Сага про Форсайтів - Голсуорсі Джон

Сумнів у тому, чи зможуть вони заробляти гроші, цілком природний в тих колах, де панує достаток, а також свідомість того, що їхні батьки ще живі, змушували їх до обачності. Коли людина має дітей, а прибуток у неї обмежений, рівень смаку і життєвих вигод, звичайно, знижується: чого було досить для двох, того вже не досить для чотирьох і так далі — краще зачекати й подивитись, що робитиме батько. До того ж приємніше розважатися без усяких завад. Аніж піклуватися про дітей, вони воліли піклуватися про самих себе у відповідності з виразною тенденцією "fin de siècle"[15] як її тоді називали. Так можна було уникнути ризику та ще й придбати автомобіль. Атож, у Юстаса вже був автомобіль, хоча, коли він поїхав у ньому, його так труснуло, що вибило очний зуб; отож, мабуть, краще почекати, доки вони стануть безпечніші. А тим часом — досить дітей! Навіть молодий Ніколас утихомирився і за останніх три роки до своїх шести не додав жодного.

Проте занепад корпоративного почуття у Форсайтів чи, точніше, їхня роз'єднаність, симптоми якої можна розпізнати у вищезгаданих змінах, не зайшли ще далеко і не завадили їм зібратися 1899 року, коли помер Роджер Форсайт. Літо видалося чудове, і після відпочинку за кордоном чи на морі вони майже всі повернулися до Лондона, коли Роджер з властивою йому оригінальністю раптом узяв та й помер у своєму домі на Прінсез-гарденз. У Тімоті сумовито перешіптувалися, що бідолашний Роджер, мовляв, завжди ексцентрично ставився до свого харчування — хіба ж він, наприклад, не віддавав переваги німецькій баранині над усякою іншою?

Але, хай там що, його похорон у Гайгейті пройшов дуже пристойно, й, повертаючися з кладовища, Сомс Форсайт майже машинально попрямував до дядечка Тімоті на Бейзвотер-род. "Стареньким"—тітоньці Джулі й тітоньці Гестер — цікаво буде почути про похорон. Його батько Джеймс, якому минуло вісімдесят вісім років, не міг поїхати на кладовище — йому це вже було понад силу; Тімоті, звичайно, теж не з'явився; отож із братів на кладовищі був тільки Ніколас. Одначе люду зібралося чимало, і треба розказати про це тітонькам,— їх це трохи потішить. Цей добрий намір був поєднаний з непереможною потребою здобути з усього, що ти робиш, якусь користь для себе,— властива риса Форсайтів і не тільки їх, а й усіх розважливих людей кожної нації. Прямуючи до Тімоті на Бейзвотер-род обговорити родинні справи, Сомс, власне, наслідував свого батька, котрий мав звичку навідуватися до своїх сестер у Тімоті принаймні раз на тиждень і облишив її тільки у вісімдесят шість років, коли його зрадили сили і він уже не міг виїздити без Емілі. А приходити туди з Емілі не було чого, бо хіба ж поговориш як слід у присутності власної дружини? Як колись Джеймс, Сомс майже щонеділі знаходив час зайти на Бейзвотер-род і посидіти в маленькій вітальні, де він, маючи репутацію людини зі смаком, спромігся внести чимало змін: кімнату оздобила порцеляна, яка, щоправда, не зовсім задовольняла його високі вимоги, і дві картини сумнівної барбізонської школи — його різдвяні подарунки. Сам він, добре заробивши на барбізонцях, вже кілька років цікавився Марісами, Ізраельсом та Мауве і сподівався заробити на них ще краще. У його домі над Темзою біля Мейплдергема, де він тепер мешкав, була галерея, в якій картини були гарно розвішені і добре освітлені; в галереї цій побували мало не всі лондонські торговці картинами. Вона також правила за принаду для гостей, що приїздили на недільні прийоми, що їх час від часу влаштовували для Сомса його сестри, Вініфред і Рейчел. І хоч гід із нього був дуже мовчазний, його спокійна зосереджена впевненість справляла враження на гостей, які знали, що його репутація грунтується не просто на естетичних уподобаннях, а на вмінні вгадати майбутню ринкову вартість картини. Коли Сомс ішов до Тімоті, він майже завжди мав у запасі історію про те, як йому пощастило перехитрувати котрогось із торговців, і він вельми тішився, слухаючи воркування тітоньок, які ним щиро пишалися. Проте сьогодні, прибувши сюди з похорону Роджера в елегантному темному костюмі — не зовсім чорному, бо, зрештою, дядько — це тільки дядько, і до того ж Сомс уникав усякого вияву почуттів,— він поринув у течію інших думок. Відхилившись на інкрустовану спинку крісла і озираючи небесно-блакитні стіни з позолоченими рамами, Сомс був мовчазніший, аніж завжди. Чи тому, що він побував на похороні, чи, може, з якоїсь іншої причини на його обличчі особливо різко позначилися характерні форсайтівські риси: довгасте обличчя з запалими щоками, підборіддям, що випиналося б іще більше, якби воно було не таке м'ясисте — одне слово, обличчя з надмірним підборіддям, хоч загалом його не можна було назвати негарним. Сьогодні він почував особливо виразно, що мешканці дому Тімоті безнадійні диваки і що душі його тітоньок припали порохом вікторіанських часів. Єдине, про що йому хотілося говорити,— це про його становище нерозлученого одинака; але цю тему не годилося зачіпати. А проте саме вона заполонила його думки, витіснивши геть усе інше. В такому стані він перебував із весни, коли в душі у нього зародилося нове почуття, яке спонукало його зробити крок, що, як йому здавалося, для Форсайта в сорок п'ять років був рівнозначний дурості. Останнім часом він дедалі ясніше бачив, що стає багачем. Його капітал, досить великий вже тоді, коли він надумав спорудити дім у Робін-Гілі, той дім; який зрештою розбив його сімейне життя з Айріні,— за дванадцять років, що він їх прожив самотній, дбаючи про самі тільки справи, надзвичайно зріс. Тепер він мав більше ста тисяч фунтів, і нікому було їх залишити — ніякої мети задля продовження справи, що стала його релігією. Навіть якби він сидів, склавши руки, то все одно гроші породжували б гроші, і Сомс розумів, що він і не зчується, як у нього буде сто п'ятдесят тисяч. Він завжди бажав мати сім'ю, дітей; розбите й придушене, це прагнення причаїлося в далекому куточку його душі, але тепер стало прориватися знову, коли він був, як то кажуть, "у розквіті віку". А останнім часом, конкретизоване й зосереджене його захопленням безперечно гарною дівчиною, це бажання заступило йому весь світ.

Ця дівчина була француженка, і навряд чи вона б повелася нерозважливо або погодилась на незаконне становище. Та Сомс і сам не мав до цього охоти. Протягом довгих років вимушеної самотності йому довелося спізнати брудне випадкове кохання — потаємно і щоразу з відразою, бо він був гидливий і мав природжене почуття законності й порядку. Він не хотів таємного зв'язку. Вони візьмуть шлюб у посольстві в Парижі, кілька місяців подорожуватимуть,— і він привезе Аннет назад до Лондона, відмежувавши її від минулого, яким, сказати правду, навряд чи можна було пишатися, бо вона всього лиш вела рахунки в материному ресторані в Сохо; він привезе її назад зовсім іншу й розкішно вбрану, і вона з її французьким смаком і самовладанням стане царювати в його "Притулку" біля Мейплдергема. На форсайтівській біржі й серед знайомих піде розмова, що він, подорожуючи, зустрів чарівну молоду француженку й одружився з нею. Такий шлюб виглядатиме навіть романтично, і до того ж коли дружина-француженка, в цьому є певний cachet [16]. Ні! Він зовсім цього не боявся! Його тривожило тільки прокляте становище нерозлученого одинака, та ще... та ще питання, чи згодиться Аннет одружитися з ним, яке він не зважувався з'ясовувати, поки не матиме змоги запропонувати їй певне і навіть блискуче майбутнє.

Сидячи у вітальні своїх тітоньок, він ледь чув крізь задуму їхні звичайні запитання: як здоров'я його татуся? Тепер, коли надворі похолоднішало, він, напевне, не виходить з дому? Нехай Сомс неодмінно йому перекаже, що припарки з листя падуба дуже помогли Гестер від кольок у боці: прикладати що три години, а потім вгортатися в червону фланель. І, може, послати йому баночку їхнього найкращого сливового варення — цього року воно смачне, як ніколи, і надзвичайно корисне. Ага, до речі, про Дарті: чи Сомс чув, що його сестричці Вініфред доводиться з Монтегю дуже важко? Тімоті гадає, що їй треба допомогти. Кажуть, але нехай Сомс не вважає цю чутку цілком певною, що він подарував коштовності Вініфред якійсь мерзенній танцівниці. Який поганий приклад для її синочка Вела саме тепер, коли він вступає до коледжу. Невже Сомс не чув про це? О, то йому треба зараз же провідати сестру і з'ясувати, що там діється! І як на його думку: невже ці бури зважаться чинити опір? Тімоті страшенно непокоїться. Консолі цінуються так високо, і він вклав у них таку силу грошей. Як вважає Сомс: чи й справді їхня ціна впаде, коли розпочнеться війна? Сомс ствердно кивнув головою. Але ж вона, мабуть, дуже скоро скінчиться. Якщо ні, то Тімоті важко буде це пережити. І, звичайно, Сомсовому татусеві — адже він у такому похилому віці — теж буде нелегко. На щастя, бідолашний братик Роджер уник цього жаху. І тітонька Джулі витерла носовичком велику сльозу, що збігала по її лівій зів'ялій щоці, скривленій постійною кислою гримасою вона згадала братика Роджера, який він був оригінальний і як він у дитинстві колов її шпильками. Тітонька Гестер, що інстинктивно уникала неприємних тем, втрутилася в розмову: як гадає Сомс, коли містера Чемберлена призначать прем'єр-міністром? Мабуть, відразу? Він би влагодив цю справу негайно. От було б чудово, якби того старого Крюгера [17] заслали на острів Святої Єлени. Вона добре пам'ятає, як прийшла звістка, що Наполеон помер, і як зрадів дідусь. Звичайно, вони з Джулі "ми ще тоді ходили в панталонах, серденько"— не дуже-то тямили в цьому

Сомс узяв у неї з рук чашку чаю, швидко випив і з'їв три мигдалевих печива, якими славився дім Тімоті. Його легенька, бліда, зневажлива посмішка стала трохи виразніша. Справді, його родичі лишилися безнадійними провінціалами, хоч і володіють великою частиною Лондона. Тепер, коли настали нові часи, їхній провінціалізм іще очевидніший. Старий Ніколас — той, наприклад, ще й досі фрітредер, член допотопного осередку лібералів,— клубу "Поступ", хоча, певна річ, члени його тепер геть усі консерватори, інакше його б самого не прийняли туди. А Тімоті, кажуть, ще й досі надіває на ніч ковпак.