Половина життя - Буличов Кір

Кір БУЛИЧОВ

ПОЛОВИНА ЖИТТЯ

1

Трохи вище Калязіна, де Волга тече по широкій, крутій дузі, стримувана високим лівим берегом, є великий, порослий соснами острів. З трьох боків його огинає Волга, з четвертого — пряма протока, яка утворилася, коли побудували греблю в Угличі і рівень води піднявся. За островом, за протокою, знову починається сосновий ліс. З води він здається темним, густим і безкраїм. Насправді він не такий вже й великий і навіть не густий. Його перетинають дороги і стежини, прокладені по піску, а тому завжди сухі, навіть після дощів.

Одна з таких доріг тягнулася самим краєм лісу, уздовж житнього поля, і впиралася у воду, напроти острова. По неділях, влітку, якщо гарна погода, нею до протоки приїжджав автобус з відпочивальниками. Вони ловили рибу і засмагали. Часто до берега край дороги приставали моторки і яхти, і тоді з води було видно срібні і оранжеві намети. Куди більше туристів висаджувалися на острові. Їм здавалося, що там можна знайти усамітнення, і тому вони старанно шукали шпару між поставленими раніше наметами, висадившись, збирали забуті консервні бляшанки і інше сміття, лаяли попередників за безлад, переконані в тому, що погане ставлення до природи — варварство, що не заважало їм самим, від'їжджаючи, залишати на березі порожні бляшанки, пляшки і папірці. Вечорами туристи розпалювали вогнища і пили чай, але на відміну від пішоходів, обмежених тим, що можуть понести в рюкзаках, вони не співали пісень і не шуміли — найчастіше вони прибували туди сім'ями, з дітьми, собаками, запасом різних продуктів і примусом.

Однорукий лісник з похмурим зім'ятим обличчям, який виходив скупатися до кінця лісової дороги, звик не ображатися на туристів і не побоювався, що вони підпалять ліс. Він знав, що його туристи — народ ґрунтовний і солідний, вогнища вони завжди заливають або затоптують.

Однорукий лісник скидав однострійну тужурку з дубовим листям у петлицях, розстібав штани, вправно знімав черевики і обережно заходив у воду, мацаючи ногою дно, щоб не наступити на осколок пляшки чи гострий камінь. Затим зупинявся по пояс у воді, глибоко зітхав і падав у воду. Він плив на боці, підгрібаючи єдиною рукою. Надія з Олечкою залишалися зазвичай на березі. Надія мила посуд, тому що в будинку лісника на тому кінці дороги не було колодязя, а якщо закінчувала мити раніше, ніж лісник вилазив з води, сідала на камінь і чекала його, дивлячись на воду і на ланцюжок багать на тому березі протоки, які нагадували їй чомусь нічну міську вулицю і викликали бажання поїхати до Ленінграда або до Москви. Коли Надія бачила, що лісник повертається, вона заходила по коліна у воду, простягала йому порожні відра, і він наповнював їх, повернувшись туди, де глибше і вода чистіша.

Якщо поблизу виявлялися туристи, лісник накидав на голе тіло однострійну тужурку і йшов до ватри. Він намагався людей не лякати і говорив з ними м'яко, ввічливо і дивився вліво, щоб не видно було шраму на щоці.

По дорозі назад він зупинявся, підбирав папірці і всіляке сміття і зносив до ями, яку щовесни копав край дороги і якою ніхто, окрім нього, не користувався.

Якщо було ніколи або не сезон і береги порожні, однорукий лісник не затримувався біля води. Набирав відра і поспішав додому. Надія приїжджала лише по суботах, а Олечка, маленька ще, боялася залишатися увечері сама.

Він ішов пружною рівною дорогою, що пролягла між рожевими, темніючими до землі стовбурами сосен, біля підніжжя яких крізь шар сірих голок пробивалися кущі чорниці і росли гриби.

Грибів лісник не їв, не любив і не збирав. Збирала їх Олечка, і, щоб принести їй задоволення, лісник навчився солити їх і сушити на горищі. А потім вони дарували їх Надії. Коли вона приїжджала.

Олечка була лісникові племінницею. Дочкою загиблого три роки тому брата-шофера. Вони обидва, і лісник, якого звали Тимофієм Федоровичем, і брат його Микола були з цих місць. Тимофій прийшов безруким з війни і влаштувався в ліс, а Микола був молодший і на війну не потрапив. Тимофій залишився бурлакою, а Микола одружився у сорок восьмому з Надією, у нього народилася дочка, і жили вони з Надією мирно, але Микола потрапив у аварію і помер в лікарні. До смерті Миколи лісник рідко бачився з братом і його сім'єю, але, коли настало перше літо після його смерті, лісник якось був у місті, зайшов до Надії і запросив її з дочкою приїжджати до лісу. Він знав, що у Надії бідно з грошима, інших родичів у неї немає — працювала вона медсестрою в лікарні. Ось і покликав приїжджати до себе, привозити дівчинку.

Відтоді Надія щоліта відвозила Олечку дядькові Тимофію, на місяць, а то й більше, а сама приїжджала по суботах, прибирала в будинку, підмітала, мила підлоги і намагалася бути корисною, тому що грошей за Олечку Тимофій, звичайно, не брав. І те, що вона клопоталася по дому, замість того щоб відпочивати, і злило Тимофія, і розчулювало.

Був уже кінець серпня, погода псувалася, ночі стали холодними і вологими, наче тягнуло, немов з льоху, від самого Рибинського моря. Туристи роз'їхалися. Була остання субота, через три дні Тимофій обіцяв привезти Олю до школи, їй пора було йти у перший клас. Була остання ніч, коли Надія спатиме в будинку Тимофія. І до весни. Може, лісник приїде в Калязін на листопадові свята, а може, і не побачить їх до Нового року.

Надія мила посуд. На піску лежав шматок господарського мила. Надія мила чашки і тарілки, що накопичилися з обіду і вечері, проводила ганчіркою по милу і терла нею посуд, зайшовши по кісточки у воду. Потім полоскала кожну чашку. Оля змерзла і побігла кудись у кущі, шукала лисички. Лісник сидів на камені, накинувши тужурку. Він не збирався купатися, але і вдома робити було нічого. Вони мовчали.

Полощучи чашки, Надія нахилялася, і лісник бачив її засмаглі, міцні і дуже ще молоді ноги, і йому було незручно тому, що він не може поговорити з Надією, щоб вона залишалася у нього зовсім. Йому було б легше, якби Миколи ніколи не існувало, і тому лісник намагався дивитися повз Надію, на сіру присмеркову воду, чорний частокіл лісу на острові і самотній вогник багаття на тому березі. Ватру палили не туристи, а рибалки, місцеві.

Але Надія того вечора теж почувала себе незручно, ніби чекала чогось, і, коли погляд лісника повернувся до неї, вона випросталася і заховала під білу в червоний горошок косинку пасмо прямого русявого волосся. Волосся за літо стало світлішим від шкіри — вигоріло, від засмаги білішими здавалися зуби і білки очей. Особливо зараз. Тимофій відвів очі — Надія дивилася на нього якось дуже відверто, як на нього дивитися було неможна, тому що він був негарний, тому що він був інвалід і ще був старшим братом її загиблого чоловіка і тому що він хотів би, щоб Надія залишилася тут.

А вона стояла і дивилася на нього. І він не міг, навіть відводячи очі, не бачити її. У неї були невисокі груди, тонка талія і довга шия. А ось ноги були міцними і важкими. І руки були сильні, налиті. У сутінках очі її світилися — білки здавалися ясно-блакитними. Тимофій ненавмисно відповів на її погляд, і солодкий біль, зародившись у плечі, розповсюдився на груди і підійшов до горла очікуванням того, що може і повинно статися сьогодні.

Тимофій не міг відірвати погляду від Надії. А коли її губи ворухнулися, він злякався наступаючих слів і звуку голосу.

Надія сказала:

— Ти, Тимо, йди додому. Олечку візьми, вона змерзла. Я скоро.

Тимофій відразу підвівся, з полегшенням, повний вдячності до Надії, що вона знайшла такі нічого не значущі, але добрі і потрібні слова.

Він покликав Олю і пішов до будинку. А Надія залишилася домивати посуд.

2

Даг зручніше всівся у потертому кріслі, розклав список на столі і читав його вголос, відкреслюючи нігтем рядки. Він ледь мружився — зір починав здавати, хоча він сам про це не здогадувався чи, вірніше, не дозволяв собі здогадуватися.

— А запасну рацію узяв?

— Узяв, — відказав Павлиш.

— Другий тент узяв?

— Ти дочитай спочатку. Сато, у тебе немає чорних ниток?

— Ні. Закінчилися.

— Візьми і третій тент, — сказав Даг.

— Не треба.

— І другий генератор візьми.

— Ось він, пункт двадцять три.

— Правильно. Скільки балонів береш?

— Вистачить.

— Згущене молоко? Зубну щітку?

— Ти мене збираєш в туристський похід?

— Візьми компот. Ми обійдемося.

— Я до вас зайду, коли захочу компоту.

— До нас не так легко прийти.

— Я жартую, — сказав Павлиш. — Я не збираюся до вас приходити.

— Як хочеш, — сказав Даг.

Він дивився на екран. Роботи повзали по тросах, мов тлі по травинках.

— Сьогодні переберешся? — запитав Даг.

Даг поспішав додому. Вони втратили вже два дні, готуючи здобич до транспортування. І ще два тижні на гальмування і маневри.

На місток увійшов Сато і сказав, що катер готовий і завантажений.

— За списком? — запитав Даг.

— За списком. Павлиш дав мені копію.

— Це добре, — сказав Даг. — Додай третій тент.

— Я вже додав, — сказав Сато. — У нас є запасні тенти. Нам вони все одно не придадуться.

— Я б на твоєму місці, — сказав Даг, — перебирався б зараз.

— Я готовий, — сказав Павлиш.

Даг мав рацію. Краще перебратися зараз, і коли що не так, неважко зганяти на корабель і узяти забуте. Доведеться провести декілька тижнів на мертвому судні, покинутому господарями невідомо коли і невідомо чому, котре втратило управління, летіло безцільно, немов "Летючий голандець", і було приречене, не зустрінь вони його, мільйони років провалюватися в чорну порожнечу космосу, поки його не притягне якась зірка чи планета або поки воно не розлетиться на друзки, зіткнувшись з метеоритом.

Ділянка Галактики, через яку вони поверталися, була порожня, лежала осторонь від звіданих шляхів, і сюди рідко зазирали кораблі. Це була виняткова, майже неймовірна знахідка. Некерований, залишений екіпажем, але не пошкоджений корабель.

Даг підрахував, що, якщо вести трофей на буксирі, пального до зовнішніх баз вистачить. Звичайно, якщо викинути за борт вантаж і відправити в порожнечу майже все, задля чого вони двадцять місяців не бачили жодного людського обличчя (власні не в рахунок).

І комусь з трьох слід було вирушити на борт трофея, тримати зв'язок і дивитися, щоб він поводився пристойно. Пішов Павлиш.

— Я пішов, — сказав Павлиш. — Встановлю тент.