Сага про Форсайтів - Голсуорсі Джон
Та й у душі він ставився до неї так само — вже не ті в нього літа. Проте, коли вона запізнювалась, він був просто сам не свій. А коли вона не приїздила — це трапилося двічі — очі його ставали сумні, як у старого пса, і його мучило безсоння.
Так минув місяць — місяць літа в полях і в його серці, місяць виснажливої літньої спеки. Хто б міг повірити кілька тижнів тому, що він чекатиме повернення сина й онуки мало не з острахом! В ці тижні чудової погоди і дружби з жінкою, яка нічого не вимагала і завжди зоставалася ледь чужою, зберігаючи принаду таємниці, він зазнав солодкого почуття волі і тішився тією незалежністю, що її чоловік втрачає, зв'язавши себе родинними путами. Це почуття п'янило його, як п'янить ковток вина того, хто довгий час пив саму тільки воду й майже зовсім забув, як вино гарячить кров, як дурманить голову. Квіти зацвіли барвистіше, пахощі, музика й сонце знову ввійшли в його життя, вони вже не тільки нагадували про колишні радощі. Тепер він мав для чого жити, його збуджувало ненастанне чекання. Він жив теперішнім, а не минулим — величезна різниця для такої старої людини, як він. Втіхи вишуканої кухні, які ніколи не важили для нього багато, втратили тепер усяку цінність. Він їв мало, не розбираючи, що їсть; і з кожним днем дедалі худнув і марнів. Він знову став "худий як тріска", і його схудле тіло, увінчане масивним чолом із запалими скронями, тепер стало іще величніше. Він чудово розумів, що йому слід порадитися з лікарем, але надто вже солодка була свобода. Він не міг пожертвувати свободою задля того, щоб панькатися зі своєю задишкою і кольками в боці. Повернутися до рослинного існування, яке він провадив серед сільськогосподарських журналів з малюнками кормових буряків у натуральну величину, перш ніж у його житті з'явився цей новий інтерес,— ні! Він перевищив свою норму сигар. Дві на день — таке у нього було правило. Тепер він викурював три, а часом і чотири: коли чоловік сповнився творчим духом, його завжди тягне до курива. Щоправда, він частенько думав: "Треба кинути курити й пити каву Треба кинути ці поїздки до міста". Але він нічого не кинув: вдома не було нікого, хто міг би його остерегти, і це було велике щастя. Слуги, мабуть, дивувалися, але ж вони, певна річ, мовчали. Мадемуазель Бос була надто заклопотана своїм травленням і надто "добг'е вихована", щоб торкатися в розмові його особи. Голлі ще не вміла помічати змін у зовнішності того, хто був її іграшкою і богом. Айріні доводилося самій умовляти його більше їсти, відпочивати в спеку, пити ліки тощо. Але Айріні не казала йому, що він схуд через неї,— нам-бо важко помітити, яку біду ми чинимо іншим. Вісімдесятип'ятирічний дід не має пристрастей, але Краса, що породжує пристрасть, не втрачає своєї могутності, аж поки смерть закриє очі, які жадають її споглядати.
У липні, в перший день другого тижня, він одержав листа з Парижа від сина, в якому той повідомляв, що вони всі повернуться в п'ятницю. Їхнє повернення було неминуче, як доля; проте він, з властивою всім старим людям зворушливою легковажністю, що помагає їм спокійно дожити віку, не хотів цьому вірити. Тепер він повірив, і треба було на щось зважитись. Він уже не міг уявити свого життя без цього нового інтересу, але те, чого ми не спроможні уявити, часом існує, в чому Форсайти повсякчас переконуються на власному гіркому досвіді. Він сидів у старому шкіряному кріслі, складаючи листа і жуючи кінчик незапаленої сигари. Ще один день, і його мандрівки до міста по вівторках доведеться припинити. Може, раз на тиждень йому й пощастить з'їздити туди в кареті під приводом ділового побачення. Але навіть це залежатиме від його здоров'я, бо тепер вони почнуть з ним панькатися. Уроки! Треба, щоб уроки не припинялись! Вона повинна забути свої побоювання, а Джун повинна задушити свої почуття. Вона вже зробила це раз, того дня, коли довідалася про смерть Босіні; якщо змогла тоді, то, певна річ, зможе й тепер. Чотири роки, як її зневажено,— не по-християнському так довго таїти в серці образу. У Джун сильна воля, але в нього сильніша, бо йому вже недовго жити. Айріні має м'яку вдачу, вона, напевно, зробить це задля нього, подолає свої вагання, щоб не завдавати йому болю! Треба, щоб уроки не припинялися; тоді все буде гаразд. І, нарешті запаливши сигару, він почав міркувати, як усе їм розповісти, як пояснити цю дивну приязнь; як замаскувати, приховати від них правду, що йому несила втратити змогу споглядати красу. Ага! Голлі! Голлі любить її, Голлі подобаються уроки. Вона його врятує, його крихітка! І від цієї щасливої думки на душі в нього стало спокійно, і він уже сам дивувався, чого було так страшенно тривожитись. Не треба тривожитись, від тривоги його завжди охоплює якась дивна кволість і йому здається, наче він наполовину вийшов із власного тіла.
Того вечора після обіду йому знову запаморочилося в голові, хоч він і не зомлів. Він не подзвонив, знаючи, що зчиниться метушня і його завтрашня мандрівка до міста приверне ще більшу увагу. Коли людина постаріє, весь світ змовляється проти неї, щоб обмежити її свободу, і навіщо?— тільки для того, щоб трохи довше вдержати душу в тілі. Він не згоден на це — такою ціною. Один тільки Балтазар бачив, як він потроху очунював; занепокоєно стежив, як господар підійшов до буфета й випив коньяку, замість того щоб дати йому печива. Коли зрештою старий Джоліон відчув, що зможе подолати сходи, він пішов до себе й ліг спати. І хоча зранку ноги його були наче не свої, думка про вечір підбадьорювала його і додавала сили. Для нього завжди була велика втіха почастувати її добрим обідом: він мав підозру, що вдома вона недоїдає; а потім у опері дивитися, як її очі яснішають і сяють, як мимоволі усміхаються уста. Живеться їй не дуже весело, і це ж востаннє він зможе її розважити. Проте, складаючи речі в саквояж, він піймав себе на думці, що волів би уникнути стомливого перевдягання до обіду, а також зусилля, потрібного, щоб розповісти їй про повернення Джун.
Того вечора йшла "Кармен", і він вирішив повідомити новину під час останнього антракту, інстинктивно відкладаючи розмову до останньої хвилини. Вона сприйняла звістку спокійно, але якось дивно; сказати правду, він не знав, як вона її сприйняла, бо зразу ж загриміла бурхлива музика і довелося замовкнути. Маска закрила її обличчя, та маска, за якою відбувалося багато такого, чого він не знав. Певна річ, вона хоче обміркувати все це на дозвіллі. Він її не підганятиме, бо завтра вдень вона приїде на урок, і він побачиться з нею, коли вона звикне до цієї думки. У кебі він говорив тільки про Кармен, колись йому доводилося бачити кращих, але й ця непогана. Коли він узяв її руку, щоб попрощатися, вона швидко нахилилась і поцілувала його в чоло.
— Прощавайте, дядечку Джоліоне, ви були такі ласкаві до мене.
— Ну що ж, до завтра,— мовив він.— На добраніч. Спокійного сну.
Вона стиха відказала:
— Спокійного сну!
І у вікні кеба, що вже рушив, він побачив її обернене до нього обличчя і руку, що простяглася і наче завмерла.
Він поволі йшов коридором, шукаючи свій номер. Щоразу йому давали інший, і він не міг звикнути до цих "шикарних" спалень із новими меблями і сіро-зеленими килимами з рожевими трояндами. Спати йому не хотілося, і в голові весь час звучала клята хабанера. Французьку мову він ніколи не знав настільки, щоб розібрати слова, але зміст її він розумів, якщо вона взагалі мала який-небудь зміст; циганська пісня — дика й незбагненна. А проте в житті й справді існує дещо таке, що руйнує всі наші задуми й плани і що примушує чоловіків і жінок танцювати під свою дудку. І він лежав, вдивляючись запалими очима в темряву, де панувало незбагненне. Тобі здається, що ти тримаєш у руках життя, а воно вислизає, хапає тебе за карк, пхає тебе сюди, пхає туди, а потім, чого доброго, ще й скрутить тобі в'язи! Мабуть, воно хапає так само навіть зорі, стукає їх носами й кидає в різні боки, і немає кінця його витівкам. П'ять мільйонів людей у цьому безглуздому величезному місті, і всі вони в полоні цієї сили. Життя — наче жменька сухих горошин, що підстрибують на столі, коли стукнеш по ньому кулаком. Ет! Йому вже не довго доведеться підстрибувати — скоро він спочине цілющим довгим сном!
Як душно тут, у місті! Як гамірно! Чоло його палало; вона поцілувала його якраз там, де воно завжди нило; якраз там, наче знала, що саме там ниє, і хотіла втамувати біль поцілунком. Але замість того її поцілунок залишив у душі щемливий неспокій. Ніколи ще вона не говорила з ним таким голосом, ніколи не махала на прощання рукою, не озиралася на нього, від'їжджаючи в кареті. Він устав із ліжка й відслонив завіси; його номер виходив вікнами на річку. Повіву повітря майже не відчувалося, але водяна широчінь, що плинула внизу, спокійна, вічна, погамувала його тривогу. "Головне,— міркував він,— не завдавати людям клопоту. Я думатиму про мою крихітку і засну". Та ще не скоро задуха й гомін літньої лондонської ночі змінилися короткою передранішньою дрімотою. І старий Джоліон заснув лише на часинку.
Приїхавши вранці додому, він пішов у квітник і з допомогою Голлі, що поводилася з квітами дуже обережно, нарвав великий букет червоних гвоздик. Він сказав їй, що цей букет для "леді в сірому"— як вони її й досі називали між собою; він поставив гвоздики у вазу в своєму кабінеті, де збирався поговорити з Айріні, як тільки вона прибуде, про Джун та майбутні уроки. Пахощі й барви допоможуть йому. Поснідавши, він ліг спочити, бо його змагала втома, а коляска привезе її зі станції не раніше четвертої. Проте з наближенням тієї години він почав хвилюватись і подався в класну кімнату, що виходила вікнами на дорогу. Штори на вікнах були спущені, Голлі з мадемуазель Бос, ховаючись від задушливої липневої спеки, поралися коло своїх шовкопрядів.
Старий Джоліон почував природжену відразу до цих методичних створінь, що головою й кольором нагадували йому слонів, вони прогризали в гарному зеленому листі силу-силенну дірок і, як йому здавалося, гидко тхнули. Він сів на оббиту ситцем канапку біля вікна, звідки було видно дорогу і де було не так душно; а пес Балтазар, який полюбляв ситець в спекотливі дні, теж стрибнув на канапку і вмостився поруч із ним.
