Половина життя - Буличов Кір

Вони не можуть. Я всі перші дні проплакала, просилася на волю і ніяк не могла зрозуміти, що до волі мені летіти й летіти. І ніколи не долетіти.

...У мене раптом з'явився неспокій. Це, напевно, через те, що я тепер не сама. Таке складається враження, що скоро стануться зміни. Не знаю вже, чи на краще. Тільки на гірше змінюватися нікуди. Сьогодні снилася мені Олечка, і я уві сні дивувалася, чому вона не росте, чому бігає така маленька. Адже їй пора б і вирости. А вона тільки сміялася. Я, коли прокинулася, дуже стривожилася. Чи не означає це, що Олечки вже немає на світі? Раніше я ніколи не вірила передчуттям. Навіть на фронті. Надивилася на оманливі передчуття. А зараз ось цілий день не могла собі місця знайти. Я потім подумала ще ось про що: а звідки я вирішила, що вірно рахую дні? Адже я подряпинку роблю, коли встаю вранці? А якщо не вранці? Може, я тепер частіше сплю. Або рідше. Адже не вгадаєш. Тут завжди однаково. І я подумала, що, може, минуло не чотири роки, а лише два. Або один. А може, і навпаки — п'ять, шість, сім років? Скільки ж років зараз Олі? А мені скільки? Може, я вже стара? Я так перехвилювалася, що побігла до дзеркал. Це, звичайно, не дзеркала. Вони ледь опуклі, круглі, схожі на екрани телевізорів. Іноді по них пробігають зелені і сині зигзаги. Інших дзеркал у мене немає. Я довго вдивлялася в екрани. Навіть дурники, які там чергували, почали сигналити мені — що потрібно? Я лише відмахнулася. Минули ті часи, коли я їх кликала катами, мучителями, фашистами. Тепер я їх не боюся. Я боюся тільки Машини. Начальника. Я довго видивлялася в дзеркала, переходила від одного до іншого, шукала те, що найсвітліше. І нічого вирішити не змогла. Начебто це я — і ніс такий самий, очі провалилися, і обличчя здається синішим. Але це, найпевніше, від самого дзеркала. Мішки, щоправда, під очима. І я повернулася до кімнати".

— Це украй цікаво, — сказав Даг. — Ти як, Павлишу, думаєш?

— Що?

— Про цю проблему. Ізолюй людину на декілька років так, щоб вона не знала про хід часу поза її приміщенням. Чи зміниться біологічний цикл?

— Я зараз не про це думаю, — сказав Павлиш.

— "Я раптом згадала про кошеня. Зовсім забула. А сьогодні згадала. Вони кошеня звідкись дістали. Із Землі, звичайно. Воно пищало і нявкало. Це було в перші дні. Пищало воно в сусідній комірці, і дурники всі туди бігали, ніяк не могли здогадатися, що йому молоко потрібне. Я тоді зовсім боязка була, і вони мене привели до нього, до кошеняти, думали, що я зможу допомогти. Але я ж не могла пояснити їм, що таке молоко. А певно, в їх штучній їжі чогось не вистачало. Я з кошеням вовтузилася три дні. Кашу водою розбавляла, в цій турботі забувала навіть про своє горе. Але кошеня здохло. Вочевидь, людина куди витриваліша від звіра, хоч і кажуть, що у кішки вісім життів. Я ж бо живу. Напевно, кошеня теж у них у музеї лежить. Тепер я б знайшла, чим його годувати. Я знаю хід до їх лабораторії. І дурники до мене по-іншому ставляться. Звикли. А дракон геть поганий. Певно, скоро помре. Я у нього вчора просиділа довго, знову промила рани. А він зовсім ослаб. Я з ним зробила відкриття. Виявляється, дракон може якимсь чином впливати на мої думки. Не те щоб я розуміла його, але, коли йому боляче, я це відчуваю. Я знаю, що він радий моєму приходові. І я жалкую тепер, що раніше не звертала на нього уваги — боялася. Адже, можливо, він такий самий, як я. Теж бранець. Тільки ще нещасніший. Його всі ці роки тримали в клітці. Може, цей дракон — медсестра в лікарні на якійсь дуже далекій планеті. І так само приїхала ця дракониха відвідати свою дочку. І попалася в наш зоопарк. І прожила в ньому багато років у клітці. І все хотіла втлумачити дурникам, що вона не дурніша за них. Так і помре, не втлумачивши. Я, значить, спочатку посміхнулася, а потім розплакалася. Ось і сиджу, реву, а мені йти пора, чекають.

І все-таки, якщо я думаю про дракона, то гадаю, що моя доля краща. Я хоч користуюся деякою свободою. І користувалася нею з самого початку. Відтоді, як померло кошеня. Я багато думала, чому так вийшло, що всі решта бранці — скільки їх тут є (за перегородками на решті поверхів повітря інше — туди мені не пройти, і там теж, напевно, є бранці) — сидять замкнені. Лише я досить вільно розгулюю по поверхах. Чомусь вони вирішили, що я для них безпечна. Можливо, їх господарі на мене схожі. Довірили мені кошеня. Пустили в город і показали, де насіння. У лабораторію мені можна ходити. Навіть слухаються мене дурники. Той, хто ці листки читатиме, напевно, здивується, що за дурники? Це я залізних черепах так називаю. Як дізналася, що вони машинки, що вони простих речей не розуміють, то й стала їх кликати дурниками. Для себе. Але все одно, якщо задуматися, життя моє ненабагато краще від тих, хто в клітках. І в камерах. Просто моя в'язниця обширніша, аніж у них. От і все. Я ж намагалася через дурників пояснити Машині, начальникові, що це чистий злочин — хапати живу людину і тримати її так. Я хотіла їм пояснити, що краще їм зв'язатися з нами, із Землею. Але потім я переконалася, що, окрім машин, тут нікого немає. А машинам даний наказ — літайте Всесвітом, збирайте, що стрінеться на шляху, потім доповісте. Тільки дуже вже довгий зворотний шлях. Я ще сподіваюся, що доживу, а доживши, зустрінуся з ними і все їм викладу. А може, вони і не знають, що десь, окрім їх планети, є розумні люди?"

Коли Павлиш закінчив читати цей аркуш, Даг сказав:

— Загалом, вона міркувала досить логічно.

— Звичайно, це був дослідницький автомат, — сказав Павлиш. — Але є тут одна загадка. І Надія її вловила.

— Загадка? — запитав Сато.

— Мені здається дивним, — сказав Павлиш, — що такий величезний корабель, посланий у далекий пошук, не має ніякого зв'язку з базою, з планетою. Певно, летить він багато років. І за цей час інформація застаріває.

— Я не згоден, — сказав Даг. — Уяви, що таких кораблів декілька. Кожному виділений сектор Галактики. І нехай вони летять багато років. Неважливо. Адже органічне життя вони виявлять дай бог на одному світі з тисячі. Ось вони звозять інформацію. Що таке сто років для цивілізації, яка може розсилати розвідників? А потім уже вони на дозвіллі розглянуть трофеї і вирішать, куди посилати експедицію.

— І вони хапають все, що трапиться? — запитав Сато, не приховуючи неприязні до господарів корабля.

— А які критерії можуть бути у автоматів, щоб визначити, чи розумна істота їм трапилася?

— Ну, Надія, наприклад, була одягнена. Вони бачили наші міста.

— Непереконливо, — сказав Павлиш. — І де гарантія, що в світі ікс розумні істоти не ходять голими і не одягають в шати своїх домашніх тварин.

— І шанси на те, що вони виловлять саме розумну істоту, такі малі, — додав Даг, — що ними вони, напевно, просто нехтують. У будь-якому випадку вони прагнуть зберегти живцем усі свої трофеї.

— Розмова порожня, — підсумував Павлиш, піднімаючи наступний аркуш. — Ми поки нічого не знаємо про тих, хто послав корабель. І не знаємо, що вони думали при цьому. У відомій нам частині Галактики нічого подібного немає. Значить, вони здалеку. Ми знаємо тільки, що вони були у нас, але з якоїсь причини не повернулися додому.

— Може, це і на краще, — сказав Даг.

Решта промовчали.

"Колись потім, буде час, напишу про мої перші роки у в'язниці.

Зараз багато що вже здається туманним, далеким — і жах мій, і відчай, і те, як я шукала вихід звідси, думала навіть, що заберуся до них у центр і поламаю всі їх машини. Нехай ми розіб'ємося. Це у той час я так думала, коли боялася, що вони знову прилетять до нас на Землю і накоять чогось поганого. Але я зрозуміла, що з їх кораблем мені не впоратися. Напевно, тут сто інженерів не зрозуміють, що до чого. А зараз мені час повернутися до тих подій, які відбулися вже не так давно, місяці, тижні тому, вже після того, як я роздобула папір і почала писати щоденник. Нові бранці, яких підібрали останнього разу, потрапили на мій поверх, напевно, тому, що у нас з ними однакове повітря. Їх потримали спочатку в карантині, на іншому поверсі, а потім відправили до камер недалеко від моїх володінь. Мене опанувала надія, що раптом це теж люди або хтось хоча б схожий. Але коли я їх побачила — підглянула, як дурники завозили в камеру їжу, зрозуміла, що знову для мене суцільне розчарування. Я якось бачила в Ярославлі, у магазині, продавали трепангів. Я тоді подумала: буває ж гидота, і як тільки люди їдять? Інші покупці в магазині так само реагували. Новенькі тварини виявилися схожими на таких трепангів. Було їх у камері двоє, зросточком вони з собаку, слизькі і огидного вигляду. Я засмутилася і пішла до себе. Навіть записувати нічого в щоденник про них не стала. Наступного дня усе розповіла моїй драконисі, але вона, звичайно, нічого не зрозуміла. Якби я не чекала чогось, легко було б перенести таке розчарування. Цих трепангів з камер не випускали. Я скоро вже зрозуміла, що їх усього п'ятеро — двоє в камері, а троє у клітці, за залізними дверима. Їхній харч я теж незабаром побачила, тому що дурники мій город потіснили, розводили в баліях якусь цвіль, немов жива, вона ворушиться, і сморід від неї неприємний. І цю цвіль тягали трепангам.

...Щось знову зле стало драконисі. Я вже в лабораторії досліди розвела. Подивився б на мене Іван Акимович з нашої лікарні. Він мені все радив піти вчитися. Казав, що з мене вийде лікар, тому що у мене розвинена інтуїція. Але життя мене засмоктало, я залишилася неуком. Про що дуже тепер шкодую. Правда, мені не раз доводилося заміщати лаборантку, і я уміла робити аналізи і асистувати при операціях: маленька лікарня — хороша школа, всім би молодим медикам радила через неї пройти. Але хіба тут мої знання могли стати в пригоді?"

— Ти чого мовчиш? — запитав Даг. — Пропускаєш?

— Усе сам прочитаєш. Я хочу дістатися до суті, — відказав Павлиш.

"Хоч я відчувала огиду до трепангів, але розуміла, що огида моя несправедлива. Нічого вони мені поганого не зробили. І тим більше я вже звикла жити серед таких чудес і виродків, що й уві сні не присняться. Порахувати мої дні тут — така виходить нескінченна і однакова вервичка, що страшно робиться. А вдуматися, то вийде, що кожного дня дізнаюся про щось, дивлюся, думаю.