Мобі Дік - Мелвілл Герман

І час від часу в мозку вашому спалахував яскравий, але, на жаль, хибний здогад. Чорне море в бурю опівночі?.. Протиприродний бій між чотирма первісними стихіями?.. Випалене вересовище?.. Арктичний зимовий краєвид?.. Скресання скутої кригою ріки Часу?.. Та зрештою всі ці здогади розбивались об оте грізне "щось" посеред полотна. Треба тільки розгадати, що воно таке, і решта зразу стане зрозуміла. Стривайте, а чи не скидається воно трішечки на величезну рибину? Може, навіть на самого велетня левіафана?

І справді, задум митця був, очевидно, такий (принаймні я дійшов цього висновку, підкріпленого почасти й одностайною думкою багатьох немолодих, бувалих людей, із котрими я радився). Картина відтворює корабель поблизу мису Горн під час бурі. Хвилі безжально жбурляють напівзатоплене судно; видніють уже, власне, тільки три голі щогли, а велетенський розлючений кит, що надумав перескочити через нього, настромлюється на вершечки тих щогл.

Протилежна стіна в сінях була вся завішана якоюсь поганською колекцією зі страшних київ та ратищ. Декотрі киї були рясно оздоблені блискучими зубами й нагадували пилки зі слонової кістки; з інших звисали для оздоби жмути людського волосся; а один спис мав форму серпа на довгому держалні, вигнутому, немов прокіс, зроблений у траві довгоруким косарем. Дрож проймав при погляді на нього — від думки, який же то жахливий дикун і людожер міг виходити на жнива смерті з таким страховинним знаряддям. Поміж тою дикунською зброєю висіли старі, погнуті чи поламані китобійні списи та гарпуни. Декотрі з цих знарядь мали славну історію. Отим он списом, колись довгим і рівним, а тепер геть погнутим, п’ятдесят років тому Натан Свейн за один день, від сходу до заходу сонця, вбив п’ятнадцять китів. А отой гарпун, тепер схожий на штопор, був кинутий у яванських водах, і кит утік із ним, а через багато років того кита вполювали біля мису Бланко. Вістря ввійшло в китове тіло біля хвоста, і гарпун, мов голка, що, попавши в людське тіло, мандрує в ньому, пройшов у киті добрих сорок футів, поки врешті його знайшли в товщі горба.

Проминувши ці тьмаві сіни й низенький склепистий переходик — пробитий, очевидячки, в старовинному, складеному посеред будинку, великому каміні з вогнищами на всі боки, — ви опиняєтесь у залі. Та зала ще темніша, ніж сіни; сволоки над головою такі товстенні, а дошки підлоги такі старі й вичовгані, що здається, наче ви попали в трюм старого-престарого судна, та ще й у таку вітряну ніч, коли весь цей заякорений усіма чотирма рогами ветхий ковчег аж здригається ошаліло. Попід однією стіною стоїть у залі довгий, низький стіл, чи швидше полиця, заставлена потрісканими скляними скриньками, повними якихось запорошених дивовиж, назбираних по найвіддаленіших закутках нашого широкого світу. В дальшому кутку зали — шинквас, ніби темна будка, грубе відтворення голови гренландського кита. Принаймні там стоїть аркою китова щелепа, така величезна, що під нею, мабуть, проїхав би диліжанс. Усередині тої будки видно брудні полиці, заставлені старими карафами, пляшками, суліями; і в тій пащі, що загрожує людині швидкою згубою, порається новітній проклятий Йона (його й справді так називають) — невеличкий зморшкуватий дідок, що за готові гроші дорого продає морякам маячню і смерть.

Склянки, в які він наливає свою отруту, огидні. Хоч зовні то правильні циліндрики, та всередині ті шахрайські булькаті посудини з зеленавого скла підступно звужуються до облудного денця. Зовні стінки цих грабіжницьких склянок оперезані грубо вдавленими в скло жолобками. Налито до оцієї позначки — треба платити всього пенс; до оцієї — два пенси, і так далі аж до повної склянки: така міра називається "Мис Горн", і її ви можете вижлуктити за шилінг.

Увійшовши до зали, я побачив там кількох моряків, що стояли круг столу і в тьмяному світлі каганців розглядали зразки роботи різьбярів по китовому зубу. Я розшукав очима хазяїна заїзду, підійшов до нього й сказав, що хочу найняти кімнату, але у відповідь почув, що всі кімнати зайняті, нема жодного вільного ліжка. "Та стривайте, — він ляснув себе по лобі, — може, ви погодитеся переночувати в ліжку з одним гарпунником, га? Адже ви, мабуть, збираєтесь найнятися на китобійне судно, то краще вам звикати загодя".

Я відповів йому, що ніколи не любив спати вдвох в одному ліжку, а вже як доведеться пристати на це, то волів би знати, що за чоловік той гарпунник; та коли в нього (в хазяїна тобто) справді не знайдеться для мене іншого місця, а гарпунник той нічим поганим не вирізняється, то, ніж тинятися далі по незнайомому місту в таку холодну ніч, я ладен розділити ліжко з будь-якою порядною людиною.

— Я так і гадав. Гаразд, сідайте. Вечерю? Ви хочете повечеряти? Зарав подадуть.

Я сів на старий дерев’яний ослін, покарбований, наче лавки на Батареї. З другого кінця на ослоні сидів верхи якийсь матрос і, нахилившись, ретельно прикрашував його далі, різьблячи дошку в себе між коліньми. Він випробовував свою майстерність, вирізьблюючи корабель під усіма вітрилами, але, як мені здалося, без великого успіху.

Нарешті четверо чи п’ятеро нас зібралось у суміжній кімнаті на вечерю. В кімнаті було холодно, як у Ісландії; там зовсім не топилося, бо хазяїн сказав, що це не по його коштах. Горіли тільки дві смутні свічки, опливаючи лоєм. Нам довелося позастібати аж під шию свої куці матроські бушлати й гріти закоцюблі пальці об кухлики з гаряченним чаєм. Одначе їжа була дуже поживна: не саме м’ясо з картоплею, а ще й галушки. Святий боже! Галушки на вечерю! Один з нас, молодий хлопець у товстенному зеленому плащі, накинувся на ті галушки, наче звір.

— Гляди, хлопче, — зауважив хазяїн, — насниться тобі щось страшне, будь певен.

— Хазяїне, — пошепки спитав я, — це не той самий гарпунник?

— Та де, — з якоюсь диявольською посмішкою відповів хазяїн. — Гарпунник чоловік темновидий. Він ніколи не їсть галушок, він… їсть саму печеню і любить, щоб вона була майже сира.

— Отакої! — вигукнув я. — А де ж він, той гарпунник? Він тут?

— Скоро прийде, — запевнив хазяїн заїзду.

У мене мимоволі зринули якісь підозри щодо того "темновидого" гарпунника. "Ну що ж, коли вже так вийшло і нам доведеться спати в одному ліжку, то хай принаймні роздягнеться й ляже перший", — подумав я.

Повечерявши, все товариство вернулось до зали, і я, не знаючи, чим себе зайняти, вирішив, що пробуду решту вечора глядачем.

Та ось знадвору почувся дикий гамір. Хазяїн схопився й гукнув:

— Це команда "Дельфіна"! Я чув, що вони вернулись: їх уранці побачили на обрії. Три роки в плаванні, трюми повнісінькі. Ура, хлопці! Тепер маємо найсвіжіші новини з Фіджі!

В сінях загупали матроські чоботи, двері розчахнулись навстіж, і до зали ввалилася досить-таки грізна на вигляд юрба моряків. Усі в кошлатих вахтових плащах, на головах — вовняні шарфи, всі обшарпані — лата на латі, вуса й бороди пообмерзали, неначе то вперлась до заїзду зграя лабрадорських ведмедів. Вони щойно зійшли зі свого судна на берег, і "Кит" був першим домом, до якого вони вступили. Тож і не диво, що всі посунули прямо до китової пащі, де новітній Йона — зморшкуватий дідусик, що порядкував там, — зразу поналивав їм повні вщерть склянки. Один з них поскаржився на прикрий нежить, і Йона наколотив йому схожого на дьоготь цілющого трунку з джину та меляси, запевняючи, що то чудові ліки від будь-якої застуди або нежитю, хоч би яких задавнених і байдуже де набутих — чи біля узбережжя Лабрадору, а чи з навітряного боку якогось айсберга.

Хміль скоро вдарив їм у голови, як звичайно бував навіть з найнепритореннішими пияками, коли вони щойно вернуться з моря і пустяться в буйну гульню.

Проте я помітив, що один з них держиться трохи осторонь, і хоч він видимо не хотів псувати товаришам веселого настрою своїм тверезим виглядом, та все ж стримувався й не галасував так, як решта. Цей чоловік зацікавив мене зразу; а що волею морських богів він мав стати моїм товаришем по плаванню (тобто, власне, по ліжку в кубрику), то я дозволю собі трохи докладніше змалювати його. Він мав добрих шість футів зросту, гарні широкі плечі й огруддя — як барило. Нечасто я зустрічав таких крем’язнів. Обличчя його було аж брунатне, таке засмагле, і білі зуби аж світились на ньому; але в глибокій тіні очей маячили якісь спомини — видно, не дуже радісні. По голосу я зразу почув, що він з Півдня, а по високій і міцній постаті побачив: це, певне, вірджінець, горянин з Аллеганського кряжа. Коли його товариші розгаласувались так, що далі вже нікуди, він потихеньку вийшов, і я більше не бачив його аж до тої хвилини, коли ми зустрілись на судні. Та дуже скоро товариші похопилися, що його не стало, загукали: "Балкінгтон! Балкінгтон! Де ж це Балкінгтон!" — і кинулися з зали шукати його. Видно, весь екіпаж за щось дуже любив цього чоловіка.

Було вже близько дев’ятої години вечора; після недавнього гамору в залі запанувала якась аж надприродна тиша, і в мені відродилась надія здійснити один невеличкий задум, що з’явився в мене перед самим приходом моряків.

Ніхто в світі не любить спати вдвох із кимсь в одному ліжку. Хоч би навіть зі своїм рідним братом. Не знаю, чого воно так, але люди під час сну воліють бути на самоті. А коли доводиться спати з зовсім не знайомою людиною, в незнайомому заїзді, в чужому місті і той незнайомець до всього ще й гарпунник, ваша нехіть зростає безмірно. Та й не було ніякісіньких підстав до того, щоб саме я — через те, що я моряк, — спав у одному ліжку з кимось: адже й у морі моряки сплять удвох в одному ліжку не частіше, ніж неодружені королі на суходолі. Правда, моряки сплять усі в одному приміщенні, але кожен має свою власну койку, вкривається своїм власним укривалом і спить у своїй власній шкурі.

Що довше я думав, про свого гарпунника, то відворотніша була мені думка про ночівлю в одній постелі з ним. Цілком резонно було припустити, що білизна в гарпунників, хай там лляна чи вовняна, не може бути ні дуже чиста, ні дуже тонка. Мені аж засвербіло по всьому тілу. Крім того, було вже пізненько, і кожен порядний гарпунник мав би вже вернутись додому й лягати спати. А що, як він упхається до мене в постіль аж опівночі — хіба я знатиму, з якого паскудного кубла він заявився?

— Хазяїне! Я передумав щодо того гарпунника.