Сага про Форсайтів - Голсуорсі Джон
Якщо Вініфред з-заперечує, то він переріже їй горлянку. Що ж тут такого? (Саме тоді, мабуть, і вжито вперше цей славетний вислів, бо з темних джерел походять і найкласичніші сентенції).
Вініфред, яка пройшла важку науку стримувати себе, глянула на нього і сказала:
— Дівчина, іспанка? Ти маєш на увазі ту дівку, що її ми бачили в "Пандемоніумі"? Ну, то ти, виявляється, злодій і мерзотник.
Це була остання крапля, якої не спроможне було витримати його переобтяжене сумління; не встаючи з крісла, Дарті схопив дружину за руку і, згадавши подвиги своїх хлопчачих літ, почав її викручувати. У Вініфред очі налилися слізьми, але вона витерпіла тортури без жодного звуку. Дочекавшись миті, коли він ослабнув, вона випручала руку; потім, відступивши на той бік столу, сказала крізь зуби:
— Ти, Монті, перейшов усі межі.
(Напевно, саме тоді цей вираз був ужитий вперше — так під тиском обставин формується мова).
Залишивши Дарті, у якого на чорних вусах виступила піна, вона пішла нагору, замкнулась у своїй кімнаті, потримала руку в гарячій воді, лягла в ліжко і цілу ніч пролежала, думаючи про свої перли, які тепер прикрашали чужу шию, і про винагороду, яку, напевно, дістав за них її чоловік.
Світська людина прокинулася, відчуваючи, що вона втрачена для світу, і невиразно пригадуючи слова про перейдені межі. Іще не розвидніло, і Дарті з півгодини просидів у кріслі, де він спав,— мабуть, то були найнещаслйвіші півгодини в його житті, бо навіть для Дарті в слові "край" було щось трагічне, а він знав, що дійшов до краю. Ніколи вже йому не доведеться спати в своїй їдальні і прокидатися від ранішнього світла, що просочується крізь ці завіси, які Вініфред купила у Нікенса і Джарвіза за Джеймсові гроші. Ніколи вже не доведеться їсти приправлені прянощами нирки за; цим столом з палісандрового дерева, вилежавшись у ліжку і прийнявши гарячу ванну. Він витяг свій гаман із кишені фрака. Чотириста фунтів п'яти— й десятифунтовими банкнотами — залишок грошей за його половину Запонки, проданої вчора Джорджеві Форсайту — вигравши чималу суму на перегонах, той не мав до кобили неприязні, яка охопила Дарті. Післязавтра балетна трупа вирушає до Буенос-Айреса, і він теж поїде. Відплата за перли була ще попереду; його почастовано тільки закускою.
Він прокрався нагору. Не насмілюючись прийняти ванну і поголитися (до того ж вода, мабуть, холодна), він перевдягнувся і тихенько склав усе, що міг. Жаль було залишати стільки пар лакованих черевиків, але завжди доводиться чимсь жертвувати. Потім, узявши в руки по валізі, він вийшов на площадку сходів. У домі було зовсім тихо — в домі, де народилося четверо його дітей. Дивне відчуття пройняло його біля дверей кімнати його дружини, в яку він колись був закоханий, якщо й не кохав її, і яка сказала, що він перейшов усі межі. Він роз'ятрив собі душу цим висловом і рушив навшпиньки далі; але минути сусідні двері було важче. Це була спальня його дочок. Мод у пансіоні, але Імоджен спочиває там, і запухлі очі Дарті зволожилися. З чотирьох його дітей вона найбільше схожа на нього своїм темним волоссям та імлистими карими очима. Саме розквітає, гарне дівча! Він поставив на підлогу обидві валізи. Його шпигнула думка, що він, по суті, зрікається батьківських прав. Світанок осяяв його обличчя, на якому відбивалося щире хвилювання. Ні, він не почував фальшивого каяття, його хвилювала справжня батьківська любов і сумна думка, що "вже ніколи більше...". Він облизав губи, і нерішучість спаралізувала на мить його ноги в картатих штанях. Важко, ой як важко подумати, що тебе примушують залишити твій рідний дім.
— Отуди к бісу!—промимрив він.— Ніколи не думав, що до цього дійдеться.
Гомін нагорі попередив його, що служниці вже повставали. І, схопивши обидві валізи, він навшпиньки зійшов униз. Щоки його були мокрі, і це втішало Дарті, наче підтверджуючи щирість його жертви. Внизу він трохи затримався, укладаючи всі свої сигари, деякі папери, шапокляк, срібний портсигар, Рафів путівник. Потім, наливши собі добрячу порцію віскі з содовою, він закурив сигарету й нерішуче спинився перед фотографією обох дочок у срібній рамці. Фотографія належала Вініфред. "Нічого,— подумав він.— Вона може сфотографувати їх іще раз, а я ні!"— і поклав її у валізу. Потім, надівши капелюха й пальто, взяв ще два пальта, свій найкращий ціпок з ротангового дерева, парасольку й відчинив парадні двері. Тихенько зачинивши їх за собою, він вийшов на вулицю, навантажений, як ніколи в житті, й завернув за ріг чекати раннього кеба...
Так Монтегю Дарті на сорок п'ятому році життя пішов із дому, який він називав своїм...
Коли Вініфред зійшла вниз і побачила, що він зник, вона спершу відчула глухий гнів: їй було прикро, що він утік від докорів, які вона так старанно приготувала протягом довгих безсонних годин. Він, напевно, поїхав до Ньюмаркета чи до Брайтона — і, певна річ, із тією жінкою. Яка гидота! Примушена мовчати перед Імоджен і слугами, усвідомлюючи, що батькові нерви не витримають, коли він про все це довідається, вона не втерпіла і того ж таки дня поїхала до Тімоті й під великим секретом розповіла про свої перли тітонькам Джулі та Гестер. І аж назавтра вранці вона помітила, що зникла фотографія. Що це означає? Пильно оглянувши рештки чоловікових речей, вона збагнула: він пішов з дому назавжди. Коли впевненість у цьому зміцніла, вона непорушно стала посередині його туалетної кімнати, де були висунуті всі шухляди, і спробувала з'ясувати, що ж вона відчуває. Нелегка справа! Хоч він "перейшов усі межі", проте досі лишався її власністю, і хай там що, а вона почувала себе збіднілою. Овдовіти і водночас не бути вдовою в сорок два роки, маючи чотирьох дітей; привернути до себе загальну цікавість, щоб усі її жаліли! Кинувся в обійми іспанській шльондрі! Спогади, почуття, які вона вважала мертвими, ожили в її душі, болючі, похмурі, невідступні. Вона механічно позасовувала всі шухляди одну за одною, пішла в спальню, лягла на ліжко і сховала обличчя в подушку. Вона не плакала. Яка від того користь? Коли вона встала з ліжка й зійшла вниз снідати, то відчула, що єдина для неї полегкість — викликати додому Вела. Вел — її найстарший син, котрий мав через місяць вступити до Оксфорда на Джеймсові гроші,— перебував зараз у Літлгемптоні, де під наглядом тренера робив останні заїзди, готуючись до іспитів, як він би сам сказав, вживаючи батькових виразів. Вона звеліла послати йому телеграму.
— Треба подбати про його одяг,— сказала вона Імоджен.— Я не хочу, щоб він їхав до Оксфорда одягнений абияк. Студенти там дуже елегантні.
— У Вела безліч костюмів,— відповіла Імоджен.
— Я знаю, але їх треба переглянути. Сподіваюсь, він приїде.
— Він, мамо, примчить стрілою. Але на іспиті він, мабуть, провалиться.
— Нічого не вдієш, — сказала Вініфред.— Він мені потрібен.
Глянувши на матір невинним і водночас проникливим поглядом, Імоджен змовкла. Звичайно, це через батька! Вел і справді "примчав стрілою" о шостій годині.
Уявіть собі помісь вітрогона з Форсайтом, і перед вами постане юний Публіус Валеріус Дарті. Хлопець із таким ім'ям навряд чи міг бути якимсь іншим. Коли він народився, Вініфред, охоплена високими пориваннями і прагнучи вирізнитися серед загалу, вирішила, що її діти матимуть імена, яких іще не було ні в кого. (Яке щастя, думала вона тепер, що вона не назвала Імоджен Тісбою). Проте ім'я Велові придумала не Вініфред, а Джордж Форсайт, який уже тоді славився своїми дотепами. Сталося так, що Дарті, обідаючи з ним через тиждень після народження сина і спадкоємця, розповів йому, що задумала його дружина.
— Назви його Катоном,— сказав Джордж — Це буде з біса пікантно!
Він щойно виграв десять фунтів, поставивши на коня, що мав таке ім'я.
— Катон!— повторив Дарті; вони вже трохи хильнули, як казали вже навіть у ті часи.— Це не християнське ім'я.
— Гей!— гукнув Джордж лакея в коротких штанях. Принесіть мені з бібліотеки Британську енциклопедію на літеру К.
Лакей приніс.
— Ось бачиш!— сказав Джордж, показуючи сигарою — Катон Публіус Валеріус, син Віргілія й Лідії. Саме те, чого вам треба, Публіус Валеріус — ім'я цілком християнське.
Повернувшись додому, Дарті розповів про це Вініфред. Вона була в захваті. Ім'я було "шикарне". І дитину назвали Публіусом Валеріусом, хоча згодом виявилося, що це не той славетний Катон, а зовсім інший. Проте 1890 року, коли маленькому Публіусові було десять років, слово "шикарний" вийшло з моди; настала доба розважливості, і Вініфред охопили сумніви. Їх підтвердив сам маленький Публіус, коли він, повернувшись зі школи після першого півріччя, поскаржився, що жити йому нестерпно важко — хлопці дражнять його Пуббі. Вініфред — жінка вельми рішучої вдачі — негайно перевела його до іншої школи і змінила його ім'я на Вел, а Публіус перестав існувати навіть як ініціал.
В дев'ятнадцять років це був гнучкий веснянкуватий хлопець, з великим ротом, сірими очима з довгими темними віями й привабливою усмішкою, який добре знав те, чого йому не слід було знати, і не робив того, що треба було робити. У школі мало хто з хлопців був під такою загрозою виключення, як він — веселий шибайголова. Поцілувавши матір і вщипнувши Імоджен, Вел побіг нагору, перестрибуючи через три східці, і збіг униз, перестрибуючи через чотири, вже перевдягнений до обіду. Йому страшенно шкода, але його "тренер", який також приїхав до міста, запросив його пообідати в клубі "Оксфорд і Кембрідж"; не піти незручно — чоловік образиться. Вініфред відпустила його, засмучена, але горда. Вона хотіла, що він побув дома, але їй було дуже приємно, що репетитор так його любить. Ідучи, він підморгнув Імоджен і сказав:
— Слухай, мамо, хай мені зварять двоє куликових яєчок — я бачив їх у кухні. Знаменита буде вечеря. І, між іншим,— у тебе є гроші? Мені довелося позичити п'ятірку у старого Снобі.
Вініфред, замилувано дивлячись на нього пильним поглядом, відповіла:
— Ти, синку, занадто розкидаєшся грішми. І, в кожному разі, сьогодні тобі не треба віддавати свій борг: адже ти його гість.
Який він гарний і стрункий у білій жилетці, які темні, пухнасті вії!
— Але ж, мамо, ми, може, підемо до театру, і, мабуть, мені доведеться заплатити за квитки.
