Комісарова люлька - Сіменон Жорж

Я ділив кожну кімнату на сектори. І впевнився, що схованка може бути лише в їдальні.

Незважаючи на втому, сором і пригніченість, очі хлопця гордо блиснули, коли він сказав:

— І я знайшов, що шукав!

— Де саме?

— Може, ви помітили в їдальні старий газовий світильник з пальниками та фаянсовими свічками? Не знаю, як це мені спало на думку одкрутити свічки. От там я й знайшов якісь грудочки паперу, а в них щось тверде.

— Хвилинку! Перед тим як іти шукати, ти вже знав, що робитимеш в разі удачі?

— Я тоді про це не думав.

— Ти часом не збирався втекти з дому?

— Слово честі, ні.

— Ти хотів перекласти скарб до іншої схованки?

— Еге ж…

— У вас в домі?

— Ні. Адже я знав, що ви все у нас перевернете догори дном і все одно знайдете. Я сховав би скарб у перукарні. Ну, а потім…

Ніколя хихикнув. Хазяїн стояв обіпершись на стойку і не рухався. В напівтемряві біліла його сорочка.

— Отож після того, як ти відкрив таємницю газових пальників…

— Я вже прикручував останню свічку на місце, як раптом відчув, що поруч хтось стоїть. Спочатку я був подумав, що це мати, і вимкнув ліхтарик. Бо я собі присвічував кишеньковим ліхтариком. Але потім я побачив, що то був мужчина, він наближався до мене. Тоді я кинувся до дверей і вискочив на вулицю. Він вибіг за мною, грюкнувши дверима. Я був без черевиків, без краватки, без картуза. Я біг і чув, що хтось біжить за мною.

— Уявляю, як ти упрів, доганяючи цього прудконогого зайця, га, Ніколя, — кинув шпильку Мегре.

— На площі Бастілії я побачив поліцейський патруль і пішов слідом за ним… Я знав, що цей чолов'яга не нападе на мене на їхніх очах. Так ми дійшли до Східного вокзалу. І тут мені спала думка…

— Втекти до Шелля? Приємні спогади, чи не так? Ну, а що потім?

— До п'ятої ранку я простовбичив у залі для чекання, там було багато народу… А поки я був не сам…

— Ясно…

— Але я не знав, хто мене переслідував і розглядав усіх навкруги. Коли відчинили касу, я нишком проліз поміж двома жінками і впівголоса попросив квиток. В цей час одразу відходило кілька поїздів. Я переходив із одного до другого, перебирався через колії на інші перони…

— Цей хлопчина завдав тобі ще більше мороки, ніж мені, га, Ніколя?

— Адже він не знав, до якої станції я взяв квиток. В Шеллі я почекав, поки поїзд рушить, і зіскочив.

— Що ж, непогано. Зовсім непогано.

— Я мерщій вибіг з вокзалу. На вулиці нікого не було. Я знову побіг, і ніхто наче за мною не гнався. Добігши сюди, я попросив кімнату, бо вже зовсім знесилився. І мені хотілося якнайшвидше позбутися…

Розповідаючи, він весь тремтів.

— Мати видає мені кишенькові видавцем… І тут виявилося, що в мене всього п'ятнадцять франків та кілька телефонних жетонів. Я хотів повернутися додому, перш ніж мати…

— І тут з'явився Ніколя?

— Я побачив його у вікно. Він виходив із машини, за кількасот метрів звідси. Я одразу ж збагнув, що він зійшов у Ланьї і взяв там таксі. Та тільки у Шеллі він напав на мій слід. Я в ту ж мить замкнувся на ключ. А потім, почувши кроки на сходах, присунув до дверей комод. Я знав, що він може мене вбити.

— І оком не зморгне! — кинув Мегре. — Тільки йому не хотілося мати свідків. Чи не так, Ніколя? Отож він і засів тут, сподіваючись, що рано чи пізно ти вийдеш із кімнати… Бодай щоб підживитися.

— Я й ріски в роті не мав. І дуже боявся, що він візьме драбину і влізе до мене вікном. Тому я й зачинив віконниці і намагався не заснути.

З двору долинули кроки. Це був водій. Гроза вщухла, і він затурбувався про своїх клієнтів.

Мегре обережно вибив свою люльку об підбор, знову натоптав її, погладив з явним задоволенням.

— Хвали бога, що ти її не поламав, — буркнув він.

І одразу ж уже іншим тоном:

— Ну, товариство, в дорогу! До речі, Жозефе, а що ти скажеш своїй матері?

— Я ще не знаю… Страшно подумати!

— Пусте, пусте! Скажи, що ти спустився до їдальні, вдаючи детектива. І тут побачив чолов'ягу, який виходив із вашого будинку. І, як справжній детектив, пішов за ним.

Тут Ніколя вперше відкрив рота:

— Тільки не думайте, що вам вдасться втягти мене в цю історію! — зневажливо процідив він.

— А ми це скоро з'ясуємо, — спокійнісінько відказав Мегре. — Сам на сам, у моїм кабінеті… Слухайте, водію, нам буде таки тіснувато у вашій чортопхайці. То що — поїдемо?

Трохи згодом він шепотів на вухо Жозефові, затиснутому разом з Матільдою в самий куток сидіння:

— Я подарую тобі іншу люльку, добре? Якщо хочеш, то навіть більшу за цю.

— Е-е, так то ж уже буде не ваша, — відказав хлопчина.