Мобі Дік - Мелвілл Герман

Мені не терпілося побачити його обличчя, але гарпунник довго не повертав до мене голови, схилившись над гузирем торби. Та, розв’язавши її, він таки повернувся, і — боже праведний! Що за видовище! Що за обличчя! Темно-смагляве, аж лілувате, все поцятковане чималими темними квадратиками. Оце-то сусід по ліжку! Я ж так і знав… Певне, побився десь, йому натовкли пику, і він оце прийшов прямо від лікаря. Та якраз у ту мить він повернув обличчя до світла, і я виразно побачив, що ті чорні квадратики на щоках — то не наліпки з пластиру. То якісь плями на самій шкірі. Спочатку я не знав, що й думати; та за мить мені сяйнуло в голові. Я згадав, як читав колись про одного білого чоловіка, — теж китобоя, — що попав у полон до дикунів, і вони його обтатуювали. І я вирішив, що і цей гарпунник у котрійсь із своїх далеких подорожей зазнав такої самої пригоди. "Ну то й що!" — подумав я. Кінець кінцем, не зовнішність важлива: в будь-якій шкурі можна бути порядною людиною. Але чого ж і решта його обличчя, що між тими витатуйованими квадратиками, мав такий страховинний колір? Звісно, можливо, що то просто тропічна засмага; але я ніколи не чув, щоб біла людина эасмагала на сонці до буро-лілового кольору. А втім, я ніколи не бував у південних морях; може, сонце там діє на шкіру так дивовижно? Поки всі ці думки пролітали в моїй голові, гарпунник навіть не помічав мене. Довгенько проморочившись із вузлами, він таки розв’язав торбу, подлубався всередині і нарешті видобув щось ніби томагавк, а також гаман з котикової шкіри хутром назовні. Поклавши те й те на стару скриню посеред кімнати, він узяв новозеландську голову — досить-таки моторошну річ — і запхнув її в торбу. Тоді скинув капелюха — нового касторового капелюха, — і я знову мало не скрикнув з подиву. На голові в гарпунника зовсім не було волосся — тільки невеличкий чубчик над лобом, скручений вузлом. Тепер його лілувата гола голова достоту нагадувала вкритий цвіллю череп. Якби незнайомець не стояв між мною і дверима, я напевне вискочив би з кімнати швидше, ніж ковтаю шматок за обідом.

Я, власне, й справді подумав був, чи не вискочити в вікно; але ж другий поверх, та ще й від подвір’я… Я не боягуз, але що мені думати про цього зарізяку, який торгує головами, не знав хоч убий. А незнання породжує страх, і я, геть спантеличений і приголомшений виглядом незнайомця, тоді — признаюся щиро — злякався його так, наче то сам диявол у плоті вдерся до моєї кімнати серед глупої ночі. Справді, я так налякався, що не міг навіть здобутись на слово й запитати його про те, чого нездатен був зрозуміти в ньому сам.

Тим часом він роздягався собі, і врешті я побачив його груди та руки. Їй же богу, ті частини тіла, досі прикриті одежею, теж були поцятковані такими квадратиками, як і обличчя; та й спина була вся в таких самих квадратиках, немовби він щойно втік у пластирній сорочці з якоїсь Тридцятилітньої, війни. Навіть більше — ноги його теж були поцятковані, і здавалось, наче то табунець темно-зелених жаб видирається вгору по стовбурах молодих пальм. Тепер мені стало цілком ясно: це, напевно, якийсь мерзенний дикун, узятий на китобійне судно в південних морях і завезений таким чином до нашої християнської країни. Я аж затремтів від цієї думки. А він іще й головами торгує — може, навіть головами своїх рідних братів! А що, коли йому заманеться й моєї голови — боже праведний, ви погляньте на його томагавк!

Але тремтів я не довго, бо дикун почав робити щось таке, що цілком прикувало мою увагу й переконало мене, що він таки справді поганин. Підійшовши до стільця, на якому висів його важезний плащ — чи накидка, чи керея, — він пошпортався в його кишенях і врешті видобув якусь чудну неоковирну фігурку з горбом на спині, схожу кольором на триденне немовля з Конго. Згадавши про засушену голову, я спершу подумав, що той чорний чоловічок — справжнє немовля, набальзамоване в такий самий спосіб. Та побачивши, що воно зовсім не згинається, а блищить, наче поліроване чорне дерево, я прийшов до висновку, що це, напевне, просто вирізьблена з дерева фігурка, і так воно й було насправді. Бо дикун підійшов до вихололого коминка, відставив убік ширмочку й застромив свого горбатого божка між колосники, наче кеглю. Коминок усередині був геть чорний від сажі, і я подумав, що це якраз підходящий храм, чи то капище, для такого конголезького ідола.

Хоч мені й було моторошно, я зацікавлено вп’явся поглядом у напівзаховану від мене фігурку: що ж буде далі? А дикун насамперед дістав з кишені плаща дві жмені стружок і акуратно склав їх перед ідолом; потім поклав на ті стружки шматочок морського сухаря і, піднісши до стружок каганець, запалив жертовний вогонь. А трохи перегодя, після кількох невдалих спроб (причому він, здається, добряче попік собі пальці), дикун урешті вихопив сухар з вогню, здмухнув з нього жаринки та попіл і чемно підніс його дерев’яному негреняті. Та малий чортик, видно, не любив такої сухої поживи: він навіть не поворухнув губами. Всі ці химерні штуки ідоловірець супроводив ще химернішими горловими звуками, неначе виспівував якусь поганську молитву чи псалом, і корчив украй неприродні міни. А потім, погасивши вогонь, безцеремонно схопив свого божка й запхав його в кишеню плаща так недбало, як мисливець запихає в ягдташ убиту куріпку.

Від усіх тих химерних дій моя тривога зростала, і, бачачи виразні ознаки того, що він збирається скінчити свої процедури та вскочити до мене в ліжко, я вирішив, що вже пора, поки не пізно — перше ніж буде погашене світло, — розбити чари, які так довго сковували мене.

Але та хвилька, поки я надумувався, що сказати, виявилась фатальною. Схопивши зі скрині свій томагавк, дикун якусь мить оглядав його обушок, тоді взяв кінець топорища в губи, а обушок підніс до каганця й пустив з рота цілу хмару тютюнового диму. Наступної миті каганець погас, а той шалений людожер з томагавком у зубах стрибнув до мене в ліжко. Я не зміг стримати зойку; а він, здивовано буркнувши, почав обмацувати мене.

Я пробелькотів сам не знаю що й відкотився до стіни, а потім почав заклинати його, хто б там він уже не був, щоб він заспокоївся й дозволив мені встати та засвітити знову світло. Але з його відповідей, вигукуваних горловим голосом, я збагнув, що він не розуміє мене.

— Твоя хто в біса? — спитав він нарешті.— Не скажеш, сто чортів, я тебе убий! — і замахав у темряві запаленим томагавком над моєю головою.

— Хазяїне! На бога! Пітере Гробб! — закричав я. — Хазяїне! Варта! Гробб! Ангели господні! Рятуйте!

— Кажи! Кажи, хто твоя, а то я тебе убий, сто чортів! — знову зарепетував дикун, а з томагавка, що ним він грізно вимахував наді мною, сипались на постіль тютюнові іскри. Я вже злякався, що він попропалює на мені білизну. Та в цю мить, ца щастя, до кімнати ввійшов хазяїн зі свічкою в руці, і я, схопившись з ліжка, кинувся до нього.

— Та не бійтеся, — сказав він, знову глузливо вишкірившись, — Квіквег вас і пальцем не зачепить.

— Не шкіртеся! — закричав я. — Чого ви не сказали мені, що цей чортячий гарпунник — канібал?

— Я думав, ви самі здогадалися; хіба ж я не казав вам, що він продає голову по місту?.. Та ну-бо вже, лягайте. Квіквегу, чуєш, ти знай моя, я знай твоя, цей чоловік він спи з тобою — тямиш?

— Моя до біса тямиш, — буркнув Квіквег, що вже сидів у ліжку й пахкав люлькою. — Твоя лізь там, — додав він, тицьнувши в мене своїм томагавком і відгорнувши ковдру вбік. Той жест був не тільки гречний, а й по-справжньому ласкавий і приязний. Я ще хвильку постояв, дивлячись на нього. Попри все татуювання, він був, власне, досить охайним і привабливим на вигляд канібалом. "І чого було здіймати гвалт, — подумалось мені. — Він же така самісінька людина, як і я. В нього не менше підстав лякатись мене, ніж у мене — лякатись його. І краще спати в одному ліжку з тверезим канібалом, ніж з п’яним християнином".

— Хазяїне, — заговорив я, — скажіть йому, хай сховає отого свого томагавка, чи люльку, чи що воно таке. Одне слово, хай перестане курити, і я ляжу з ним разом. Бо я не люблю, щоб коло мене в ліжку курили. Це діло небезпечне. А я не застрахований.

Коли хазяїн витлумачив мої слова Квіквегові, той відразу послухався й чемним жестом запросив мене в ліжко, а сам відсунувся аж на краєчок, ніби промовляв: "І до ноги твоєї не доторкнуся!"

— Добраніч, хазяїне, — сказав я. — Можете йти.

Тоді ліг у ліжко й заснув так солодко, як ще зроду не спав.

4

УКРИВАЛО

Коли я вранці прокинувся, був уже білий день, і Квіквегова рука обнімала мене напрочуд ласкаво й чуло. Можна було подумати, ніби я — його дружина. Укривало було зшите з клаптиків — усе в химерних строкатих квадратиках та трикутничках, і та дикунова рука, поспіль обмережана якимсь крітським лабіринтом з витатуюваних візерунків, рука, що не мала й двох латочок шкіри однакового кольору — мабуть, через те, що в морі він закочував рукав коли вище, коли нижче і вона засмагла нерівномірно, — отож та рука, хочу я сказати, здавалася просто-таки частиною нашого строкатого укривала. Справді, прокинувшись і побачивши ту руку на укривалі, я насилу розрізнив її, так зливалися барви; власне, я тільки з тиску важкої руки здогадався, що Квіквег мене обнімає.

Дивне почуття охопило мене; зараз я спробую пояснити його. Я пам’ятаю, що подібного мені трапилося зазнати в дитинстві; але чи наяву, а чи вві сні, цього я ніколи не знав напевне. Було це так. Я встругнув якусь штуку — здається, спробував залізти в комин, як це зробив кілька днів перед тим малий сажотрус; а моя мачуха, що безперестану лупцювала мене як не за те, то за те або казала йти спати без вечері, за ноги витягла мене з комина й погнала в ліжко, хоч була ще тільки друга година по обіді 21 червня — найдовшого дня року в нашій півкулі. Страхіття! Та що я міг удіяти? Я пішов нагору, до своєї комірчини на третьому поверсі, роздягся якомога повільніше, аби вбити час, і, гірко зітхаючи, заліз між простирадла.

Я лежав і скрушно вираховував, що мусить минути цілих шістнадцять годин, перше ніж я дістану змогу сподіватись на воскресіння. Шістнадцять годин у ліжку! Від самої думки про це аж поперек заболів. А день був такий ясний! Сонце світило у вікно, на вулицях гучно гуркотіли колеса, по всьому домі лунали веселі голоси! Мені робилося все тяжче й тяжче.