Я, бабуся, Іліко та Іларіон - Думбадзе Нодар

Хіба ж так буває?

Правду мовити, над цим я не замислювався, коли писав вірша, і тепер, почувши Іларіонове запитання, остовпів.

— І потім, якщо в тебе безсоння, якщо розгулялася хуртовина, світ валиться, то чого ж ти, телепню, радієш, чого, як ти пишеш, від щастя сльози ллєш? — спитав Іліко.

— Та що ви тямите в поезії? З глузду обидва зсунулись! — розсердився я.

— Почувши ці твої вірші, можна було не те що з глузду зсунутись, а й душу богові віддати! — сказав Іліко й поналивав усім вина.

Іларіон підняв склянку, погладив мене по голові й сказав ласкаво:

— Інша у тебе біда, мій дорогий Зуріко... Я знаю, що спонукає людину писати вірші... Коли я був хлопчак, як ти, теж написав про кохання:

Як не вийдеш ти за мене,

Я застрелюсь! Де патрони?

Божий світ мені немилий

Без коханої Мотрони.

Пам'ятаєш, Іліко?

Іліко ствердно кивнув головою і вдоволено захихикав.

— Тоді я і про тебе подумав, що ти збожеволів, але потім усе минулося. Мабуть, так і в Зурікели.

— Знаєш, синку, з тебе вийде такий самий поет, як і з мене. А який я славетний поет — це скаже тобі Іліко... Пиши, синку, за це нікого не карають... А твоїй дівчині, коли вона така ж дурна, як і ти, ці вірші ще, може, й сподобаються. А якщо й не сподобаються, не гризися цим! Кохання щойно знесло яєчко в твоєму серці. Згодом вилупляться пташенята, вкриються пір'ям, полетять. І тоді — гайда! Блукатимеш по світу закоханий... За твоє кохання, дорогий мій Зуріко!

Я стояв з опущеною головою, почервонівши як рак, і слухав Іларіона. Здавалося, він засунув руку мені в пазуху, вийняв з грудей серце і, обережно поклавши його на долоню, читав слово в слово, що на ньому було написано.

Перше кохання

— Чигогідзе!

— Я, вчителю!

— Каландадзе!

— Я тут, учителю!

— Сухарулідзе!

— Він захворів, учителю, і Чконія, Центерадзе, Бурчуладзе, Корідзе, Нінідзе та Глонті повели його додому.

— Що, не могли піти всім класом? — спитав жалісливий учитель.

— Та ми хотіли, але не було вже за що взяти його!

— Вашаломідзе! Вашаломідзе! Ва-ша-ло-мі-дзе! — кричить учитель і стукає по столу кулаком.

— Тут я, шановний учителю!

— Будеш ти тут чи не будеш, все одно користі з цього ніякої!

— "Так, бути чи не бути — ось питання!" — патетично проголошує Ромулі.

— Ромулі Каландадзе, вийди, будь ласка, з класу!

— Холодно, вчителю!

— Бери свою пайку дров і йди геть! — підтримую я вчителя.

Ромулі виходить, а на мою голову падає біда.

— Вашаломідзе, що було задано на сьогодні?

— Застосування соди...

— Ану йди відповідати!

Наче не своїми ногами я поплентався до дошки, взяв крейду і так натиснув нею, що вона розкришилася в руці, мов грудочка солі.

— Починай, Вашаломідзе!

— Існує чимало способів застосування соди. Приміром, на похмілля Іліко Чигогідзе насипає соду на язик і ковтає, Іларіон Шеварднадзе столову ложку соди розчиняє у склянці теплої води і випиває за одним духом, а моя бабуся...

— Вашаломідзе, забирайся з класу!.. Хто живе в сусідстві з ним?

— Я! — підводиться з-за парти Мері Сіхарулідзе.

— Сьогодні віднесеш записку його бабусі... Вашаломідзе, марш із класу!

— Та я піду, але хто ж у класі залишиться?

— Вийди! — прошепотів учитель, кинувши оком на чорнильницю. Я вийшов. Мабуть, так не зраділи моряки Колумба, помітивши землю, як зрадів Ромулі, побачивши мене.

— Вигнали?

— І все через тебе!

— Чого ж через мене? Сидиш на уроці як пень... Думаєш, я не знаю, що ти закоханий?

— У кого, дурню?

— У Мері.

— Ще раз скажеш — по морді заїду!

— А я тут причому? Весь клас про це говорить.

— Хіба нам час кохати! — вигукнув я.

— А чого ж? Моя бабуся вийшла заміж у чотирнадцять років!

— Ну чого ти хочеш?

— Я — нічого. Якщо хочеш, скажу їй, що ти її кохаєш?

— Якби кохав, то й сам сказав би!

— Ага! Освідчитися в коханні — це тобі не урок відповісти! Навіть коли ти вивчиш урок, то такого наговориш... Коханій, дівчині треба листа написати!

— А ти писав коли-небудь такі листи?

— Ого, ще й скільки!

Я допитливо глянув на Ромулі — чи, бува, не жартує. Але в його очах прозирала сама правда. Я повірив йому і сказав:

— Ромулі, ти для мене як рідний брат, отож не буду критися... Допоможи мені, бічо! Кохаю я її!

Ромулі так зрадів, наче не я, а він сам закохався. Він схопив мене в обійми, підняв і, обкрутившись, опустив на землю.

— Ну, тепер діло за мною! Такого листа накатаємо...

Часу було у нас досить. Ми забралися в порожню класну кімнату. Я сів за стіл, Ромулі, немов учитель, ходив по кімнаті, заклавши руки за спину, й диктував:

— "Моя найдорожча, найлюбіша і найніжніша! Кохання — це найбільше почуття. Від кохання людина німіє, глухне, сліпне й божеволіє".

— Брехня це! — злякано перебив я його.

— Знаю, але так треба... Пиши далі: "Відколи я вперше побачив тебе, я пізнав абсолютну істину краси. Я зрозумів сенс свого буття, я сприйняв тебе як апофеоз душевних переживань і естетичної насолоди".

— Звідки ти береш такі слова? — спитав я, приголомшений.

— Один студент з Тбілісі прислав моїй сестрі такого листа. Він закоханий у неї.

— І що, вона збирається вийти за нього заміж?

— Збиралася, але потім приїхав з Тбілісі наш сусід і розповів, що в того студента немає однієї клепки в голові... Ну, пиши далі: "Не буду критися, я кохаю тебе всією душею і хочу, щоб ти стала моїм духовним другом і вірною супутницею життя. Мене зводять з розуму твої очі, вії, твій стан, погляд, твої перлисті зуби, коралові вуста, агатове волосся, пальці, руки... уся ти зводиш мене з розуму. Без тебе мені й світ не милий. Я не погоджуюся з Шекспіром там, де він каже: "Нікчемо, бабою тебе назвати слід". На цьому кінчаю. До побачення!.."

— Ну як?— спитав мене Ромулі і взявся в боки.

— Ще трохи — і твоя сестра розтанула б перед ним,— сказав я.

— І камінь зворушить! — сказав Ромулі.

Я побіг на пошту, купив конверта, поклав у нього листа, послинив язиком, заклеїв і засунув його в кишеню. Серце в мене билося, мов пташка в клітці. Відповідь на цього листа буде вироком моєму першому коханню.

На останньому уроці я непомітно засунув листа в сумку Мері й завмер, мов небіжчик. Я не чув, коли продзеленчав дзвінок, як розійшлися товариші. Сидів отак каменем, аж поки не штовхнула мене прибиральниця й не сказала:

— З якого це часу ти, Вашаломідзе, так полюбив школу, що й додому не йдеш? Підніми ноги, замести треба.

— Здрастуйте, тітко Мако...

— От лиха година! Сто разів сьогодні бачились, і ти вітаєшся зі мною?

— До побачення, тітко Мако...

— Боже, змилуйся над цим бідолахою! — прошепотіла тітка Мако і, перехрестившись, квапливо вийшла з класу.

Увечері я знов сидів у Іліко, і ми гуляли в нарди. Злість моя минула, настрій у мене був веселий.

— Ду-беші. Що, бічо, більше не написав вірша? — кепкував Іліко.

— Шаші-чарі!31 Прочитай, будь людиною! — скалив зуби Іларіон.

— Іліко! — почулося знадвору.

— Хто там?

— Це я, Іліко, Ольга. Мій пройдисвіт у тебе?

— Заходь, Ольго, заходь! Тут твій пройдисвіт!

До хати, згорбившись, зайшла бабуся, зняла шаль, привіталася, поставила ціпка в куток біля каміна і, підсівши до вогню, звернулася до мене:

— Зуріко, синку, скільки років твоєму вчителеві хімії?

— Та років, мабуть, тридцять — тридцять п'ять... А в чому річ? — спитав я і обернувся на слух.

— Він що, несповна розуму?

— З таким учнем і розуму позбудешся!— сказав Іліко.

— Та що ви? У нього розум і в голові не вміщається! — сказав я.

— Іларіоне, подивися, ради бога, що він тут мені пише! — сказала бабуся, подаючи Іларіонові листа.

У мене похололо в душі.

Іларіон узяв листа, надів окуляри і спитав:

— Хто його приніс тобі, Ольго?

— Дочка Ладіко Сіхарулідзе, Мері.

Іларіон розгорнув листа і почав читати:

— "Моя найдорожча, найлюбіша і найніжніша!.."

— Це він тобі так пише? — спитав Іліко.

— Мені, присягаюся тобою!

У роті в мене пересохло, руки похололи, і на лобі виступив піт. Іларіон читав далі:

— "Відколи я вперше побачив тебе, я пізнав абсолютну істину краси..."

— І де він мене бачив, клятий! — захихикала бабуся й глянула на Іліко.

Той з подиву рота роззявив і не повірив своїм вухам.

— "Я зрозумів сенс свого буття, я сприйняв тебе як апофеоз душевних переживань і естетичної насолоди..." — читав Іларіон.

— Цього місця я щось не зрозуміла,— сказала бабуся.

— Та хіба кохання зрозумієш, дорога Ольго?! — сказав Іларіон.

— І коли він устиг так закохатися в тебе?! — сказав Іліко.

— А скільки разів її до школи через цього Зурікелу викликали, от і закохався чоловік.

— "Мене зводять з розуму твої очі..."

— А бодай тобі повилазило! — сказав Іліко.

— "вії..." — читав Іларіон.

Іліко подавився сміхом і впав на підлогу. На Іларіона напала гикавка, проте він читав далі:

— "...твій стан, погляд, твої перлисті зуби..." Ну, тут він трохи помилився,— сказав Іларіон.

— А хай йому всячина, які ж тепер у мене зуби! — сплеснула руками бабуся.

— "...коралові вуста, агатове волосся, пальці, руки... уся ти зводиш мене з розуму",— читав Іларіон, умиваючись слізьми.

— Та годі, окаянний, пожалій мене! — заволав Іліко. — Годі, кажу тобі, не можу більше!

Іларіон дочитав і почав приводити до тями Іліко. Бабуся хихикала собі. Тільки я стояв як громом прибитий і закам'янілий.

— Коли заміж віддаватимеш бабусю, не забудь запросити мене на весілля! — промовив крізь сльози Іліко і знов повалився.

— Тут щось не те...— сказав Іларіон.

— От бачиш, Ольго, до чого довела ти чоловіка!

— Дядьку Іліко! — почулося в цей час знадвору.

— Заходь!

До кімнати вступила, зашарівшись, Мері. Вона похукала на закляклі пальці, потім засунула їх навхрест під пахви й затупотіла ногами.

— Дядьку Іліко, бабуся Ольга у вас?

— Тут я, доню. Що це за листа такого ти мені принесла? Ми на старості літ мало не померли зо сміху,— сказала бабуся, подаючи їй листа.

— Бабусю, той лист, що дав мені вчитель... ось він, я його принесла. А то був інший. Я й сама не знаю, де він узявся...— І Мері подала бабусі вчителеву записку.

Бабуся передала записку Іларіонові, і той прочитав:

— "Прошу Вас з'явитися завтра до школи у зв'язку з негідною поведінкою Вашого внука".

— Що? Знову зганьбив мене? — І бабуся схопила ціпок. Я стрілою вилетів за двері.

— Щоб очі мої не бачили тебе в домі. Забирайся, куди хочеш! — гукнула навздогін бабуся.

Невдовзі з кімнати вийшла Мері. Вона йшла, опустивши голову, задумавшись, і вже не ховала закляклих рук.