Ірландський щоденник - Белль Генріх

Курили сигарети, нюхали мило, понадписували листівки, запакували головоломку й радісно вирушили до поштамту. Тут, як звичайно, сталося невелике непорозуміння — найстарша поштова службовка ще не повернулася з церкви, а її підлегла не могла з'ясувати те, що потрібно/: скільки коштує пересилка до Німеччини бандеролі з друкованою продукцією (гра-головоломка) вагою двісті п'ятдесят грамів? У пошуках підтримки дівчина звернула свій погляд до образу матері божої, перед яким горіла свічка; але діва Марія мовчала й тільки всміхалась, як усміхається вона вже протягом багатьох сот років, і усмішка її означала: терпи. Ми терпіли. Та й хто посилає гру-головоломку як друковану продукцію з Лімеріка до Germany, та ще й у жовтні? Хто не знає, що свято Богородиці неробочий (принаймні, неповний робочий) день? Трохи пізніше, коли гра-головоломка давно вже лежала в поштовій скриньці, ми побачили скептицизм, що спалахнув у сумних і суворих очах; похмурість, що світилась у синіх очах; в зіницях циганки, яка продавала на вулиці образи, і в очах адміністраторші в готелі та шофера таксі — колючки навколо троянди, стріли в серці найпобожнішого міста в світі.

ЛІМЕРІК УВЕЧЕРІ

Колись незаймані, а тепер позбавлені своєї цноти — кришечок з печаткою — стояли молочні пляшки,— сірі, порожні, брудні,— стояли перед дверима, на підвіконні, сумно чекаючи ранку, коли на заміну їм поставлять їхніх свіжих, сяючих сестер; чайки теж не були вже такі білі, щоб замінити сяйво незайманих пляшок з молоком. Чайки шугали уздовж затиснутого мурами Шаннону, який прискорював тут свій біг до двохсот метрів на хвилину; сумні сіро-зелені водорості вкривали мури. Був саме відплив, і складалося враження, що старе місто безсоромно заголилося, підібгавши плаття й виставивши напоказ частини тіла, звичайно прикриті водою. Бруд чекав на те, щоб його змив приплив. Тьмяне світло горіло у вікнах тоталізатора, де можна було зробити ставки на коней, що брали участь у перегонах; п'яниці переходили, хитаючись, через стічні канави, а діти, що вранці гойдалися у м'ясних крамницях на волячих і свинячих тушах, тепер доводили, що існує ще й такий рівень бідності, при якому навіть шпилька — нечувана розкіш. Мотузка дешевша, а тримає не гірше. Те, що вісім років тому було хоч і дешевим, але новим піджаком, правило тепер водночас за пальто, спідницю, штани й сорочку. Рукава дорослого піджака закочені, живіт підперезано мотузкою, а на долоні невинно, як молоко, ясніє та манна, що є в кожному найвіддаленішому закутку Ірландії, завжди свіжа й дешева,— морозиво. Крем'яхи котяться по тротуару, треба ще мимохідь зазирнути до тоталізатора, де батько саме ставить частину допомоги, що видають безробітним, на Пурпурову Хмарину '. Все ближче насувається благодійна пітьма, а крем'яхи стукають об вичовгані сходи, що ведуть до тоталізатора. Чи піде батько ще до одного тоталізатора, щоб там закластися на Нічного Метелика 2, до третього, щоб закластися на Іннішфрі? 3 Тут, у старому Лімеріку, таких тоталізаторів вистачає. Крем'яхи котяться, стукаючи об східці, білосніжні краплини морозива падають у стічну канаву, якусь мить вони нагадують зірочки на тлі багна, але тільки мить, а потім їхня непорочна білість розчиняється в ньому.

Ні, батько не йде до іншого тоталізатора, зате йде до шинку. Крем'яхи стукають так само лунко й об вичовганий ґанок шинку. Чи дасть батько грошей ще на одне морозиво? Дає. І для Джонні дає, і для Педді, для Шейли та Мойри, для мами й тьоті, може, ще й для бабусі? Звісно, він дає на всіх, поки вистачить грошей. Хіба Пурпурова Хмарина не виграє? Неодмінно! Вона повинна перемогти, під три чорти, а коли не переможе...

— Обережно, Джоне, не стукай так чаркою об стойку. Налити тобі ще?

— Налий. Пурпурова Хмарина повинна виграти!

Коли вже й мотузки немає, виручають пальці, худі, брудні, закоцюрблі від холоду дитячі пальці на лівій руці, поки права пересовує, котить або кидає крем'яхи.

— Гей, Неде, дай-но мені хоч раз лизнути.

І раптом у вечірніх сутінках лунає дзвінкий дівочий голос:

— Сьогодні ввечері служба божа, хіба ви не йдете? Усмішки, вагання, кивок голови у відповідь.

2*3 Клички коней.

— Так, ми йдемо.

— А я ні.

— Ходімо.

— Ні.

— Та ну, ходім.

— Ні.

Крем'яхи стукають по вичовганій сходинці шинку.

Мій супутник тремтить, бо має найприкріше й найдурніше з усіх упереджень, а саме — він вважає, що погано вдягнуті люди небезпечні, принаймні, небезпечніші, ніж гарно вбрані. Йому слід було б тремтіти в барі дублінського готелю "Шел-бурн" не менше, ніж тут за замком короля Джона в Лімеріку. Ех, якби вони були небезпечніші од тих, що мають такий безпечний вигляд у барі готелю "Шелбурн"! З їдальні слідом за хлопчиком вискакує хазяйка, бо малий, купивши усього на двадцять пенні смаженої соломкою картоплі, линув, на думку хазяйки, забагато оцту з пляшки, що стояла на столі.

— Ах собача, хочеш мене з торбами по світу пустити? Чи жбурне він їй ту картоплю в обличчя? Ні, він не

знаходить слів для відповіді, з дитячих грудей тільки вихоплюється у відповідь хрип і свист — хлопчик задихається, легені в нього ще занадто слабкі. Хіба не двісті років тому, ще в 1729 році, Свіфт написав свою найгострішу сатиру, "Скромну пропозицію, як запобігти тому, щоб діти бідних ірландців не обтяжували своїх батьків і країну", де він пропонував урядові щороку віддавати багатим англійцям приблизно сто двадцять тисяч новонароджених... на м'ясо? Точний, жорстокий опис проекту, який мав послужити багатьом цілям водночас, зокрема зменшенню кількості прихильників папи римського.

Суперечка з приводу шести крапель оцту тривала, рука хазяйки їдальні погрозливо піднялася, хрипкий свист досі вихоплювався з хлоп'ячих грудей. Байдужі минають їх, хитаються повз них п'яниці, мчать діти з молитовниками під пахвами, щоб вчасно встигнути на вечірню. Але вже наближається рятівник — великий, товстий, брезклий, з носа в нього, видно, недавно йшла кров, темні плями на обличчі, напевно, мають означати рот і ніс. І він поміняв шпильку на шнурок, а на черевики його не вистачило, тож вони й теліпалися на ногах. Він підійшов до хазяйки їдальні, вклонився їй, навіть хотів був поцілувати їй руку, потім витяг з кишені десятишилінгового папірця і передав його жінці (вона з переляку взяла гроші), промовивши:

— Дозвольте попросити вас, шановна добродійко, прийняти ці десять шилінгів як плату за шість крапель оцту.

У темряві за замком короля Джона запала тиша, тоді цей заплямований кров'ю чоловік несподівано дуже тихо додав:

— Крім того, дозвольте мені звернути вашу увагу на те, що настав час вечірньої молитви. Перекажіть, будь ласка, моє найщиріше вітання патерові.

Він почвалав далі, переляканий хлопчина дременув геть, а хазяйка залишилась сама. Раптом по її обличюю покотилися сльози, і вона, голосячи, побігла назад у будинок; її ридання долинали ще й тоді, як двері за нею зачинилися.

Океан ще не підняв своїх благодійних вод, мури були ще голі й брудні, а чайки вже не такі білі. Замок короля Джона понуро маячив у темряві — гідна уваги пам'ятка старовини, яку затуляли збудовані на початку двадцятих років багатоповерхові будинки для бідняків, і ці густонаселені будинки двадцятого сторіччя були занедбаніші, як замок тринадцятого. Світло слабеньких електричних ліхтарів не могло розвіяти масивну тінь замку, і пітьма затопила все навкруг.

Десять шилінгів за шість крапель оцту! Хто не пише поезію, а живе нею, той платить тисячократну ціну. Де він подівся, той темний, заюшений кров'ю п'яничка, якому вистачило шнурка, щоб підперезатися, але не вистачило, щоб зашнурувати черевики? Чи він кинувся у Шаннон, у сірий, бурхливий, стиснутий берегами потік поміж двох мостів, що ним чайки користуються немов безкоштовною ковзанкою? Вони іце кружляли в темряві, сідали на воду, потік проносив їх від мосту до мосту, вони злітали в повітря, щоб знову розпочати цю гру — безупинно й невситимо.

З церков долинав спів, голоси читців; таксі підвозили пасажирів з аеропорту "Шаннон", зелені автобуси погойдувались у сірих сутінках, чорне, гірке пиво лилося за занавішеними вікнами пивниць, Пурпурова Хмарина повинна перемогти.

Пурпуром світилося І су сове серце в церкві, де вже закінчилася відправа; горіли свічки, молилися припізнілі богомільці, приміщення сповнене запаху ладану й жару від полум'я свічок, тиші, в якій лунає човгання ніг причетника,— він прикриває запони сповідалень, витрушує гроші з карнавок. Пурпуром світиться Ісусове серце.

Скільки коштує проїзд протягом п'ятдесяти, шістдесяти, сімдесяти років від доку під назвою "Народження", до того місця посеред океану, де нас очікує корабельна аварія?

Ошатні парки, охайні пам'ятники, чорні, суворі, коректні вулиці; десь тут народилася Лола Монтес. Руїни часів повстання, що ще не зовсім розвалилися, забиті дописами будинки, всередині яких за вікнами вовтузяться щури, розбиті склади, що їх покинуто на поталу часу, сіро-зелене багно на оголених стінах, а чорне пиво ллється за здоров'я Пурпурової Хмарини, яка не переможе. Вулиці на кілька хвилин затоплені тими, хто повертається з вечірні, вулиці, де, здається, все меншає будинків; тюремні мури, монастирські мури, церковні, мури казарм. Якийсь лейтенант, повертаючись додому зі служби, ставить велосипед перед дверима свого малесенького будиночка і спотикаєтья на порозі об власних дітей.

Знову ладан, жар від полум'я свічок; молільникам, які не можуть розпрощатися з пурпуровим Ісусовим серцем, причетник нагадує, що пора йти додому. Похитування головою.

— Але ж...— пошепки сипле аргументами причетник. Знову хитають головою. Коліна приклеїлися до лави. Хто

перелічить молитви, а хто — прокльони, хто має такі лічильники Гейгера, щоб зареєструвати всі сподівання, покладені сьогодні ввечері на Пурпурову Хмарину? На чотирьох струнких кінських ногах тримається заклад, якого вже ніколи не пощастить виграти. А якщо Пурпурова Хмарина не переможе в перегонах, то горе треба буде залити такою ж кількістю чорного пива, скільки потрібно для того, щоб живити надію. Крем'яхи ще й досі стукотять по вичовганих східцях пивниці, церков і тоталізаторів.

Аж надто пізно помітив я останню незайману пляшку молока, таку ж цнотливу, як і ранок.