Ірландський щоденник - Белль Генріх

Скочить з ліжка поштмейстер, щоб відбити телеграми до Бірмінгема, Рима, Нью-Йорка й Лондона; знову гудки, тричі — для жителів Горішнього села: Мері Макнамара народила хлопчика.

Тепер уже чути гуркіт мотору, ближче, гучніше, гостріше, світло фар відкидає тіні віялових пальм на білі стіни будинку, поринає в зарості олеандрових кущів і зупиняється, а в світлі, що падає з вікна, молода жінка бачить величезний мідний казан, що зберігся, мабуть, від часів Непереможної Армади. Чоловік, сміючись, підставляє його під світло фар.

— Королівська платня,— тихо каже він, а друишна зачиняє вікно, ще раз дивиться у дзеркало й наливає дві повні чарки віскі — за найгарніші в усьому світі ніжки!

11

МЕРТВИЙ ІНДІАНЕЦЬ НА ДЮК-СТРІТ

Ірландському полісменові, щоб зупинити машину, досить лише повільно піднести свою руку. Може, він нащадок короля або внук поета чи троюрідний небіж якогось святого, а може, він, той, хто начебто повинен захищати закон, має вдома, під подушкою, інший, незаконний пістолет борця за волю. Але про те, що він тут робить, ніколи не складалося тих незліченних пісень, що їх співала біля його колиски мати — а саме, він повинен звірити номер у правах водія з номерами машини, бліду фотографію власника — з його живим обличчям. Яке безглузде, майже принизливе заняття для нащадка короля, внука поета, троюрідного небожа святого, для того, кому незаконний пістоль любіший, ніж законний, що теліпається в нього при боці.

Повагавшись, він зупиняє машину, його співвітчизник опускає шибку в дверцятах, полісмен усміхається, земляк усміхається, тепер уже можна й розпочинати офіційну розмову.

— Зовсім гарний сьогодні день,— промовляє полісмен, а як ваші справи?

— О, дуже добре, а ваші?

— Могло б бути й краще. Але хіба ж не гарна днина?

— Справді, чудова,— а вам не здається, що піде дощ?

Полісмен урочисто зводить погляд на схід, потім — на північ, захід і південь — і в цій урочистості, з якою він, принюхуючись, повертає голову, ховається жаль, що існує тільки чотири кінці світу; як було б гарно, коли б можна було урочисто і вдоволено поглянути в шістнадцять кінців світу,— потім він замислено повертається до співвітчизника:

— Цілком можливо, що йтиме дощ. Знаєте, того дня, коли моя найстарша народила найменшого сина,— гарнесенький малий розбишака — темночубий і з такими очима, такими очима, скажу я вам! — того дня три роки тому, о такій же порі року, ми теж були певні, що буде погожа днина, але після обіду якраз і почалося.

— Так,— відповів з машини співвітчизник,— коли моя невістка, дружина мого середульшого сина, народила першу дитину — таку солоденьку дівчинку із справжнім русявим волоссям і ясно-голубими очима,— чарівна дитина, скажу я вам! — тоді погода була майже така, як сьогодні.

— Той день, коли моїй дружині вирвали кутнього зуба, теж був такий — уранці дощ, опівдні сонце, увечері знов дощ, точно так само, як тоді, коли Кеті Куфлан зарізала священика з церкви Богородиці...

— А хоч з'ясували, чому вона це зробила?

— Зарізала, бо він не хотів дати їй розгрішення. На суді вона, виправдовуючись, увесь час торочила: "А я що, мала так і вмерти без розгрішення?" Тож саме того дня у третьої дитини моєї середульшої доньки з'явився перший зуб, а ми ж святкуємо кожен зубчик, отже, саме того дня я мусив під зливою гасати по Дубліну, розшукуючи Кеті.

— Ви її знайшли?

— Ні, вона вже дві години сиділа в поліційній дільниці й чекала на нас, проте там нікого не було, бо ми всі в цей час розшукували її.

— Вона розкаялась?

— Ніскілечки. Сказала: "Гадаю, що він одразу ж потрапив на небо — що йому ще потрібно?" Поганий був день, коли Том Даффі приніс у зоопарк ведмедям украденого у Вулворта великого шоколадного негра. У ньому було цілих сорок фунтів чистого шоколаду, і всі звірі в зоопарку оскаженіли, бо їх дратував рев ведмедів. Того дня сонце світило так гарно аж до вечора — і я хотів поїхати зі старшою донькою моєї найстаршої до моря, але змушений був забирати Тома — він лежав дома в ліжку, і знаєте, що він сказав, коли я розбудив його? Знаєте?

— Не пригадую.

— "Прокляття,— сказав він,— чому цей чудовий шоколадний негр мав належати Вулвортові? Не дасте людині навіть поспати". О безглуздий, нерозумний світе, де потрібні речі належать непотрібним людям! Чудовий день, а я мав заарештовувати цього придуркуватого Тома.

— Так,— почав співвітчизник, сидячи у своєму автомобілі,— і той день, коли мій найменший син провалився на іспиті, теж був такий чудовий...

Якщо число родичів помножити на їхній вік, а потім цю цифру на триста шістдесят п'ять, тоді можна одержати приблизну кількість варіантів розмови про погоду. Ніхто не знає, що важливіше — злочин Кеті Куфлан чи погода, яка стояла того дня. Хто кому правив за алібі, з'ясувати неможливо: Кеті для дощу чи дощ для Кеті — це так і залишиться нез'ясованим. Викрадений шоколадний негр, вирваний кутній зуб, нескладений іспит — ці події не просто так відбуваються в світі, а мають бути зіставлені, навіть підпорядковані історії погоди, бо належать вони до таємничої, безконечно складної системи координат.

— А ще погано було тоді,— провадив полісмен,— того самого дня, коли одна черниця знайшла на Дюк-стріт мертвого індіанця. Ревла буря і дощ періщив нас по обличчях, коли ми несли бідолаху до дільниці. Черниця увесь час ішла поруч і молилася за упокій його грішної душі — в черевиках у неї було повно води, а буря була така сильна, що задерла на ній мокре важке вбрання, і я на якусь мить побачив її темно-коричневі, заштопані рожевою ниткою панталони...

— Його вбили?

— Індіанця? Ні, ми так і не дізналися, звідки він узявся, чий він, не виявили в нього всередині ні отрути, ні будь-якої іншої ознаки насильної смерті. В руках у нього був томагавк, сам він — розмальований як для війни, у бойовому уборі, а оскільки його ім'я залишалось нам невідоме,— так ніхто й не довідався, як його звали насправді,— то ми назвали його Нашим Дорогим Червоним Братом з повітря. "Він ангел,— плакала черниця, не відходячи від нього ані на крок,— він має бути ангелом — ось подивіться на його обличчя..."

Очі в полісмена заблищали, трохи брезкле від віскі обличчя урочисто розгладилося від зморщок, і він став раптом такий молодий!

— Справді, я й сьогодні вірю, що він ангел — звідки ж бо йому було взятися?

— Дивно,— прошепотів співвітчизник до мене,— я ніколи не чув про цього індіанця.

І в мене виникла підозра, що полісмен не тільки поетів онук, а й сам був поет.

— Ми поховали його аж через тиждень, бо шукали хоч когось, хто б знав його, але його ніхто не знав. Найдавніше те, що й черниця раптом теж зникла. А я, коли буря задерла на ній вбрання, помітив, що її панталони заштопані рожевою вовняною ниткою. Отож коли поліція вирішила перевірити панталони всіх ірландських черниць, стався скандал.

— Ну, й вони їх вам показали?

— Ні,— відповів полісмен,— не показали, але я певен, що черниця теж була ангелом. Знаєте, що мене непокоїть,— чи на небі теж ходять у заштопаних панталонах?

— Спитайте про це архієпископа,— відповів співвітчизник, опустив ще нижче шибку в дверцятах і простягнув пачку сигарет. Полісмен узяв сигарету.

Це звичне частування, здавалося, нагадало йому про його справжнє, таке набридливе земне життя — обличчя його раптом знову постаріло, зробилося брезклим і зажуреним, коли він запитав:

— До речі, а чи не можна мені подивитися на ваші документи?

Співвітчизник навіть і не спробував удати, ніби щось шукає; ніякої удаваної нервозності, з якою ми щось шукаємо, наперед знаючи, що його немає. Він просто .відповів:

— О, я їх забув.

Полісмен аніскілечки не розгубився.

— О,— промовив він,— ваше обличчя таки ж справді належить вам.

Чи належить справді йому машина — начебто й не так уже важливо, подумав я, коли ми вирушили 4 далі. Ми їхали гарними алеями, повз чудові руїни, але я не дуже помічав усе те — я думав про індіанця, якого в бурю, під проливним дощем знайшла мертвим на Дюк-стріт черниця. Я виразно бачив обох, цю пару ангелів — один у бойовому уборі, другий — у коричневих панталонах, заштопаних рожевими вовняними нитками, бачив набагато виразніше, ніж те, що міг побачити насправді — гарні алеї та чудові руїни...

12

ДИВЛЯЧИСЬ У вогонь

Прислів'я "Сокира в домі заміняє теслю" — повсюдно поширена помилка. А проте приємно мати власну торфорозробку. Містер О'Донован у Дубліні має свою власну, так само, як і багато О'Нілів, Меллоїв, Дейлів у тому ж таки Дубліні. Містеру О'Доновану треба тільки сісти вільного дня (а вільних днів у нього досить) із своїм заступом у автобус номер сімнадцять або сорок сім і доїхати до своєї торфорозробки; дорога коштує йому шість пенсів, кілька сандвічів і термос із чаєм у нього в торбинці, і він може надовбати торфу в своїй копальні; грузовик або запряжений віслюком візок привезе йому торф до міста. Його землякові в інших графствах легше — торфу там повно просто під будинком, тож на голих, чорно-зелених смугастих пагорбах у сонячні дні панує пожвавлення, як у жнива,— тут збирають те, що століття вологи вирощували поміж голих скель, озер і зелених пасовищ,— торф,—єдине природне багатство країни, вже багато століть тому позбавленої лісу, що не завжди мала й має свій насущний хліб, але майже щодня — свій насущний дощ, хоч би й навіть краплину — малесенька хмаринка, що пливе небом сонячного дня, і та заради жарту витискує з себе вологу, наче губка.

Позаду кожного будинку у великих конусах сохнуть шматки цього брунатного пирога, часто штабель торфу виростає вище даху, і таким чином завжди забезпечений вогонь у каміні, червонясте полум'я, що облизує темні шматочки, полишає світлий попіл — легкий, майже без запаху, майже як сигаретний,— біле мереживо на чорній бразильській сигарі.

Вогонь у каміні робить зайвим один з найменш привабливих (і водночас найбільш необхідних) предметів цивілізованого спілкування — попільничку. Коли гість залишає після себе час, котрий він пробув у домі, у вигляді кількох недокурків, то господиня, звільняючи ці смердючі посудини, помічає в них ще густий, липкий сіро-чорний бруд. Досить дивно, що кожен психолог не вивчав іще основ психології і не відкрив її побічної галузі —"бичкології", тоді б кожна господиня, збираючи подрібнений на недокурки час, щоб викинути його, могла б звернутися по допомогу до недокурків і трохи по-вправлятися в психології — ось вони лежать, напіввикурені, брутально пожмакані недокурки того, хто ніколи не мав часу й даремно бореться своїми сигаретами проти плину часу за той-таки час; ось Ерот залишив темно-червону смужку на фільтрі; той, хто курив люльку, покинув після себе попіл своєї статечності — чорний, крупчастий, сухий; онде лежать економні рештки, що полишив заядлий курець, бо він докурює сигарету мало не до самих губів, поки запалить наступну.