Комісарова люлька - Сіменон Жорж
Він швидко прикинув: коли зважити на розміри їдальні, то на другому поверсі мало бути принаймні три кімнати. З потертого вигляду хазяїна, з занедбаності та гармидеру, які тут панували, було видно, що в домі немає жінки.
Раптом нагорі почулися легкі кроки. Певно, це мало щось означати: хазяїн в ту ж мить машинально глянув на стелю з виразом крайнього збентеження.
— У вас зараз багато пожильців?
— Жодного. Хіба що…
Він кивнув на чолов'ягу за столом, точніше на його нерухому спину. І тут Мегре інтуїтивно відчув небезпеку. Треба було діяти швидко й несхибно. В одну мить рука незнайомого одірвалася од стола й метнулася до лампи. Це останнє, що бачив Мегре. Він кинувся до нього.
Пізно. Лампа грюкнулась об підлогу, брязнули скалки, в повітрі густо запахло гасом.
— Я був певний, що знаю тебе, падлюко!
Йому пощастило вчепитися здорованеві за піджак. Він спробував схопити міцніше, але той шалено пручався, намагаючись вивільнитися. Вони боролися в цілковитій темряві, у якій ледь вимальовувався сірий прямокутник дверей. А що робитиме хазяїн? Чи не кинеться він на поміч своєму клієнтові?
Мегре щосили вдарив, і в ту ж мить відчув у руці гострий біль: здоровило вп'явся в неї зубами. Тоді всією вагою свого тіла він навалився на ворога. Обоє покотилися по підлозі, наражаючись на шматки битого скла.
— Люка! — щодуху заволав комісар. — Люка!..
Ворог був озброєний. Мегре намацав важкий пістолет у кишені його піджака і намагався перешкодити руці дотягтися до цієї кишені.
Ні, хазяїна було навіть не чути. Цілком можливо, що він так і залишився за своєю стойкою, байдужий до того, що відбувалося поруч.
— Люка!
— Я тут, патроне!
Люка біг до харчевні, важко гупаючи по калюжах, і примовляв:
— Я ж вам сказав — стійте на місці! Ви чуєте? Не біжіть за мною!
Певна річ, це стосувалося Матільди, котра вже не тямила себе з жаху.
— Спробуй вкусити ще раз, тварюко, і я розвалю тобі голову! Ти чув?
І він ліктем придавив руку здорованеві, щоб той не дістав пістолета. Ворог аніскілечки не поступався на силі перед ним. Навряд чи він подолав би його сам на сам, та ще й у цій клятій пітьмі! Вони зачепили стіл, і він перекинувся на них.
— Сюди, Люка! Ану присвіти!
— Слухаюсь, патроне!
Блідий сніп світла вирвав із темряви тіла, переплетені в лютому двобої.
— Чорт забирай! Ніколя! От так зустріч…
— А ви думаєте, я вас не впізнав? Одразу, як тільки ви заговорили…
— Ану, Люка, поможи! Це небезпечний звірюка! Угрій його по черепу, хай заспокоїться. Лупи, не бійся! Він витримає.
Люка замахнувся й опустив свою гумову палицю на голову здорованя.
— Давай сюди наручники! Коли б я знав, що зустріну тут цього падлюку!.. Ну от, тепер усе гаразд. Вставай, Ніколя. Даремно удаєш, що тобі млосно. Твоя макітра витримувала й не таке. Хазяїне!
Довелося гукати вдруге. І дуже кумедно було почути в темряві спокійнісінький голос власника харчевні:
— До ваших послуг, панове.
— В цьому домі є ще одна лампа?
— Зараз принесу свічку. Тільки посвітіть мені в кухні.
Мегре перев'язав носовою хустинкою руку, яку прокусив бандит. Біля дверей хтось схлипував. Звичайно ж, Матільда — злякалась дурненька, що комісар бореться з її Жозефом…
— Зайдіть, моя люба. І не бійтеся. Думаю, що зараз усе скінчиться. А ти, Ніколя, сідай тут — і раджу не ворушитися…
З цими словами він поклав на стіл перед собою напохваті обидва пістолети — свій і бандитів.
Повернувся хазяїн із свічкою в руці. Вигляд у нього був спокійний, наче нічого й не сталося.
— А тепер, — наказав Мегре, — приведіть-но сюди хлопчиська.
Хазяїн завагався. Невже він усе заперечуватиме?
— Я кому сказав — приведи хлопця! Ну, хутко! — і вже навздогін гукнув: — І нехай візьме з собою люльку!
* * *
Вмиваючись сльозами, дівчина повторювала:
— А ви певні, що він тут і що з ним нічого не скоїлося?
Мегре не відповів і нашорошив вуха. На другому поверсі хазяїн стукав у двері. Потім заговорив упівголоса, дедалі настійливіше. Згори долинали уривки фраз:
— Це пани із столиці, з ними дівчина. Відчиніть, клянусь вам, що…
А Матільда завела своєї:
— Може, вони його вбили?
Мегре знизав плечима і теж попрямував до сходів.
— Попильнуй його, Люка. Ти вже пізнав нашого старого знайомого Ніколя? А я гадав, що він досі ще у в'язниці Фресне!
Він поволі піднявся сходами, відхилив рукою хазяїна від дверей.
— Жозефе, це я, комісар Мегре. Мені ти можеш відчинити…
І до хазяїна:
— Чого стоїте, ідіть донизу… І приготуйте дівчині грогу… Це її підбадьорить. Ну, Жозефе! Я чекаю.
Нарешті ключ повернувся. Мегре штовхнув двері.
— Чому тут темно?
— Стривайте, я зараз запалю. Тут іще залишився недогарок свічки.
Руки Жозефа тремтіли, обличчя його, освітлене свічкою, було скривлене від страху.
— Він ще внизу? — пробелькотів хлопець. І, плутаючись язиком, безладно заторохтів: — Як ви мене знайшли? Що вони вам казали? Що там за дівчина?
Кімната обставлена по-сільському: аж надто високе розстелене ліжко, зсунутий з місця комод, що ним Жозеф намагався забарикадувати двері — як справжній обложенець.
— Ну, куди ж ви сховали ваші трофеї? — запитав Мегре з якнайприроднішим виглядом.
Жозеф отетеріло зиркнув на нього і зрозумів: комісар знає все. І навіть коли б сам господь бог зайшов до кімнати, хлопець не був би так приголомшений.
Тремтячою рукою він поліз до задньої кишені штанів і дістав звідти невеличкий пакунок із газетного паперу. Волосся йому було скуйовджене, одежа пожмакана. Комісар машинально глянув на його ноги. Він був узутий в уже геть розтоптані пантофлі.
— А також мою люльку…
Тут уже парубійко зовсім розквасив губи, ладний зарюмсати, як мала дитина. Мегре вже здалося, що він зараз стане навколішки і благатиме пробачення.
— Спокійніше, юначе, — порадив йому комісар. — Внизу люди.
І всміхаючись взяв люльку, що її тремтячою рукою простяг йому хлопець.
— Тсс! Сюди йде Матільда. Вона вже не може дочекатися, поки ми спустимося. Ану причепуріться.
Він підняв жбан, щоб злити хлопцеві над мискою, але води в ньому не було.
— А чого він порожній?
— Я все випив…
Ну, певна річ! Як він одразу не здогадався, допіру побачивши це бліде помарніле обличчя, загострені вилиці, глибоко запалі очі.
— Ви давно не їли?
І, не обертаючись, мовив до Матільди, присутність якої відчував у темряві коридора:
— Заходьте, моя люба… Повірте мені, не сталося нічого страшного. Певна річ, він вас любить, як і раніше… Та я думаю, що передусім йому треба попоїсти…
5. ЗАГАДКОВА ВТЕЧА ЖОЗЕФА
Тепер було приємно слухати, як шелестить дощ у листі, і вдихати крізь навстіж одчинені двері вологу нічну прохолоду.
Незважаючи на голод, Жозеф насилу спромігся проковтнути бутерброд з паштетом, який приготував йому хазяїн: так він був приголомшений тим, що сталося. Мегре бачив, як часом судорожно піднімається й опускається його кадик. Що ж до Мегре, то він уже вихилив другу чарчину виньяку і з насолодою смоктав свою "стареньку", що нарешті повернулася до нього.
— Розумієте, юначе, я кажу це зовсім не для того, щоб заохочувати дрібні крадіжки… Та коли б ви не поцупили моєї люльки, в очеретах Марни незабаром знайшли б ваш труп… Ось вам і комісарова люлька.
І, слово честі, Мегре говорив це з явним задоволенням: вся ця історія тішила його самолюбство. Ще б пак, у нього взяли люльку, як беруть непомітно напам'ять олівець у видатного письменника чи пензель у видатного художника, носову хустку чи якусь іншу дрібничку в улюбленої кінозірки.
Комісар зрозумів це з самого початку. "Розшук на вимогу родини…" Справа, якою — коли додержуватися правил — йому й не слід було займатися.
Так, але хлопчина, що страждав од відчуття своєї ординарності поцупив у нього люльку. А наступної ночі цей самий хлопчина раптом зникає. Після того, як довго і марно вмовляв свою матір не звертатися до поліції.
Бо, чорт забирай, хотів провести розслідування сам! Йому потрібно було відчути себе сильним! А з комісаровою люлькою в зубах він вважав себе…
— А коли ви зрозуміли, що таємничий гість шукає у вашому домі діаманти?
Жозеф із самолюбства уже мало не збрехнув, але глянув на Матільду й передумав.
— Я не знав, що йшлося про діаманти. Але ясно було одне: шукали щось дуже маленьке, бо заглядали до кожного закутка… Навіть одкривали коробочки з пілюлями.
— Що ти на це скажеш, та, Ніколя?
Той сидів у кутку, поклавши на коліна руки в наручниках, і тупо дивився перед себе.
— Там, у Ніцці, коли ти вбивав Блуштейна…
Ніколя навіть оком не повів.
— Ти чуєш, що я тобі кажу чи, висловлюючись по-вашому, співаю?! Там, у Ніцці, вбиваючи Блуштейна, ти вже знав, що він тебе обдурює, чи не так? Ти не хочеш розколотися? Дарма, все одно доведеться заговорити. Що ж тобі сказав Блуштейн? Що сховав діаманти в будинку на набережній Берсі? Чудово. Але ти знав, що сховати ці камінчики легше, аніж знайти. Чи, може, він вказав тобі не ту схованку? Або тобі здалося, що ти надто розумний? Гаразд, можеш не говорити… Я не питаю тебе, звідки ці діаманти. Ми дізнаємося про це завтра, після того, як їх оглянуть експерти.
Так, тобі на той раз не пощастило, ти влип на одній старій справі. Стривай, що ж ти там накоїв? Пограбування на бульварі Сен-Мартен, коли не помиляюсь. Ну як же! Ще одна ювелірна крамниця! Адже це твоя спеціальність… Тоді ти дістав три роки… І ось уже три місяці, як, вийшовши з тюрми, ти бродиш навколо цього будинку. Звичайно, в тебе був підроблений ключ… тобі його віддав Блуштейн… Так? Гаразд, можеш мовчати.
Молодята здивовано видивлялися на Мегре.
Вони не могли зрозуміти, чого це комісар раптом так звеселів, бо й не знали, як він перехвилювався за ці останні кілька годин.
— Слухай, Жозефе… Даруй, що я звертаюсь до тебе на "ти". Все це було аж надто просто. Хтось починає вчащати в дім, де вже три роки не було квартирантів. Я одразу подумав, що цей "хтось" нещодавно вийшов із в'язниці. Не з лікарні — там так довго не тримають. Мені слід було проглянути списки звільнених із в'язниці, і я б наштовхнувся на нашого старого знайомого Ніколя… У тебе є вогонь, Люка? Мої сірники промокли… А тепер, Жозефе, розкажи нам, що відбулося минулої ночі.
— Я був певний, що у нас сховано щось дуже коштовне… Можливо, якийсь скарб. І я поклав собі відшукати…
— А після того, як твоя матінка розповіла мені про цю справу, ти вирішив довше не зволікати?
Жозеф похнюпився.
— І, аби тобі ніхто не заважав, ти подбав, щоб вона спала міцніше?
Він не заперечував, тільки кадик заходив ще частіше.
— Мені так хотілося жити по-людськи, — ледь чутно пробелькотів він.
— Отже, ти пішов донизу в самих пантофлях? А чому ти був упевнений, що знайдеш коштовності саме тієї ночі?
— Бо я вже раніше встиг обшукати весь будинок, крім їдальні.
