Амок - Мавр Янка

Отепер ти бачиш, що залежить від цієї гармати.

Тугай і сам уже згадав, що він колись чув цю легенду. Але зараз вона справила на нього особливе враження. Він уже не сміявся, а, навпаки, — задумався.

— Правда твоя, дідусю! — сказав він серйозно. — Я це знаю, і всі знають. Але чи знаєте ви, що цей час уже недалеко?

— Невже? — пожвавішав дід, і навіть жінки зацікавилися.

— Правда! І друга гармата вже йде на з'єднання.

— Звідки? Як? Хто бачив?

— Багато людей бачили, — упевнено й твердо сказав Тугай. — І я сам бачив, на власні очі, — додав він несподівано для самого себе.

— Де? Коли? Кажи!

— Спочатку її бачили в окрузі Банджумас, потім — в Преангері, останній раз я сам бачив у Бантамі. Більш докладно поки що я не маю права вам розказувати, щоб не довідалися голландці і не перешкодили. І ви так само остерігайтеся, щоб вони не довідались. Але поміж своїх ви маєте право розповідати, навіть намагайтеся поширити думку, що пророцтво вже збувається, що владі білих настає кінець і що нема чого вже їх боятися.

Ці слова Тугай вимовив дуже урочистим голосом, потім раптово повернувся й пішов далі, задоволено посміхаючись про себе.

— Кожна палиця має два кінці! — навіть голосно промурмотів він.

А прихильники дулі від такої новини навіть забули про свої власні справи і почали швидко розходитися, щоб сповістити своїм знайомим таку важливу новину!

— Дякувати аллахові, дочекався і я визволення свого народу! — сказав старий, шкутильгаючи додому. — Я завжди казав: недаремно ж про все це говориться, недаремно ж вона тут лежить, ця гармата, недаремно ж перед нею моляться — ось бачите, тепер і збувається пророцтво.

Тимчасом Тугай дістався до найвіддаленішого, найбіднішого кварталу, про який, видно, забула навіть сама поліція, бо надто вже брудно було тут. Маленькі хатки тулилися одна до одної, гола дітвора порпалася в грязюці від учорашнього дощу. Всюди були розвішані пелюшки й брудне дрантя.

Все це парилося під пекучим сонцем, яке стояло саме над головою. Найгірше, що рослинності майже зовсім не було в цьому закутку. Хоч як вона буяє в цьому краї на кожному кроці, але тут людські хащі перемогли навіть її. І не дивно: близько трьохсот тисяч людей живе в Батавії, а величезних багатоповерхових будинків у ній куди менше, ніж у європейських містах.

І лише близькість моря, що освіжає повітря і не дозволяє спеці підніматися вище 35°, дає можливість сяк-так жити в цьому пеклі а бо раю (однаково, і так і так можна назвати цей дивний край).

Тугай підійшов до однієї хати, такої ж бідної, але трохи більшої і охайнішої. Біля неї росло навіть кілька бананів.

Назустріч Тугаю вийшов чоловік років тридцяти п'яти, малаєць, у штанях і синій розстебнутій блузі. Увесь його вигляд свідчив, що він був більш кваліфікований і досвідчений робітник, ніж звичайна малайська біднота.

— Приїхав? — спитав він Тугая.

— Приїхав.

— Все в порядку?

— Краще й не треба. Зберуться сьогодні?

— Будуть усі. Ходімо поговоримо. Доведеться чекати темряви.

І вони увійшли в хату.

III. ЗІПСОВАНИЙ БАЛ

Кілька штрихів з колоніальної дійсності голландців. — Кофейні плани ван-Декера і підтримка ван-Гука — Бал у генерал-губернатора. — Кольорові пани. — Слава мічмана ван-Хорка. — Медові слова і бомба.

"Перлина голландської корони" — так звичайно називають Яву в Європі. Цікаво, що сама корона має тільки 33 тисячі квадратних кілометрів, "перлина" на ній — 133 тисячі, а разом з усіма іншими перлинами (Суматра, Целебес, Борнео, Нова Гвінея) більше ніж два мільйони квадратних кілометрів. Населення в самій Голландії 8 мільйонів чоловік, а на Яві — близько 40 мільйонів, у тому числі самих голландців не більше ста тисяч.

Яким чином така маленька корона змогла причепити до себе таку велику перлину?

Справа звичайна, торгова. Почалася вона в 1598 році, коли була заснована Ост-Індська компанія капіталістів з шістьма мільйонами гульденів[8]. Товариство було зовсім приватне і мало на меті лише комерцію.

Компанія будувала в різних місцях "факторії" — склади товарів, полюбовно домовлялася з місцевими князьками. А потім і без полюбовності почала запускати свої кігті все глибше й міцніше. Для цього компанія мала навіть своє власне, приватне військо.

А коли жителі побачили, що мирні комерсанти стають володарями, і захотіли зіпхнути непрошених гостей, тоді вже прийшла на допомогу сама "корона". Країну оголосили власністю Голландії, з'явилися губернатори, генерали, гармати; почалися розправи із "зрадниками".

А "зради" бували різні. Наприклад.

У Європі подорожчав перець; за нього платять великі гроші. І ось дається наказ, щоб населення половину своєї землі засівало переважно перцем. А кілька чоловік засіяли менше. Злочин викрили — і на другий день кілька сіл спалено, а все їх населення, до останньої людини, знищено.

Але це було давно, років двісті тому. Пізніше вбивали не всіх, а лише винних; обов'язкові засіви зменшувалися до третини ділянки землі, потім до однієї п'ятої частини, а тепер і зовсім скасовані.

Та було б несправедливо говорити лише про звірячі вчинки колонізаторів. Є пам'ятники і їх культурної роботи. Так, через увесь острів, від Батавії до Сурабайї, на протязі восьмисот кілометрів прокладено чудове шосе, яке коштувало смерті близько ста тисяч бурих людей, а грошей на нього майже не витрачено.

Проте і тут треба зазначити, що це було раніше, коли панував кулак. А тепер панує гульден, тому вся увага голландської буржуазії спрямована на те, щоб видавити з підвладного "дикого" народу якомога більше грошей.

Яким же чином жменька чужинців тримає в своїх руках багатомільйонний народ? Для цього існує багато засобів. Найдійовішим є народна темрява, тому на освіту білих видається в рік тридцять вісім мільйонів гульденів, а темних — сімнадцять мільйонів. Полічіть самі, скільки припадає на одну білу й на одну темну людину.

Другий помічник — бідність. Середній прибуток яванця — п'ятнадцять гульденів на рік, нашими грошима — один карбованець на місяць. При цьому зубожіння відбувається так швидко, що стало масовим, навіть місцевої буржуазії лишилося дуже мало.

Зате надзвичайно корисні для властей свої місцеві пани, різні колишні князьки. Усі вони одержують від влади значну пенсію "за передачу Голландії своїх прав над народом". Крім цього, вони ж, під назвою регентів, обов'язково призначаються начальниками різних округів, провінцій і управляють народом майже так само, як і колись. Тільки поруч з ними стоїть ще резидент, голландський чиновник, який "радить" регентові робити так і так. Ця "порада" і є законом, але в очах народу виходить, ніби управляє "свій". Навіть дві "незалежні держави" ще існують на Яві.

Найвищою владою вважається "її величність королева голландська", яка живе за сімнадцять тисяч кілометрів од Яви і жодного разу не бачила "свого народу". Замість неї управляє намісник, генерал-губернатор, який є на Яві царем і богом.

Далі йде відповідний апарат з тисячами голландських чиновників, але без ніякої участі сорокамільйонного населення.

І ось у 1918 році дали, нарешті, голос і "народові": створили народну раду, куди входить чоловік тридцять, з яких половина європейців. Половина ради призначається генерал-губернатором, а друга половина обирається на місцях тією ж самою владою. В результаті всіх цих операцій до народної ради не може потрапити жодний представник від народу. І навіть така рада має лише дорадчий голос при генерал-губернаторі.

* * *

Поки Тугай тинявся по Батавії, його туан попрямував у Вельтевреден, у державні установи. Автомобіль вимчав на величезний Королівський майдан, навколо якого біліли в садах невеликі, але гарненькі будинки. Кожен голландський чиновник мріє про те, щоб мати тут квартиру. Є серед цих чиновників і такі, що не жаліють віддавати половину свого заробітку, аби тільки жити в панському кварталі.

Найкращим будинком, звісно, був палац генерал-губернатора, сліпуче білий, з мармуровими колонами. Поруч — приміщення для охорони і будки для варти. Але генерал-губернатор тут живе рідко. Він вибрав собі місце у вищій і здоровішій місцевості, в Бейтензоргу, кілометрів за сорок від Батавії.

Недалеко від палацу височів великий будинок державних установ. Перед ним і спинився автомобіль ван-Декера.

З поважним виглядом увійшов ван-Декер у будинок і спитав, де знайти начальника земельного департаменту. Перед таким солідним паном слуги заметушилися — і через хвилину ван-Декер входив до кабінету, де за столом упрівав від спеки круглий лисий чоловік.

— Ван-Декер, представник фірми ван-Бром і К° в Амстердамі, — промовив ван-Декер ввічливо, але з почуттям власної гідності.

— Будь ласка! Сідайте, — відповів начальник. — Чим можу служити?

— Бачите, — почав ван-Декер, виймаючи папери, — мені доручено підшукати для цього землю.

— Справа буде нелегка, — задумано сказав начальник. — Усе, що можна, вже забрано головним чином під цукрові плантації. Людей багато, землі мало, і з кожним роком усе важче й важче дістати хоч клаптик її.

— Все це ми знаємо, — відповів ван-Декер, — все це ми враховуємо, але маємо і свої докази. Як вам відомо, за останні роки всі капітали йшли в цукрову промисловість, а кофейна занепала, і ми передбачаємо кризу на цукор і попит на кофе. Умови для цього дуже сприятливі. Коли поставити справу науково, ми зможемо дати кофе, краще за бразільське. Заради цього фірма готова витратити мільйони і не бачить перешкоди в тому, коли доведеться закласти підприємство в якому-небудь глухому закутку, наприклад у Бантамі або в Суракарті чи Джок'якарті.

— За таких умов справа трохи полегшується. У Бантамі або в Преангері, може, і знайдеться земля. Але в Суракарті чи Джок'якарті все залежить від місцевих султанів.

— І це ми знаємо. Ви тільки дайте рекомендацію до тамтешніх резидентів, а тоді вже я сам об'їжджу і виберу. Зрозуміло, що насамперед потрібна ваша принципова згода.

— Проти культурних заходів ми не заперечуємо, — якось непевно промовив начальник, — але все ж справа зовсім не така проста, як вам здається.

— Навпаки! — підхопив ван-Декер. — Фірма добре знає всю складність справи. Це видно з того, що вона призначила не менше десяти процентів з капіталу на усунення цих ускладнень; звісно, сам я нічого не зроблю; тут потрібні авторитетні люди.

В очах начальника щось блиснуло.