маніпулює довгим списом: двічі-тричі позирає вздовж нього, щоб пересвідчитися, чи він зовсім прямий, тоді, посвистуючи, бере в одну руку змотаний кільцями "смик" — затискає вільний кінець у жмені, а решту тримає так, щоб шнур міг безперешкодно розмотуватися. Потім, тримаючи держално списа кінцем проти пряжки свого пояса, націлюється в кита, неквапно опускає той кінець нижче, водночас піднімаючи вістря вгору, аж поки зброя стає прямовисно, добре збалансована, кінцем держална на долоні в нього, стримлячи вістрям на п’ятнадцять футів угору. В цю хвилину він трохи нагадує циркового жонглера, що балансує на підборідді довгою жердиною. А ще за мить — різкий, невловний поштовх; блискуча криця, описуючи прегарну круту дугу, перелітає через сорок футів білої піни, і ось вона вже тремтить, уп’явшись китові у вразливе місце. Тепер кит, замість іскристої води, пускав вгору фонтан червоної крові.

— О, вибили йому чіп! — гукає Стаб. — Сьогодні велике свято, безсмертне Четверте липня! Всі водограї сьогодні мають бити вином! От якби це було старе орлеанське віскі, або витримане огайське, або чудове мононгахельське! Отоді, Тештіго, я б сказав тобі: "Підставляй під струмінь кухоль, братку, та й пустимо його по колу!" Так, так, ми б добрячого пуншику наварили з того струменя й хлебтали б живлющий трунок із цієї живої чаші!

Сиплючи такими жартами, Стаб знов і знов повторював свій віртуозний кидок, і щоразу спис вертався до хазяїна, ніби хорт на смику — до вправного ловчого. Та ось у змордованого кита почалися передсмертні корчі; гарпунну линву попущено, метальник списа перебігає на корму, схрещує на грудях руки й безмовно дивиться на агонію велетня.

85

ФОНТАН

Те, що цілих шість тисяч років — і ніхто не відає, скільки ще мільйонів років до того, — велетні кити по всіх морях пускали вгору свої струмені, скропляючи й зарошуючи сади морських глибин, немов якісь поливальниці; і що за кілька останніх сторіч тисячі китобоїв не раз побували зовсім близько від китового фонтана, спостерігаючи всі оті бризки та струмені, — що все це було, а проте й до цієї самої миті (п’ятнадцять з чвертю хвилин на другу годину пополудні шістнадцятого грудня тисяча вісімсот п’ятдесятого року) ще не розв’язане питання, що ж таке ті фонтани, кінець кінцем: справді вода чи тільки пара, — це, безперечно, річ гідна уваги.

Що ж, розгляньмо цю проблему — а воднораз іще деякі цікаві моменти, пов’язані з нею. Кожному відомо, що завдяки особливій здатності своїх зябрів усі наділені плавцями племена дихають, взагалі кажучи, тим повітрям, котре завжди буває присутнє в розчиненому вигляді у тій стихії, де вони плавають, і через це оселедець чи тріска можуть прожити хоч і сто років, жодного разу не вистромивши голови з води.