Українська література » Зарубіжна література » Половина життя - Буличов Кір

Половина життя - Буличов Кір

Читаємо онлайн Половина життя - Буличов Кір

І ось Баль тому і затримався, що своїм товаришам передавав усю будову рубки управління нашого корабля і свої з цього приводу міркування. Він навіть побував біля самої Машини. Він знав, що, напевно, загине — він повинен був встигнути все передати. І Машина убила його. А може, і не вбивала — адже вона лише машина, але так і вийшло. Як ото, думала я, було моїм прадідам — адже вони кріпаки, абсолютно неосвічені. Вони вважали, що Земля — центр всього світу. Вони не знали нічого про Джордано Бруно чи Коперника. От би їх сюди. А в чому різниця між мною і дідом? Адже я хоч і читала в газетах про нескінченність світу, на моєму житті це не відбивалося. Все одно я жила в центрі світу. І цей центр був у місті Калязіні, в моєму будинку на Ціммермановій вулиці. А виявилось, моя Земля — глуха околиця..."

Даг щось говорив Павлишеві, але той не чув. Хоча відповідав невиразно, як сплячий тому, хто будить його до часу.

"Уперше за всі роки прокинулася від холоду. Мені здалося, що важко дихати. Потім обійшлося. Зігрілася. Але трепанги, коли я до них прийшла, сказали, що з кораблем щось негаразд. Я запитала, чи не Баль винен. Вони відповіли — ні. Але сказали, що треба поспішати. А я ж бо думала, що корабель вічний. Як Сонце. Дола сказав, що вони тепер багато знають про будову корабля. І про те, як працює Машина. Сказали, що у них удома є машини ще й складніші від цеї. Але їм нелегко боротися з Машиною, тому що дурники захопили їх, як і мене, зненацька. І без мене їм не впоратися. Чи готова я і далі їм допомагати? "Звичайно, готова", — відповіла я. Але ж я дуже ризикую, пояснив мені тоді Дола. Якщо їм вдасться повернути корабель або знайти ще який-небудь спосіб вирватися звідси, вони зможуть дістатися до свого дому. А ось мені вони допомогти не зможуть. "А хіба немає на кораблі якихось записів маршруту до Землі?" — запитала я. Але вони сказали, що не знають, де їх шукати, і найпевніше вони заховані в пам'яті Машини. І тоді я їм пояснила мою філософію. Якщо вони візьмуть мене з собою, я згодна куди завгодно, аби звідси вирватися. Вже краще житиму і помру у трепангів, аніж у в'язниці. А якщо мені і не вдасться звідси піти, хоч спокійна буду, що комусь допомогла. Тоді і вмирати легко. І трепанги зі мною погодилися.

На кораблі стало ще холодніше. Я поторкала труби в малому залі. Труби ледь теплі. Два дурники вовтузилися біля них, щось лагодили. З трепангами я домовитися змогла, а ось дурники за всі роки нічого мені не сказали. Та й що їм сказати? Але мені треба йти, і я зовсім не знаю, чи повернуся до моїх нотаток. Я ще хочу написати — навіть не для того, хто читатиме ці рядки, а для себе самої. Якби мені сказали, що кого-небудь можна посадити на декілька років у в'язницю, де він не побачить жодної людини, навіть тюремника не побачить, я б сказала, що це напевно смерть. Або людина озвіріє і збожеволіє. А ось, виявляється, я не збожеволіла. Зносилася, постаріла, змучилася, але живу. Я зараз озираюся на минуле і думаю — адже ж я завжди, майже завжди була зайнята. Як і в моєму справжньому житті на Землі. Напевно, моя живучість і тримається на тому, що умієш знайти собі справу, знайти щось або когось, заради чого варто було б жити. А у мене спочатку була надія повернутися до Олечки, на Землю. А потім, коли ця надія майже згасла, виявилось, що навіть і тут я можу стати в пригоді".

І останній аркуш. Він знайшовся в пачці несписаних аркушів, тих, що Надія заготувала, обрізала, але не встигла нічого на них написати.

"Шановний Тимофію Федоровичу!

Прийміть мій низький уклін і подяку за все, що ви зробили для мене і моєї дочки Ольги. Як ви там живете, чи не нудьгуєте, чи згадуєте мене іноді? Як ваше здоров'я? Мені без вас часом буває дуже тоскно, і не думайте, будь ласка, що мене зупиняло те, що ви інвалід..."

Далі були два рядки, густо закреслені. І намальована сосна. Чи ялина. Погано намальована, невміло.

5

Затим минуло декілька днів. Павлиш спав і їв під своїм тентом і йшов у довгі коридори корабля, як на роботу. На зв'язок він виходив рідко і відмовчувався, коли Даг починав бурчати, тому що його товариші сприймали Надію як сенсацію, дивовижний парадокс — для них вона залишалася казусом, відкриттям, явищем (тут можна придумати багато слів, які лише приблизно розкриють всю складність їх переживань, в котрих не було одного, — ототожнення).

Павлиш залишався весь час поряд з Надією, ходив її слідами, бачив цей корабель — його коридори, склади, закутки — саме так, як бачила їх Надія, він проникся повністю атмосферою трагічної в'язниці, яка, найпевніше, і не призначалася для такої ролі, яка внесла в життя медсестри з калязінської лікарні страшну неминучість, яку та усвідомила, але з якою в глибині душі все-таки не примирилася.

Тепер, знаючи кожне слово в нотатках Надії і розшифрувавши послідовність пересувань жінки по кораблю, з'ясувавши значення її маршрутів і справ, побувавши і в тих місцях, куди Надія потрапити не могла, про існування яких навіть не підозрювала, Павлиш вже міг знати, що відбулося потім, причому саме знати, а не здогадуватися.

Обривки дротів, перекинутий робот-дурник, темна пляма на білястій стіні, дивний розгром у рубці управління, сліди у відділенні корабельного мозку — все це укладалося в картину останніх подій, учасником яких була Надія. І Павлиш навіть не шукав сліди, а знав, що там і там вони можуть виявитися. А якщо їх не виявлялося, він ішов далі доти, поки упевненість його не підкріплювалася новими доказами.

...Надія поспішала дописати останній аркуш. Вона дуже жалкувала тепер, що так мало писала в останні тижні. Вона завжди не любила писати. Навіть сестри докоряли їй за те, що зовсім не пише листів. І лише зараз вона раптом уявила, що, коли відлетить з трепангами, може так трапитися, що корабель потрапить до рук розумних істот, і навіть до таких, які передадуть її нотатки на Землю. І ось вони клястимуть її останніми словами за те, що не описала своє життя детально, день за днем, не описала ні трепангів, хоч знає їх тепер мов своїх родичів, ні інших, з якими їй довелося мати справу на кораблі, — одні давно вже загинули, інші потрапили в музей, третім, певно, судилося буде загинути, тому що трепанги змогли дізнатися — адже вони значно більше від Надії знаються на всякій техніці, — що корабель так довго не повертався до себе додому через те, що в системах його сталися неполадки. Якщо так справа піде далі, він до кінця часів носитиметься Всесвітом, помалу ламаючись, вмираючи, як людина.

Всі останні дні для Надії проходили у поспіху. Їй доводилося робити безліч справ, значення яких вона не завжди розуміла; але знала, що вони важливі і потрібні для мети, ясної для трепангів. Вона розуміла, що розпитувати їх про це безглуздо. Вони і не могли їй пояснити, навіть коли б хотіли. За ці роки Надія навчилася тому, що вона не може зрозуміти навіть найнерозумніших мешканців корабля, не кажучи вже про трепангів. Адже скільки вони прожили поряд з драконихою, скільки годин Надія провела поряд з нею, а так нічого вона й не дізналася. Або кульки, що жили в скляному кубі. Кульок було багато, десятки зо два. З появою Надії вони часто починали міняти барву і розкочуватися крупними намистинами по дну куба, складаючись у фігури і кола, немов давали їй знаки, яких вона зрозуміти не могла. Надія говорила про кульки трепангам, але вони або забували відразу, або не спромагалися подивитися на них. Надія, коли стало ясно, що подорож добігає кінця, сплела з дротів мішок, щоб захопити кульки з собою. Знала навіть, що кулькам потрібна вода — більше нічого їм не потрібно.

Ось і зараз, як допише, складе своє добро, треба бігти відчиняти троє дверей, які намалювали їй трепанги на плані. Ці двері трепангам не відчинити, тому що квадратики дуже високі для них.

Надія зрозуміла, що вони візьмуть з собою той човен, який колись захопив її в полон. На ньому й полетять. Але для того, щоб зробити це, треба обов'язково вивести з ладу головну Машину. Інакше до човна не пройти і Машина просто не випустить їх з корабля. Для цього Надія також була потрібна.

Надія не спала вже другу ніч. І не лише тому, що була охоплена збудженням, але й тому, що трепанги не спали взагалі і не розуміли, чому їй треба неодмінно відключатися і лягати. І варто було їй улягтися, як відразу в мозку вона відчувала поштовх — трепанги кликали її.

Складаючи аркуші, Надія раптом завагалася, чи залишати їх тут. А може, узяти з собою на човен? Може, їм краще буде з нею? Хтозна що трапиться в дорозі? Ні, розсудила, сама-бо вона завжди може розповісти. А на кораблі нічого не залишиться.

Поштовх у голові. Треба бігти. Надії раптом здалося, що вона вже не повернеться сюди. Життя, що тягнулося так поволі і монотонно, раптом набрало страшної швидкості і помчало вперед. І саме зараз воно може обірватися...

— Ми постараємося повернути сам корабель до нашої планети, — сказали їй трепанги. — Але це дуже ризиковано. Адже для цього ми повинні змусити мозок корабля підкоритися нам. Якщо нам це не вдасться, то ми постараємося вивести його з ладу. Так, щоб скористатися рятувальним човном. Але чи прилетить він куди слід, чи зможемо ми ним управляти — ми теж не впевнені. Тому можливо, що нам загрожує смерть. І ми повинні сказати тобі про це.

— Знаю, — сказала Надія. — Я була на війні.

Але це нічого не говорило трепангам, у яких давно не було воєн.

Трепанги також не витрачали часу марно. Вони зробили такі палиці, якими треба доторкнутися до дурника і він вимикається. Палицю дали Надії. Вона повинна була йти попереду і відчиняти двері.

Два трепанги пішли за нею услід. Два інших поспішили, поповзли, підстрибуючи, нагору, де теж було відділення з якимись машинами, як капітанський місток на пароплаві, тільки без вікон.

— Троє дверей, — повторював трепанг. — Але за останніми дверима, можливо, не буде повітря. Або буде не таке, як в нашому відділенні. Відразу не заходь. Почекаємо, поки наповниться. Ясно?

Трепанги завжди говорили ясно, вони дуже старалися, щоб Надія розуміла їх накази і прохання. За першими дверима Надія якось була. Пам'ятала, що там широкий прохід і по стінах стоять запасні дурники. Наче мертві. Трепанги сказали їй, що там дурники підзаряджаються, відпочивають.

Відгуки про книгу Половина життя - Буличов Кір (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: