Ірландський щоденник - Белль Генріх

Гітлер зробив... Гітлер сказав...— Обличчя в Педа сіпалось дедалі болісніше, але я замовив віскі, випив за нього, він теж ковтнув, трохи прополоскавши горло.

— Дуже боляче? — співчутливо запитав я.

— Так,— відповів він,— боляче, й мине кілька днів, поки витече гній.

— Не забувай полоскати, а якщо болітиме — заходь, ти знаєш, де я живу.

— Знаю,— сказав Пед,— і неодмінно прийду, бо мені будь-що болітиме.

— Все одно,— зауважив я,— добре, що ми витягли його. Педрейк промовчав.

— Вип'ємо ще по одній? — сумно спитав він згодом.

— Вип'ємо,— відповів я.— Гітлер був...

— Годі,— попросив Педрейк,— прошу тебе, годі, нерв зовсім оголений...

— Добре,— сказав я,— тоді він скоро відімре; давай вип'ємо ще по одній.

— Тобі не буває сумно, коли вирвали зуба? — втомлено спитав Педрейк.

— Тільки з самого початку,— промовив я,— але потім радію, що більш не нагноюється.

— Це так безглуздо,— зауважив Педрейк,— бо тепер навіть не знаю, чого ради я так люблю німців.

— Треба любити їх не ради, а незважаючи на Гітлера. Нема болючішого, коли чиясь симпатія живиться неприйнятними для людини джерелами. Якби твій дід був злодієм, а ти з кимсь познайомився, і твій знайомий вважав би тебе дуже симпатичним заради того, що твій дід був злодієм — то це так неприємно. А іншим ти здаєшся симпатичним, бо ти сам не злодій. А самому тобі хочеться бути симпатичним, навіть коли ти й злодій.

Принесли восьмий кухоль пива — на замовлення Генрі, англійця, який щороку приїздив сюди під час своєї відпустки. Він підсів до нас і розпачливо похитав головою:

— Не знаю, чому я щороку їду до Ірландії. Не знаю, скільки разів казав вам уже про це, але я ніколи не любив ні Пемброка, ні Кромвеля, бо я ж не їхній родич, а простий лондонський службовець, що має чотирнадцять днів відпустки й хоче поїхати до моря. Не розумію, чому я щороку вирушаю в таку далеку дорогу з Лондона, щоб почути, який я хороший, але які погані англійці. Це страшенно втомлює. А щодо Гітлера...

— Прошу,— промовив Педрейк,— не говори про нього, я не можу чути цього імені. Принаймні тепер. Може, колись згодом знову зможу...

— Добре,— сказав Генрі,— ти попрацював як слід.

— Це вже справа честі,— скромно відповів йому я,— а крім того, я вже звик щовечора виривати комусь якогось зуба — навіть знаю, де він сидить. З часом я набув чималих знань у політичній дентології, тож роблю все грунтовно й без наркозу.

— їй-богу,— зауважив Педрейк,— хіба ж ми, незважаючи ні на що, не милі люди?

— Ви милі,— в один голос відповіли ми втрьох — моя дружина, Генрі та я,— ви справді милі, але ви й самі про це добре знаєте.

— Вип'ємо ще по одній,— запропонував Педрейк,— щоб краще спалося!

— І по одній на дорогу!

— І по одній коту під хвіст!

— І по одній — собаці!

Ми пили, а стрілки годинника стояли на місці, як і весь час протягом останніх трьох тижнів,— на пів на одинадцяту. І стоятимуть на пів на одинадцяту ще чотири місяці. Пів на одинадцяту — поліційна година для сільських шинків улітку, але туристи, приїжджі лібералізують закостенілий час. Коли настає літо, шинкарі дістають свої викрутки, кілька гвинтиків і фіксують обидві стрілки годинника. Дехто з них купує також іграшкові годинники з дерев'яними стрілками, які можна прибити цвяхами до корпусу. Таким чином, час зупиняється, ріки пива течуть протягом цілого літа, вдень і вночі, а полісмени тим часом сплять сном праведників.

7

ПОРТРЕТ ІРЛАНДСЬКОГО МІСТА ЛІМЕРІК УРАНЦ*

Лімеріками називають певні вірші, схожі на зашифровані жарти, тож місто Лімерік, що дало цьому типу віршів своє ім'я, малювалось в моїй уяві як веселе місто — жартівливі скоромовки, усміхнені дівчата, скрізь музика волинки, веселощі, що дзвенять на всіх вулицях. Чимало веселого зустрілось нам на ірландських путівцях між Лімеріком і Дубліном — старші й молодші школярі весело чимчикували, дехто навіть босий, під осіннім дощем. Вони виходили з провулків, їх здалеку було видно з-за живоплоту, коли вони переходили замулену дорогу. їх була сила-силенна, вони збігалися докупи, як краплі збігаються в потічок, потічки — в струмки, струмки — в річки. Іноді машина проїжджала повз них, мов крізь річку, яка радо розступалася перед нею. Кілька хвилин, коли машина тільки-но минула більший населений пункт, путівець був безлюдний, а потім краплини — ірландські діти — знову починали збиратися, штовхаючись і доганяючи одне одного. Часто вони були незвичайно вдягнені — строкато, в будь-що, а проте, хоч і не веселились, то принаймні почували себе впевнено. Отак вони й мчали під дощем, іноді кілька миль в один бік, потім — у другий, з ключками для гри в хелінг у руках, зі зв'язаними паском книжками. Сто вісімдесят кілометрів проїхала наша машина крізь потік ірландських школярів, і хоч ішов дощ, багато хто з них був босоніж, більшість — бідно вдягнені,— зате майже всі здавалися веселими.

Коли хтось у Німеччині сказав мені одного разу: дорога належить двигуну, я відчув, що це блюзнірство.

В Ірландії мені часто хотілося сказати — дорога належить коровам, та й справді, корів відправляють на пашу так само без нагляду, як дітей до школи. їхні череди окупують дорогу, вони озираються на гудки автомобілів, а водії мають змогу довести, що володіють почуттям гумору, вміють зберігати рівновагу й випробувати свою вправність, під'їхавши до череди впритул, з острахом проштовхнутися у вузенький прохід та, наздогнавши першу корову, об'їхати її, натиснути на газ і подякувати долі, що вдалося уникнути небезпеки. А що може бути більш хвилюючим, краще стимулювати людську вдячність, ніж подолана небезпека? Тож ірландський шофер — це людина, якій завжди притаманне почуття вдячності. Йому доводиться постійно боротися за своє життя, своє право і свій темп — проти корів і школярів Йому ніколи не спаде на думку, сформулювати снобістський лозунг: "Дорога належить двигуну". Кому належить дорога в Ірландії — ще невідомо, а які ж вони гарні, ці дороги,— мури, мури, дерева, знову мури й живоплоти. Каміння ірландських мурів вистачило б, щоб збудувати вавілонську вежу, але ірландські руїни доводять, що розпочинати цю роботу безглуздо. Принаймні, двигунові ці гарні дороги не належать, а лише тому, хто ними користується саме в цю хвилину, а той, в свою чергу, надає бажаючому проїхати можливість довести свою спритність. Деякі дороги належать віслюкам — їх у Ірландії море, вони об'їдають живопліт, меланхолійно розглядаючи пейзажі й повернувшись задом до авто, що саме проїздить повз них. В усякому разі, двигунові дорога не належить.

Чимало безтурботного, чимало смішного траплялося нам серед ірландських корів, віслюків та школярів по дорозі від Дубліна до Лімеріка, пригадувались лімеріки, отже, хто, наближаючись до самого Лімеріка, міг би не думати про це веселе місто? Щойно дорогами володіли веселі школярі, впевнені в собі корови й задумливі віслюки, аж ураз — спорожніли, неначе діти вже поприходили до школи, корови — на пашу, а віслюків закликано до порядку. З боку Атлантики насувалися темні хмари — і вулиці Лімеріка потемнішали й збезлюдніли; тільки біліли ще дужче пляшки з молоком попід дверима та чайки, що розтинали сіре небо, хмари жирних білих чайок, друзки білого, що на якусь мить знову стулялося в одну велику білу пляму. Зеленів мох на прадавніх мурах восьмого, дев'ятого й усіх інших сторіч, і мури двадцятого сторіччя майже не відрізнялись від мурів восьмого — такі ж замшілі, такі ж зруйновані. В м'ясних крамницях маячіли біло-рожеві половинки волових туш, і лімеріксь-кі діти демонстрували там свою оригінальність — ухопившись,— хто за свинячі, хто — за волові хвости, гойдалися на тушах, усміхаючись блідими обличчями. Гарні витівки в ірландських дітей, але хіба тільки діти населяють це місто?

Ми залишили машину біля собору й не поспішаючи попростували похмурими вулицями; попід старезними мостами котив сиві хвилі Шаннон — занадто велика й занадто широка, занадто бурхлива як для цього міста ріка; нас обступила самотність, печаль, покинутість — серед моху, давніх мурів і безлічі до болю в очах білих пляшок з молоком, що призначалися, здавалося, для давно померлих. Діти, які гойдалися в неосвітлених м'ясних крамницях на волячих та свинячих тушах, теж здавалися привидами. Існує тільки один засіб проти самотності, що несподівано охоплює людину в чужому місті,— щось купити, хоча б листівку з краєвидами міста, жувальну гумку, олівець або сигарети. Треба щось узяти в руки, підключитися до життя цього міста, купивши що-не-будь,— але хіба ж тут, у Лімеріку, можна купити щось у четвер, о пів на одинадцяту ранку? Чи не прокинемося ми раптом і не опинимося під дощем десь на путівці поруч із машиною, а Лімерік зникне, як Fata Morgana, Fata Morgana дощу? Пляшки з молоком білі, аж очам боляче, проте не такі білі, як галасливі чайки.

Старий Лімерік серед нового, це наче острів Сіте 1 серед решти Парижа, причому старий Лімерік утричі менший од Сіте, а новий Лімерік менший від нового Парижа, мабуть, у двісті разів; цей гарний і водночас похмурий острів посеред Щаннону завойовували датчани, норманни і тільки згодом — ірландці; сірі мости з'єднують його з берегами, Шаннон котить свої сиві хвилі, а попереду, там, де міст упирається в берег, поставлено на камені пам'ятник, або навпаки — на постаменті поставлено камінь. Біля цього каменя ірландцям обіцяно свободу віровизнання, підписано угоду, розірвану згодом англійським парламентом. І тому Лімерік має ще одну назву — Місто розірваної угоди.

У Дубліні ним хтось сказав:

— Лімерік — найпобожніше місто в світі.

Треба було тільки зазирнути в календар, щоб зрозуміти, чому вулиці такі безлюдні, молочні пляшки — нерозпечатані, крамниці — покинуті: увесь Лімерік був у церкві, у четвер уранці, близько одинадцятої години. Раптом,— ми ще це дійшли до центру нового Лімеріка, як відчинилися церковні двері, на вулиці ринув люд, з порогів почали зникати пляшки з молоком. Це схоже було на завоювання — жителі Лімеріка брали приступом своє місто. Навіть відчинився поштамт і банк розчахнув віконця кас. Усе здавалося нам таким нормальним, таким близьким і людяним, хоч п'ять хвилин тому здавалося, ніби ми гуляємо покинутим середньовічним містом, що аж не по собі було.

Щоб переконатися в реальності існування цього міста, ми накупили усякої всячини: сигарет, мила, листівок з краєвидами міста, гру-головоломку.