Без сім'ї - Мало Гектор

Тільки постарайся зрозуміти: я оце веду тебе не для того, аби зробити тобі щось лихе. Що було б із тобою? Напевно, ти опинився б у притулку. Люди, що виростили тебе,— не твої батьки. Твоя мати, як ти кажеш, була дуже добра до тебе, і ти її любиш. Тобі тяжко її кидати, але подумай: хіба вона може тебе лишити всупереч волі чоловіка? Знов же, либонь, і чоловік її не такий поганий, як ти думаєш. Йому ні з чого жити, він каліка, працювати не може й цілком правильно міркує, що не помирати ж йому з голоду, аби тільки прогодувати тебе. Зрозумій, хлопче: життя — це жорстока боротьба, і не завжди доводиться чинити так, як бажається.

Без сумніву, це були мудрі слова, принаймні слова людини, що мала життєвий досвід. Та в цю хвилину я відчував таке горе, що ніякі слова не могли мене втішити.

Я ніколи більше не побачу тієї, що мене ростила, пестила, тієї що я люблю, як рідну матір. І від цієї думки на очі в мене набігали сльози. Однак, ідучи поряд з Віталісом, я мимоволі думав про те, що він оце сказав. Звісно, він сказав правду...

Барберен мені не батько, і він не бачить ніякої причини для того, щоб через мене голодувати. З доброї волі прихистив він мене, хотів виховати. Якщо тепер він позбувся мене, то тільки тому, що вже не має змоги мене утримувати. І я завжди повинен із вдячністю згадувати ті роки, які я провів у його домі.

— Добре подумай про те, що я тобі сказав. Тобі не буде зі мною погано,— закінчив Віталіс.

Спустившись досить стрімким схилом, ми опинилися на великій рівнині. Кругом ні хатини, ні деревця — сама тільки рівна площина, вкрита рудавим вересом та подекуди поросла терном, що хитався на вітрі.

Я зовсім інакше уявляв собі подорожі. І те, що я бачив тепер, аж ніяк не було схоже на ті чудесні країни, що їх малювала моя уява.

Віталіс ішов попереду широкими рівними кроками, несучи Серденька то на плечі, то в мішку. Біля нього дріботіли собаки.

Час від часу Віталіс лагідно озивався до них — коли французькою, а коли якоюсь незрозумілою мені мовою.

— Тобі заважають сабо2 — сказав він, бачачи, що я відстаю.— В Юсселі я куплю тобі черевики.

Ці слова підбадьорили мене. Я давно мріяв мати справжні черевики. В нашому селі тільки сини мера та корчмаря носили черевики.

— А далеко той Юссель?

— Тобі, певно, дуже хочеться мати черевики! Гаразд. Я куплю тобі черевики на цвяшках. А ще куплю оксамитові штани, куртку й капелюх. Сподіваюсь, це звеселить тебе і допоможе пройти ті кілька кілометрів, що нам лишилися.

Черевики на цвяшках! Оксамитові штани, капелюх, куртка! Ох, коли б матінка Барберен мене побачила, яка б вона була щаслива, як би пишалася мною! Швидше б уже був той Юссель...

Та хоч попереду на мене чекали черевики й оксамитові штани, я відчував, що не зможу зайти так далеко.

Допомогла мені погода. Небо, що було таке ясне, надвечір затяглося сірими хмарами, і незабаром почала сіятися мряка, яка не збиралась переставати.

Своєю безрукавкою Віталіс був добре захищений від дощу, а з ним і Серденько, який при перших краплях швиденько сховався в нього на грудях. Але і собакам

1 мені накритися було нічим, тож ми незабаром стали мокрі як хлющ. Я зовсім закляк від холоду.

— Чи ти легко застуджуєшся? — спитав мене Віталіс.

— Не знаю. Я ще ніколи не хворів.

— Чудово! Значить, з тобою гаразд. Та я не хочу даремно ризикувати твоїм здоров'ям. Он село, бачиш? Ми там заночуємо.

Але в цьому селі не було заїзду, і ніхто не хотів брати до себе на ніч волоцюгу, за яким плентала дитина, і трьох задрипаних собак.

2 Сабо — черевики на дерев'яній підошві або вироблені з дерева.

Що робити? Йти до Юсселя, до якого залишалося ще кілька кілометрів? Надходила ніч, дошкуляв холодний дощ, і я відчував, що ноги мої стали як дерев'яні.

Нарешті якийсь селянин погодився пустити нас у повітку. Але він узяв з нас обіцянку, що ми не палитимемо вогню.

— Віддайте мені сірники,— сказав він Віталісу.— Я поверну вам їх завтра вранці.

Тепер ми мали хоч дах над головою, і нам більше не дошкуляв дощ.

Віталіс, як людина передбачлива, не вирушав у дорогу без харчів. У його солдатському мішку, який він носив за плечима, знайшлася чимала скибка хліба; ту скибку він розламав на чотири частини.

Тоді я вперше побачив, як він підтримує послух і дисципліну в своїй трупі.

Поки ми ходили від одних дверей до інших, шукаючи притулку, Зербіно вскочив у якийсь дім і швиденько вибіг звідти із шматком хліба в зубах.

Віталіс тільки й сказав йому: "До вечора, Зербіно".

Я й забув про цю крадіжку, та коли Віталіс почав ділити хліб, я побачив, що Зербіно підібгав хвоста.

Ми сиділи на двох оберемках сіна, Віталіс і я — поряд, Серденько — посередині. Собаки лежали перед нами: Капі та дольче — втупивши очі в хазяїна, а Зербіно — похнюпившись і прищуливши вуха.

— Хай злодюжка йде в куток,— суворо сказав Віталіс.— Сьогодні він піде спати без вечері.

Зербіно одразу поповз у куток. Він увесь загрібся в сіно. Ми чули жалісне й тихе повискування.

Покаравши Зербіно, Віталіс подав мені шматок хліба, а другий взяв собі. Порції, призначені для Серденька, Дольче й Капі, він розламав на маленькі шматочки.

Хоча в матінки Барберен я останнім часом не їв якихось там ласощів, проте і в харчах я відчув переміну, що спіткала мене.

Ах, яким смачним здавався мені тепер гарячий суп, що його варила на вечерю матінка Барберен! Як приємно сидіти в куточку біля печі! Яка то втіха — лягти в ліжко й натягти на себе ковдру!

Гай-гай! Про це не могло бути й мови. Ще добре, що в нас було сіно.

Сабо муляли мені ноги, я зморився й тремтів у своїй мокрій одежі.

Давно була вже ніч, а я ніяк не міг заснути.

— Ти цокотиш зубами. Тобі холодно? — спитав Віталіс.

— Трохи.

— В мені нема великого запасу одежі, та ось тобі сорочка й жилет. Зніми все мокре й надягни оце. Тоді зарийся в сіно. Не зогледишся, як зігрієшся й заснеш.

Однак я не зігрівся так швидко, як обіцяв мені Віталіс, і довго перевертався з боку на бік. Так мені було гірко, такий я був нещасливий, що не міг спати.

Невже тепер я завжди блукатиму під дощем без перепочинку, ночуватиму в повітці, тремтітиму від холоду, вечерятиму черствою скоринкою і не матиму нікого, хто б любив мене й жалів? О, дорога моя матінко!

Отак я сумно розмірковував і тихо плакав, коли раптом відчув на своїм обличчі тепле дихання.

Я простяг руку й намацав пухнасту вовну. Це був Капі. Він обнюхав мене, а тоді ліг поруч і почав ніжно лизати мені руку. Зворушений цією ласкою, я трохи підвівся і поцілував його в холодний ніс. У відповідь він тихенько виснув.

Я забув про втому й горе. Клубок, що душив мені горло, відкотився, і я вільно зітхнув. Тепер я не відчував себе самотнім — у мене з'явився друг.

РОЗДІЛ VI. МІЙ ПЕРШИЙ ВИСТУП

Рано-вранці ми вирушили в дорогу. Дощу як не було. Синіло безхмарне небо. Вітер, що дув уночі, підсушив землю. Птахи весело щебетали в кущах. Собаки вистрибували довкола нас. Час від часу Капі ставав на задні лапи й гавкав мені в обличчя, "Не сумуй, вище голову!" — ніби примовляв він.

Я ще ніде не бував поза межами свого села, і тому дуже хотів побачити місто. Та мушу признатись, що Юссель не вразив мене. Його старовинні будинки з вежами були мені зовсім байдужі. Правду кажучи, не краси шукав я в цих будинках. Я думав тільки про одне: про черевики, які обіцяв мені Віталіс. Де ж та заповітна крамниця, в якій вони продаються? Я шукав її очима, а все інше — вежі, арки, колони — нітрохи не цікавило мене.

Тому єдине, що запам'яталося мені в Юсселі,— це темна, закіптюжена крамниця біля ринку. На її вітрині були виставлені старі рушниці, якась одежа із срібними еполетами, обшита галуном, безліч ламп та іржавого залізяччя, переважно замки та ключі. Спустившись на три сходинки вниз, ми потрапили у велику кімнату, куди, напевно, ніколи не проникало сонячне світло.

Невже в такому жахливому місці можуть продаватися черевики?

Та Віталіс знав, що робив. Незабаром я вже був озутий у черевики на цвяшках, які були разів у десять важчі від моїх сабо. Крім черевиків, Віталіс купив мені куртку з блакитного оксамиту, вовняні штани й фетровий капелюх.

Я в оксамиті, я, що ніколи не носив нічого, крім полотняної одежі! А черевики! А капелюх! Досі в мене на голові ніколи нічого не було, хіба тільки чуприна. Безперечно, Віталіс — найкраща людина в світі, най-щедріша й найбагатша.

Щоправда, оксамит куртки був зім'ятий, а штани потерті. Капелюх вицвів від дощу й пилюки. Але я був так засліплений усією цією розкішшю, що не помічав ніякого ганджу.

Мені не терпілося мерщій одягти цей чудовий одяг, але спершу Віталіс трохи переробив його, від чого я дуже засмутився.

Вернувшись у заїзд, він витяг із свого мішка ножиці й підкоротив штани до колін. А що я дивився на нього сторопіло, то він сказав:

— Хто ми такі? Артисти, чи не так? Комедіанти, які самим своїм виглядом повинні викликати цікавість. Якщо будемо одягнені як звичайні городяни або селяни, на нас ніхто не зверне уваги.

Ось чому з француза, яким я був уранці, надвечір я зробився італійцем.

Обрізавши мої штани до колін, Віталіс перев'язав мені панчохи навхрест червоними стрічками. Капелюх він теж прикрасив стрічками і причепив до нього букетик вовняних квітів.

Не знаю, що думали про мене люди, але мушу признатися, що сам собі я страх як подобався. Капі мій новий костюм, мабуть, припав до вподоби, бо він, обдивившись мене, простяг мені лапу. Зате Серденько весь час, поки я переодягався, стояв переді мною і всіляко передражнював мене.

— А тепер до роботи,— сказав мені Віталіс.— Завтра базарний день, і я хочу влаштувати велику виставу, в якій ти братимеш участь. Зараз ти вивчиш свою роль.

По моїх здивованих очах він побачив, що я його не зрозумів.

— Роллю я називаю те, що ти робитимеш у виставі. Я взяв тебе з собою не ради твоєї втіхи, для цього я не такий багатий. Ти повинен працювати. Твоя робота по-лягатиме в тому, що ти виступатимеш у комедії разом із собаками та Серденьком.

— Але я не вмію грати! — злякано вигукнув я.

— Саме тому я повинен тебе навчити. Ти, певно, здогадуєшся, що Капі не міг сам навчитися ходити на задніх лапах, Дольче не задля свого вдоволення стрибає через мотузку. Їм довелося багато й довго вчитися. Тепер і тобі доведеться працювати, щоб вивчити різні ролі.

Я був вражений.