Без сім'ї - Мало Гектор

Ось чому ми були змушені постійно переходити з місця на місце.

Пробувши в Юсселі три дні, ми знову рушили в дорогу.

— Куди ми йдемо? — Я вже так осмілів, що зважувався питати таке у Віталіса.

— А ти хіба знаєш країну? — спитав він.

— Ні.

— То чому ти питаєш мене, куди ми йдемо?

— Ну, а ви? Ви знаєте ці краї?

— Я теж ніколи там не бував.

— І все ж ви знаєте, куди ми йдемо. Віталіс уважно подивився на мене:

— Ти, мабуть, не вмієш читати?

— Не вмію.

— А ти знаєш, що таке книжка?

— Так.

— У книжці, яку я тобі покажу, коли ми зупинимось перепочити, є й назви, й описи тих місць і країн, де ми проходитимемо. Люди, що жили чи побували в тих краях, написали в книжці те, що про них дізналися або що там бачили. Тож мені досить розгорнути книжку й прочитати її, щоб дізнатися все про ті краї. Я мушу уявити їх так ясно, немов вони лежать перед моїми очима.

Я ріс дикуном, і слова Віталіса були для мене справжнім одкровенням. Хоч я й ходив до школи, але наука моя тривала всього місяць. І за цей місяць я ні разу не тримав книжки в руках, мене нічого не вчили: ні читати, ні писати.

Те, що я кажу, може здатися неймовірним. Але в ті часи, про які я розповідаю, в багатьох селах Франції зовсім не було шкіл. А там, де вони були, нерідко траплялися вчителі, що з тієї чи іншої причини нічого не навчали дітей. Вони їх тільки гляділи, вважаючи це основним своїм обов'язком. Отак було і в нашій сільській школі. Чи знав наш учитель сам що-небудь? Може, й знав, я не хочу звинувачувати його в неуцтві. Але за весь час мого перебування в школі він не дав ні мені, ні моїм товаришам жодного уроку. Він був швець за фахом. Від ранку до вечора робив він дерев'яні черевики й працював так заповзято, що довкола нього купами лежали букові та горіхові стружки. Розмовляли ми тільки про погоду й наші внутрішні справи, а про якесь там читання чи арифметику ніхто й не згадував. Навчати цих предметів він доручив своїй дочці — швачці. Та чинила так само, як і її батько. В той час, як він налягав на свій струг та стамеску, вона жваво орудувала голкою. Нас, учнів, було дванадцятеро, за кожного платили по п'ятдесят сантимів3 — разом виходило шість франків на місяць. Двоє не могли прожити на ці гроші. Те, що не могла дати їм школа, вони надолужували виготовлянням сабо та шиттям одягу. Тож і не дивно, що в школі я не навчився нічого, навіть не знав літер.

— А важко навчитися читати? — спитав я Віталіса після довгих роздумів.

— Важко тому, в кого нема здібностей, а ще важче тому, хто не має охоти до науки. А ти тямкий.

— Не знаю, та якщо ви візьметесь мене вчити, я вчи-тимуся з великою охотою.

— Ну що ж, побачимо. У нас багато часу попереду. "Багато часу!" А чому не почати б зараз же? Мені

здавалося, що варто тільки розгорнути книжку — і вже можна прочитати, що в ній написано.

Коли ми йшли наступного дня, Віталіс нагнувся й підібрав шматок дошки, що лежав на дорозі, припорошений пилом.

— Ось книга, за якою ти навчишся читати,— сказав він мені._

3 Сантим — дрібна французька монета, сота частка франка.

Оця дощечка — книга? Я глянув на нього. Чи, бува, він не сміється з мене? Та Віталіс не сміявся, і я уважно придивився до його знахідки.

Це справді була дошка, звичайна гладенька дощечка з бука, завдовжки з людську руку, завширшки зо дві долоні. На ній не було нічого: ні напису, ні малюнка.

— Ви глузуєте з мене?

— Анітрохи, мій хлопчику. Нерозумно глузувати з людини, яка чогось не знає. Зажди, поки ми дійдемо он до тих дерев. Там ми сядемо відпочити, і ти побачиш, як я вчитиму тебе читати з допомогою цієї дощечки.

Ми швидко дійшли до невеличкого гайка і, скинувши на землю мішки, розсілися на зеленому моріжку, де то тут, то там уже цвіли стокротки. Серденька відв'язали; він прудко видряпався на дерево і почав трусити гілки, ніби струшуючи горіхи. Собаки спокійно полягали коло нас.

Тоді Віталіс дістав кишеньковий ножик і вирізав з дошки невелику тонку пластинку. Потім, обстругавши пластинку з обох боків, він розрізав її на маленькі клаптики. Вийшло дванадцять однакових пласких шматочків.

Я не зводив з нього очей, але зізнаюсь, що, хоч як силкувався, а не міг збагнути, як він зробить книжку з цих маленьких шматочків дерева. Я був неук, а все ж знав, що книжка складається з певної кількості аркушів паперу, на яких надруковані чорні знаки. Де ж аркуші? Де ті чорні знаки?

— З кожного боку на цих дерев'яних пластинках я виріжу завтра по одній літері абетки,— пояснив Віталіс.— Таким чином ти навчишся розпізнавати літери. А коли розрізнятимеш їх, то зможеш скласти з них слова.

Незабаром у моїх кишенях було повно дерев'яних шматочків, і я швидко навчився розпізнавати всі літери. Але навчитися читати було важче, і я не раз шкодував, що захотів учитись.

Минуло чимало часу, поки я зміг читати з книжки.

— Тепер ти вмієш читати,— сказав Віталіс.— А хочеш навчитися грати по нотах?

— Коли я знатиму ноти, то зможу співати, як і ви? Віталіс іноді співав. Він і не здогадувався, з якою насолодою я слухав його спів.

— Тобі хотілося б співати так, як я?

— Ой, що ви! Не так, як ви — я знаю, що де неможливо. Але я хочу навчитися співати.

— Тобі подобаються мої співи?

— Дуже. Соловей співає гарно, але мені здається, що ви співаєте куди краще. Слухаючи вас, я плачу й сміюся. А коли співаєте щось ніжне чи сумне, я лечу думкою до матінки Барберен і бачу її в нашій хаті, хоч і не розумію слів, бо ж ви співаєте по-італійському.

Я подивився на нього і побачив у його очах сльози. Тоді я спитав, чи не завдав йому болю своїми словами.

— Ні, моя дитино,— схвильовано відповів він,— ти не зробив мені боляче. Навпаки, ти нагадав мені про мою молодість, про мої найкращі часи. Будь спокійний, я навчу тебе співати. В тебе добре серце, і ти також змушуватимеш людей плакати й радіти, от побачиш...

Він раптом замовк, і я зрозумів, що він не хоче більше розмовляти на цю тему. Чому? На це питання я не знаходив відповіді. Набагато пізніше я дізнався про причини, що змушували його мовчати.

Наступного дня Віталіс зробив мені ноти так само, як був зробив абетку, тобто вирізав їх на маленьких дерев'яних квадратиках.

Розлініювавши кожний квадратик на п'ять паралельних ліній, він вирізав на одному боці скрипковий ключ, а на другому — басовий.

Коли все було готове, почались уроки, і, правду кажучи, вони виявилися ще трудніші, ніж уроки грамоти. Не раз Віталіс, завжди такий терплячий з тваринами, через мене впадав у відчай.

— З тваринами я стримуюся, бо знаю, що то тварини та й годі, але ти заженеш мене в могилу! — І, здійнявши руки до неба, він потім ляскав себе по ногах.

Серденько, який любив передражнювати все, що здавалося йому смішним, перейняв цей жест. А що він був присутній чи не на кожній моїй репетиції, то тільки, було, я затнусь, як він негайно здіймає руки до неба й ляскає себе по стегнах — точнісінько Віталіс.

— Навіть Серденько сміється з тебе! — вигукував мій вчитель.

Нарешті перші труднощі подолано, і я проспівав з нот пісеньку, яку Віталіс написав на аркушику паперу.

Того дня він уже не сплескував відчайдушно руками, а, приязно поплескавши мене по щоці, заявив, що коли я й далі так старатимусь, то стану добрим співаком.

Звичайно, моя наука тривала не один день і навіть не тиждень, а цілі місяці, і весь цей час мої кишені були напхані дерев'яними квадратиками. До того ж, Віталіс міг учити мене тільки в години дозвілля. Багато часу витрачалося на переходи; вони були то довші, то коротші, залежно від того, далеко чи близько було від села до села. Нам доводилося давати вистави скрізь, де можна було надіятись хоч на який-небудь збір, репетирувати ролі з собаками й Серденьком, варити собі їжу,— і тільки після всіх цих справ можна було братися за читання чи музику. Робилося це часто похапцем, коли ми сідали перепочити десь під деревом або на купі каміння. Звичайно я розкладав свої дерев'яні квадратики просто на траві або на дорозі.

І все ж я дечого навчився. Водночас я звик до тривалих переходів, а це було не менш корисно для мене, ніж уроки Віталіса. Поки я жив у матінки Барберен, то був досить кволою дитиною. Але від бурлацького життя, від постійного перебування на свіжому повітрі мої руки й ноги зміцніли, легені розвинулись, шкіра загрубіла, і я легко терпів холод і спеку, сонце й дощ, злигодні та втому. Цей гарт допоміг мені витримати жорстокі удари долі, яких я зазнав багато в юні літа.

РОЗДІЛ VIII. СУД

Якось увечері ми прийшли до великого міста, розташованого на березі річки. Його будинки, здебільшого негарні, були споруджені з червоної цегли, а вулиці забруковані маленькими гострими камінцями, не дуже приємними для ніг наморених подорожніх. Віталіс сказав мені, що це місто називається Тулуза і що ми залишимося тут надовго.

Як і завжди, ми найперше подбали про те, щоб знайти добрі місця для наших вистав. Таких місць у Тулузі виявилось багато, а надто в тій частині міста, яка межує з Ботанічним садом. Була там мальовнича галявина, затінена великими деревами, і на цю галявину виходило кілька бульварів. На одному з таких бульварів ми й розташувалися. Вже на першу нашу виставу зібралося багато глядачів.

На лихо, наша поява чомусь не сподобалася поліцейському, який чергував на цьому бульварі. Чи він, може, не любив собак, а чи ми порушували лад на його дільниці, але він звелів нам негайно забиратися геть.

Мабуть, розумніше було б не заводитися з поліцейським і поступитися йому. Але Віталіс, дарма що був скромним дресирувальником собак, мав свою гордість. До того ж, він вважав, що в його діях не було нічого протизаконного, тому відмовився скоритися поліції.

Коли Віталіс хотів стримати свій гнів, він звертався до людей з перебільшеною чемністю.

— Чи може вельмишановний представник влади вказати мені закон, який забороняв би таким бідним комедіантам, як ми, займатися своїм ремеслом у громадському місці? — спитав він з низьким уклоном, скидаючи капелюх.

Поліцейський відповів, що Віталіс повинен слухатися його, а не сперечатись.

— О, звичайно, обіцяю негайно підкоритися вашому наказу, коли ви вкажете, згідно якої ухвали його даєте.

Того дня поліцейський повернувся і пішов собі, а Віталіс із капелюхом у руці, зігнувшись у три погибелі, поштиво дивився йому вслід.