Без сім'ї - Мало Гектор

Навпаки, я вже давно хотів у ньому побувати. Не раз, минаючи двері шинку, я чув, як там горлали й співали, аж деренчали шибки. Що там робилося?

Що відбувалося за цими червоними завісками? Зараз я про це дізнаюся! Барберен сів за стіл разом із шинкарем, а я присів біля печі й почав роздивлятися довкола себе.

В протилежному від мене кутку сидів високий дідуган з великою білою бородою, одягнений у такий чудернацький костюм, якого я ніколи не бачив.

На голові в нього був високий фетровий капелюх, прикрашений зеленими й червоними перами, з-під якого пасмами спадало на плечі волосся. Хутряна безрукавка з овчини щільно облягала його стан. Вовняні гетри сягали майже до колін і були навхрест перев'язані червоними стрічками.

Він нерухомо сидів на стільці, спершись підборіддям на праву руку, дуже схожий на дерев'яну статую. Під його стільцем лежали й грілися два пуделі — білий та чорний — і сірий собака з хитруватим, підлесливим писком. На голові в білого пуделя був старий поліцейський кашкет, підв'язаний шкіряним ремінцем.

Поки я розглядав старого, Барберен і шинкар розмовляли впівголоса. Але я чув: мова була про мене.

Барберен, мовляв, прийшов у село до мера — просити, щоб той виклопотав у притулку платню за моє утримання. Отже, матінка Барберен таки дечого добилася, і я зрозумів: коли Барберен одержуватиме допомогу, мені можна не боятися притулку.

Старий ніби й не прислухався до розмови, та раптом показав на мене правою рукою і спитав, звертаючись до Барберена:

— То оцей хлопчик вам заважає?

— Атож.

— І ви гадаєте, що адміністрація притулку згодиться платити вам за його утримання?

— Але ж у нього немає батьків, і я його одягаю, годую, тож треба, щоб хтось платив мені за нього. Хіба це несправедливо?

— Я не заперечую. А ви певні, що завжди все робиться по правді?

— Що ні, то ні.

— Отож ви ніколи не одержите грошової допомоги, якої жадаєте.

— Тоді він піде до притулку. Нема такого закону, що примусив би мене годувати його, я цього не хочу.

— Колись ви зголосилися взяти дитину — значить, взяли на себе зобов'язання її утримувати.

— Дідька лисого я буду утримувати цього хлопчиська! Так чи так, а я його здихаюсь.

Старий трохи подумав, а тоді сказав:

— Здається, я можу порадити вам, як його позбутися та ще й заробити дещо.

— То й порадьте, а я залюбки поставлю вам пляшку вина.

— Замовляйте пляшку вина і вважайте, що ваше діло залагоджене.

— Справді?

— Справді.

Старий підвівся зі свого стільця й сів навпроти Барберена. Коли він устав, його безрукавка якось дивно відстовбурчилась, так ніби він ховав щось живе під лівою рукою.

— Якщо я вас правильно зрозумів, ви хочете, щоб цей хлопець не їв більше вашого хліба або щоб вам платили за його утримання? — спитав він.

— Правильно, тому що...

— Чому ви того бажаєте, мене зовсім не цікавить. Мені досить знати, що ви не хочете хлопця. А коли так, то віддайте його мені. Я утримуватиму його.

— Віддати його вам?

— Звичайно! Хіба ви не хочете його позбутися?

— Віддати вам дитину, такого гарного хлопця? Подивіться тільки на нього!

— Я вже подивився.

— Ремі! А йди-но сюди.

Тремтячи зі страху, підійшов я до столу.

— Подивіться, прошу вас,— вів далі Барберен.

— Хіба я кажу, що хлопець негарний? Потвори мені не потрібні.

— От якби він був потворою з двома головами або хоч карликом...

— Тоді ви не відсилали б його в притулок. Ви добре знаєте, що потвора цінується високо і що з неї можна мати неабияку користь. Але ваш хлопчина — не каліка й не карлик, він цілком нормальний і тому ні на що вам не придасться.

— Як це ні на що? Він може працювати!

— Ні, такий хлопець заслабкий для сільської роботи. Приставте його до плуга — і ви побачите, скільки він витримає...

— Десять років.

— Й місяця не витримає.

Я стояв між Барбереном і старим, а вони штовхали мене один до одного.

— Я беру його такого, як він є,— мовив старий.— Тільки, звичайно, я його у вас не купую, а наймаю. І даю за нього двадцять франків на рік.

— Двадцять франків!

— Це добра ціна, і я плачу наперед. Ви одержуєте всі гроші зразу і звільняєтеся від хлопця.

— А притулок платитиме мені франків десять на місяць.

— Добре, як дадуть сім чи вісім, але вам іще доведеться годувати його.

— Він працюватиме.

— А коли притулок забере хлопця у вас і віддасть комусь іншому, дістанете облизня. Тим часом ви тільки простягніть руку...

Старий понишпорив у кишені, дістав шкіряний гаманець, вийняв з нього чотири срібні монети і з дзенькотом кинув на стіл.

— Давайте сорок.

— Ні, та робота, яку він у мене виконуватиме, цього не варта.

— А що він у вас робитиме? Ноги в нього міцні, руки теж. Але все-таки: на що ви вважаєте його придатним?

Старий зміряв Барберена глузливим поглядом:

— Він мені потрібен для компанії. Я старіюсь, і вечорами, після тяжкого дня праці, та ще і в негоду, мені буває сумно. Він мене розважатиме.

— Ну, вже для такого діла його руки досить міцні!

— Хтозна. Він повинен танцювати, стрибати, багато ходити, а тоді, находившися, знову стрибати й танцювати. Одне слово, він буде артистом у трупі синьйора Віталіса.

— А де ж вона, ваша трупа?

— Синьйор Віталіс — це я, як ви вже, певно, здогадалися. А трупу я вам зараз покажу, якщо бажаєте познайомитися з нею.

Віталіс розстебнув безрукавку й дістав звідти якусь чудну тваринку.

Що ж воно таке? Я не знав, як назвати звіра, що його бачив уперше.

Одягнене воно було в червону куртку, оторочену золотим галуном, але руки й ноги його були голі. Так, саме руки й ноги, а не лапи. Тільки шкіра на них була не тілесного кольору, а чорна. Чорна була й голова завбільшки з мій кулак; личко широке й коротке, ніс кирпатий, з великими ніздрями, губи коричневі. Але найбільше вразили мене очі: близько поставлені одне до одного, надзвичайно жваві, блискучі, мов дзеркала.

— Яка бридка мавпа! — скрикнув Барберен. Тепер я все зрозумів. Я ніколи не бачив мавп, але

чути про них чув. Отже, не чорна дитина, а мавпа була переді мною.

— Ось перший актор моєї трупи — синьйор Серденько. Серденько, друже мій, привітай чесне товариство.

Серденько приклав руку до губів і послав нам повітряний поцілунок.

— А ось і другий,— вів далі Віталіс, показуючи на білого пуделя.— Синьйор Капі зараз познайомить шановне товариство зі своїми друзями.

Білий пудель, який доти навіть не поворухнувся, жваво скочив на задні лапи, схрестив передні на грудях і вклонився так низько, що майже торкнувся головою до землі.

Потім він обернувся до решти собак і лапою зробив їм знак підійти.

Ті зразу підвелись і, подавши один одному лапу, так, як люди подають руку, поважно ступили шість кроків уперед, три назад і вклонилися.

— Оцей, якого я називаю Капі — від італійського слова "капітан",— старший поміж собаками. Він найрозумніший і передає їм мої накази. Чепуруна з чорною шерстю звати Зербіно, що означає "чемний". А чарівна біла особа з лагідним писочком — це синьйора Дольче: вона цілком заслуговує на своє прізвисько "мила". З цими чудовими артистами я мандрую по світу й заробляю собі на прожиття, де більше, де менше — коли як пощастить. Сюди, Капі!

— Я дуже прошу тебе, Капі, скажи цьому хлопчині, який дивиться на тебе, мов на чудо, котра тепер година.

Капі статечно підійшов до Віталіса, розгорнув поли безрукавки, попорпався в кишені жилета й витяг звідти великий срібний годинник. Подивившись на циферблат, він двічі голосно гавкнув, а тоді ще тричі, тільки тихіше.

Була й справді друга година й три чверті.

— Дуже добре! — сказав Віталіс.— Дякую тобі, Капі. А тепер попроси синьйору Дольче — хай пострибає через мотузку.

Капі понишпорив у Віталісовому піджаку й дістав мотузку. Потім дав знак Зербіно, і той швиденько став навпроти нього. Капі кинув йому кінець мотузки, і Зербіно схопив її зубами.

Тоді Дольче почала легко стрибати через мотузку, не зводячи гарних та лагідних очей з Віталіса.

— Ви бачите, які розумні мої учні,— сказав той,— Але розум по-справжньому оцінюється тільки в порівнянні. Ось чому я хочу взяти цього хлопця в свою трупу. Він гратиме роль дурня, і незвичайний розум моїх вихованців стане ще помітніший від того.

— Ну, щоб грати дурня...— перебив Барберен.

— ... для цього треба бути дуже розумним,— підхопив Віта ліс.— Я гадаю, що в цього хлопця розуму досить. А втім, ми зараз це побачимо. Зробимо маленьке випробування. Якщо він розумний, то зметикує, що з синьйором Віталісом він зможе обійти всю Францію, побачить багато інших країн. А якщо він дурний, то почне плакати, кричатиме, і синьйор Віталіс, який не любить вередливих дітей, не візьме його з собою. І піде той хлопець до притулку, де йому доведеться важко працювати, а їсти мало.

Я був досить розумний, щоб збагнути його слова. Певна річ, вихованці синьйора Віталіса дуже втішні, і було б, мабуть, дуже приємно весь час мандрувати. Але щоб вирушити з ними в мандри, треба покинути матінку Барберен. А коли я відмовлюся піти з ними, то, очевидно, не залишуся і з матінкою: мене віддадуть до притулку.

Я стояв розтривожений, із слізьми на очах, і Віталіс легенько поплескав мене по щоці:

— Бачите, хлопець уже все розуміє і не плаче, тож завтра...

— Залишіть мене з матінкою, благаю вас! — закричав я. Але я не встиг іще що-небудь додати, бо мене раптом

перепинив схвильований гавкіт Капі. Собака кинувся до столу, на якому сидів Серденько. В ту мить, коли всі обернулися до мене, мавпа взяла тихенько склянку в вином і вже піднесла її до рота. Але пильний Капі, побачивши, що хоче вкоїти мавпа, вирішив їй перешкодити.

— Синьйоре Серденько,— суворо сказав Віталіс.— Ти ненажера й шахрай. Стань у куток носом до стінки, а ти, Зербіно, постережи його. Не стоятиме спокійно — дай йому ляпаса. Капі, ти добрий пес! Дай мені твою лапу, я потисну її.

В той час, як мавпа, тихенько хлипаючи, виконувала наказ, гордий Капі простяг Віталісові лапу.

— А тепер,— провадив Віта ліс,— повернімося до нашої справи. Даю вам тридцять франків.

— Ні, сорок.

Знову почався торг, але раптом Віталіс урвав його:

— Хлопець нудиться. Хай він погуляє на подвір'ї. Водночас він підморгнув Барберенові.

— Нехай,— погодився той.— Іди погуляй, і щоб мені аніруш, поки я не покличу, а то розгніваюсь.

Мені лишалося тільки слухатись. Отож я вийшов на подвір'я.