Мобі Дік - Мелвілл Герман

Так, це був сам славнозвісний отець Мепл — так його називали китобої, які всі щиро любили його. Він сам замолоду був матросом і гарпунником, але вже багато років як присвятив своє життя служінню богові. В той час, про який я оце пишу, отець Мепл саме вступив у бадьору зиму здорової старості, тої старості, яка неначе переходить у другу квітучу молодість, бо між численними борознами його зморщок світилися лагідні проблиски нового цвітіння — весняна зелень, що проглядає з-під снігу в лютому. Жодна людина, яка вже чула історію життя отця Мепла, не могла дивитись на нього вперше без глибокого інтересу, бо йому були притаманні деякі риси, для священика незвичайні; тими рисами його позначило давніше, повне пригод моряцьке життя. Коли він увійшов, я побачив, що він не має при собі парасольки і, очевидячки, не приїхав екіпажем, бо з брезентової зюйдвестки крапав талий сніг, а простора лоцманська куртка з грубого сукна, здавалось, аж пригинала його — так просякла водою. Він скинув спершу капелюх, потім куртку й галоші, повісив верхню одіж у кутку біля дверей, а тоді, пристойно вбраний, спокійно попрямував до казальниці.

Та казальниця була, на старовинний лад, дуже висока, а оскільки справжні сходи на таку висоту, підіймаючись положисто, зайняли б багато місця й відчутно зменшили б і так невелику площу приміщення, то будівничий — мабуть, на побажання отця Мепла — замінив сходи підвішеним збоку трапом, таким, як ті, що ними в морі підіймаються з човна на борт корабля. Дружина одного капітана-китобоя подарувала на поруччя до того трапа гарні шнури, сплетені з червоної вовни, та й трап той із акуратними головками на кінцях щаблів, пофарбованих під червоне дерево, нічим не порушував доброго смаку, надто як зважити, що це був моряцький молитовний дім. Зупинившись на мить біля того трапа і взявшись обома руками за гарно виплетені шишки на кінцях поруччя, отець Мепл звів очі вгору, а потім спритно, як справжній матрос, одначе й не без гідності, піднявся трапом на казальницю, ніби на марс грот-щогли свого судна.

Прямовисні частини цього трапа, як у всіх підвісних драбин, були мотузяні, обшиті тканиною, і тільки щаблі він мав дерев’яні, отож міг згинатися між щаблями. Коли я вперше глянув на казальницю, мені майнуло в голові, що ця гнучкість, зручна на кораблі, тут зовсім зайва. Бо я не чекав, що отець Мепл, вибравшись нагору, неквапно обернеться і, нахилившись через поруччя, старанно, щабель за щаблем, підтягне трап до себе й складе його весь на казальниці, ніби замкнувшись у своєму маленькому неприступному Квебеку.[16]

Кілька хвилин я міркував, не розуміючи як слід, навіщо він це робить. Отець Мепл так уславився своєю щирістю й святістю, що я й подумати не міг, ніби він хоче здобути популярність такими театральними штучками. Ні, думав я, у нього мусять бути якісь поважні резони; навіть більше, це має символізувати щось недоступне зорові. Можливо, таким актом фізичного відмежування він унаочнює свою духовну відмежованість від часу, від усіх зовнішніх, мирських зв’язків і пут? Так, розумію: ця казальниця, наповнена хлібом і вином слова, для вірного слуги божого є самодостатньою твердинею, підхмарним Еренбретштайном[17] із невичерпним джерелом води у своїх мурах.

Але бічний трап був не єдиною особливістю молитовного дому, запозиченою з колишнього мореплавського життя священика. Між мармуровими пам’ятними дошками, поміщеними обабіч казальниці, якраз над нею стіна була прикрашена картиною із зображенням корабля, що мужньо змагається з жахливою бурею, яка жене його на чорні скелі в сніжній піні прибою. Та високо вгорі, серед гнаних вітром темних хмар плив острівець сонячного блиску, в якому сяяло обличчя ангела, і промінь світла від того обличчя падав на палубу шарпаного бурею корабля ясною цяточкою, подібною до срібної таблички, прибитої на палубі "Вікторії" на тому місці, де впав адмірал Нельсон. "Ах, шляхетний кораблю, — ніби промовляв ангел, — борись, борись із штормом, не збивайся з курсу, шляхетний кораблю, бо глянь: сонце вже прориває хмари, вони втікають, і незабаром відкриється найпогідніша блакить".

Та й сама казальниця мала сліди того моряцького смаку, що ним були позначені трап і картина. Перед її, обшитий дощечками, мав форму корабельного носа, а Біблія лежала на декоративному виступі, що нагадував різьблений у вигляді скрипкового грифа кінець форштевня.

Що могло бути символічнішим? Адже церковна казальниця і є переднім краєм нашої землі; все інше йде вже за нею, казальниця веде за собою весь світ. З неї найперше провіщається буря господнього гніву, і ніс судна першим зустрічає натиск бурі. Звідти ми насамперед молимо божество добрих чи лихих вітрів про попутний вітер. Так, світ — це корабель, що виплив у море, у плавання без кінця; а казальниця — ніс того корабля.

9

КАЗАННЯ

Отець Мепл випростався і спокійним, не владним, але твердим голосом звелів людям, що сиділи порізно, зібратися ближче:

— Ви, від правого борту, сюди, сюди! І ви, від лівого борту, теж! На середину, на середину!

Між лавами негучно зашаруділи важкі моряцькі чоботи, ще тихіше — жіночі черевички, і знов настала тиша. Всі очі були звернені на проповідника.

Він хвильку помовчав; а потім, ставши навколішки на носі казальниці, схрестив великі засмаглі руки на грудях, звів догори заплющені очі й почав молитися так ревно, що здавалось, наче він посилає ту молитву до бога з морського дна.

Докінчивши молитву, священик протяглим урочистим голосом, схожим на безперервне калатання корабельного дзвона в морі під час туману, заспівав наведений далі духовний гімн. Та на останніх строфах гімну голос його змінився, забринів полум’яним захватом і радістю:

Китові ребра грізно наді мною

У темряві склепінням височіли,

А хвилі в сонці божому котились,

Кита й підносили, і вглиб топили.

Вже бачив я розверсту браму пекла,

Де без кінця панують люті муки,

Що їх лиш той опише, хто їх звідав, —

І серце в мене рвалося з розпуки.

У чорнім горі я покликав бога,

Хоч ледве вірив сам своєму слову.

Та він почув мої болючі скарги,

І я з кита на волю вийшов знову.

Немовби на дельфіні осяйному,

Визволення до мене прилетіло.

Жаске й прекрасне, наче блискавиця,

Лице мого спасителя ясніло.

Тепер я оспіваю ту годину,

І жах її, і радість безбережну,

Тепер повік я славитиму бога,

І милосердя, й міць його безмежну.

Майже всі в домі підхопили той спів, і голоси злетіли високо-високо над завиванням бурі. Потім настала недовга тиша; проповідник повільно гортав сторінки Біблії і нарешті, поклавши долоню на потрібну йому сторінку, промовив:

— Любі мої браття моряки, причальмо до останнього вірша першого розділу Книги пророка Йони: "І призначив господь велику рибу, щоб вона проковтнула Йону".

Браття мої, ця книга, що має тільки чотири розділи, — чотири сталки, — це одне з найтонших волоконець у товстезній линві святого письма. Та які глибини душі вимірює глибоководний лот пророка Йони! Яке плідне для нас повчання цього пророка! Який прекрасний цей гімн із китового нутра! Він схожий на морські буруни — такий громовий і величний! Ми відчуваємо, як над нами змикаються хвилі, ми поринаємо разом з пророком на мулисте дно моря, довкола нас — водорості й твань! То яку ж науку дає нам Книга пророка Йони? Браття моряки, ця наука має два береги: один — для всіх нас, грішних людей, а другий — тільки для мене, для лоцмана бога живого. Як просто для грішних людей, це наука для всіх нас, бо це історія гріха, зчерствілого серця, раптово пробудженого страху, швидкої кари, каяття, молитов і, нарешті, порятунку та радості Йони. Як у всіх грішників з-посеред людей, гріх цього сина Аміттаєвого полягав у свавіллі й непослуху перед велінням бога — байдуже, яке було те веління і яким чином воно було явлене, — що видалося Йоні занадто трудним. Одначе всі діла, яких сподівається від нас бог, трудні, — пам’ятайте це, — і тому він частіше велить нам, аніж умовляє чи переконує, і коли ми коримось його велінню, то мусимо не коритися своїм бажанням: в цьому ж бо й полягає трудність послуху божим велінням.

Учинивши цей гріх непослуху волі божій, Йона й далі блюзнить тим, що намагається від бога втекти. Він гадає, що судно, зроблене людськими руками, завезе його в краї, де владарює не бог, а тільки капітани світу сього. Він переховується в Йоппійській гавані й напитує судна, що має відплисти до Тарсіса. В цьому, можливо, таїться досі ніким не помічене значення. З усього виходить, що Тарсіс може бути тільки тим містом, котре нині називається Кадіс. Так гадають учені. А де ж той Кадіс, браття мої? Кадіс в Іспанії; далі, ніж туди, Йона й не міг запливти водою з Йоппії в ті стародавні часи, бо Атлантика була ще зовсім незвіданим морем. Адже Йоппія, тобто нинішня Яффа, браття мої, лежить на найдальшому східному узбережжі Середземного моря, сірійському, а Тарсіс, чи Кадіс, більш як на дві тисячі миль західніше, зразу за Гібралтарською протокою. Тепер ви бачите, браття, що Йона хотів утекти від бога аж на край світу? О нещасний! О нікчемний, гідний усілякої зневаги чоловік! Насунувши капелюха на очі, з винуватим поглядом ховається він від бога, шмигає від корабля до корабля, як мерзенний злодій, кваплячись опинитися за морем. І очі в нього так бігають, виказуючи нечисте сумління, що якби в ті часи була поліція, то з самої підозри, що Йона учинив злочин, його заарештували б, перше ніж він ступив би на палубу. Як очевидно, що він утікач! Ніякого багажу, ні валізки, ні торби, ні коробки з капелюхом, і ніхто з друзів не прийшов проводжати його до пристані. Нарешті, після довгих розшуків, він знаходить судно, що має пливти до Тарсіса, і те судно вже закінчують вантажити; і коли він сходить на те судно, щоб домовитися з капітаном, матроси, побачивши його, на хвильку кидають роботу й перемовляються, що в цього чужинця лихе око. Йона це бачить, та марно він силкується напустити на себе безтурботність і впевненість, усмішка в нього виходить жалюгідна. Проникливі матроси зразу впевнюються, що сумління в нього нечисте. За звичкою ніби жартуючи, але водночас і поважно вони перешіптуються: "Джеку, він пограбував удову", — або: "Джо, глянь на нього, це двоєженець!" — або ще: "Гаррі, це, мабуть, той перелюбник, що вирвався з темниці в старій Гоморрі, або, може, один із утеклих содомських душогубів".