Я, бабуся, Іліко та Іларіон - Думбадзе Нодар
Ну, бувай здоров, синку! Спасибі, що почастував мене виноградом, а то в роті зовсім пересохло...
— На все добре, Іліко!
— Зуріко, генацвале, гляди ж не викажи мене Іларіонові, а то він згубить мене з світу,— попросив Іліко.
— Не бійся, Іліко, я могила!
Господар безбородої кози не знайшовся, і через місяць її, помітно поповнілу, віддали Іліко як премію за добру роботу,
Загальні збори
Посеред села на пагорку стоїть самотня ялина. На ній висить дзвін, знятий з дзвіниці зруйнованої церкви. Перш ніж зруйнувати остаточно, церкву цю перебудували на клуб, потім — на склад, потім був тут хлів, потім — медпункт, потім — бібліотека; після цього хотіли зробити гараж, але виявилося, що двері занадто вузькі для машин. Тоді церкву розібрали й побудували пекарню, потім читальню. Тепер знову зруйнували. Іліко казав бабусі, що, здається, знов на церкву переробляють. У бога я не вірю, і мені однаково, що там буде. Бабуся моя теж не з богомільних, але вона вважає, що краще церква, ніж читальня...
Отож висить той дзвін і двічі на день дзвонить — уранці, коли починається навчання в школі, і ввечері, коли треба сповістити про пожежу або про загальні збори колгоспників.
Мене, як єдиного в сім'ї чоловіка, завжди запрошують на збори, але тільки з дорадчим голосом.
Сьогодні дзвін забемкав увечері. Диму ніде не видно було — отже, скликали на збори.
— Зуріко, ти йдеш?— гукнув мені Іларіон.
— Іду, йду, Іларіоне! — обізвався я, перескакуючи через тин.
— Ти не знаєш, чого скликають збори? — спитав я дорогою Іларіона.
— Та що тут знати! Мабуть, знову про контору!
Коли ми прийшли, збори вже почалися. Виступав колгоспний бухгалтер Алфез. Ми з Іларіоном сіли в задньому ряду й прислухались.
— Так ось,— вів далі Алфез,— наш Авксентій, коли призначили його головою колгоспу, звелів розібрати контору й поставити її перед своєю хатою. Потім ми обрали Кіріле, і контора опинилася перед його домом. Торік головував Дімітрі, і контору перетягли на нове місце. А тепер наш новий голова Шалва вимагає, щоб принесли контору до його дому. Є пропозиція знов розібрати контору й поставити її перед Шалвиною хатою. Ну, хто хоче висловитись? Тільки попереджаю: регламент — п'ять хвилин! А то є такі, що як розпустять язика, то вже й не зупиниш...
— У мене є запитання! Можна?
— Ага, ти, Трифоне? Ну, кажи!
— Як ви бажаєте, шановний Шалво: нову контору побудувати перед вашою хатою чи на старій замінити черепицю?
— Трифоне Сіхарулідзе! — зірвався на ноги голова.— Не забивай мені баки, а говори серйозно, а то я тобі покажу твоє місце! Контору треба розібрати й поставити недалеко від мене! Не можу я щоденно стільки часу гаяти. Встаю рано-вранці і тільки надвечір до контори потрапляю!
— А ти піддай ходу, дорогий Шалво!
— Хто це сказав? Нехай устане, щоб я подивився на цього героя!
— Товариші, ближче до діла! У кого ще запитання?
— У мене! — сказав Макарій Цхоїдзе і так відкашлявся, що мало голосові зв'язки не порвав.
— Давай, Макарію!
— Де поділась ота породиста телиця, яку я торік купив на базарі в Самтредіа23?
— Не пережила пологів нашої головихи!
— Хто це там влаштовує мені провокацію?!
— У мене є пропозиція. Можна? — спитав Іларіон.
— Надайте слово Іларіонові!
— Нема чого тепер гадати, де поділася телиця, чому будівельний матеріал, призначений для клубу, пішов на хату нашого голови чи як колгоспне вино опинилося в його чурі. Навіщо це? Ще хтось довідається і ославить нас на цілий світ. Не годиться виносити сміття з хати...
— Іларіоне Шеварднадзе! Ти теж добра штука! Стривай, ти відповіси мені за жінчині муки! А зараз краще сідай!
— Дайте чоловікові висловитись! Він же правду каже! — заступився Іліко.
— Отож я й кажу: чи не краще буде зробити навпаки — розібрати головину хату й поставити її біля контори?
— Та що ти, кацо, тиждень тому він перекрив хату, і вже розбирати?
— Ну, тоді зробімо так: голова хай переселяється в контору, а в головиній хаті буде контора.
— Ти що, здурів? Хочеш, щоб я свій будинок під цинком віддав за трухляву халупу? — спалахнув голова.
— Можна зробити ще так: розібрати головину хату і перенести її на подвір'я контори, а потім розібрати контору і поставити її там, де була хата!
— Але ж від перестановки доданків сума не зміниться! — зауважив учитель.
— Ну все, більше пропозицій не маю! — сказав Іларіон і сів.
— У мене є пропозиція,— обізвалася Маргаліта Чантурія.— Завтра до нашого села приїжджають тбіліські артисти, а через те що у нас немає клубу, проведімо концерт у світлиці голови. На зло йому! Вони покажуть, де раки зимують! Вимучать своїми номерами та ще й примусять плескати їм у долоні!
— І надало ж мені призначити тебе ланковою!
— У мене запитання до голови! — підхопився хтось.— Стара школа ось-ось завалиться. Коли він побудує нові класи?
— А навіщо йому класи? Він будує безкласове суспільство! — сказав Іларіон.
Голова зблід. Справа ускладнилась.
— У мене гарна пропозиція! — підвівся Іліко.
— Кажи, Іліко, кажи!
— Друзі, ми знову відхилилися від основного питання. Давайте спочатку вирішимо, як бути з конторою, а потім обміркуємо інші питання. Головне — з'ясувати: де нам ставити контору,— сказав Іліко і своїм єдиним оком почав свердлити лоб голови колгоспу. Той, не витримавши погляду, провів рукою по лобу й опустив голову.
— Кажи, Іліко, не муч нас!
— Може, не варто взагалі розбирати контору? Чи не краще скластися гуртом та купити голові "ем-один"?
— Ти що, погубити нас хочеш? А як, борони боже, станеться аварія? Що ж нам, сиротам, тоді робити без свого господаря?! Вже краще посилати щоранку до нього, додому двох дужих парубків, і хай вони його на руках приносять у контору!
— Мало того, що на шиї в нас сидить, то ще й на руках його носити?
— Ну, гаразд, є ще одна пропозиція... Де наш шофер Шутуя?
— Тут я, Іліко!
— Як почуває себе твоя машина? Сподіваюся, добре?
— Дякую, нівроку. А як ваше здоров'я, Іліко?
Почулося хихикання.
— Чи не знайдеться в тебе четверо зайвих коліс?
— А навіщо тобі колеса, Іліко?
— Навіщо? Приробимо до контори та й будемо перекочувати її туди й сюди, туди й сюди!
У залі знявся такий регіт, що вже нічого не чути було.
— Іліко Чигогідзе! — звернувся до промовця голова.— Якщо ти не пошкодуєш за свої слова на сьогоднішніх зборах, то плюнеш мені межи очі!
— Хай тобі бог помагає, дорогий Шалво... Просив тебе, признач мене листоношею, а ти призначив сторожем у полі... І це мене, одноокого! Що ще гірше ти можеш зробити мені?
— А ти, може, хотів би стати головою колгоспу?
— А що, думаєш, не справився б? Ого, ще й як! Вибудувати собі палати з колгоспних матеріалів і кричати на людей я можу не згірше за тебе! І в лінощах, і в апетиті тобі не поступлюся!
Голова сторопів.
— То як же, люди добрі, вирішимо? — розвів руками головуючий.
— Можна мені? У мене є ще одна пропозиція!— вигукнув я і глянув на Іларіона.
— Мовчи, шмаркачу! — цитькнув хтось на мене.
— Ми ж на зборах, хай говорить! — сказав Іліко й втупився в мене своїм єдиним оком.
— Говори, песиголовцю, говори! — загомоніли в залі.
— У мене є пропозиція... Оскільки тут усе село і збори наближаються до кінця, то не можна розходитися без якоїсь ухвали...
— Не мороч нам голови, шибенику, кажи до діла!
— Води, якщо можна...— насилу повернув я пересохлим язиком.
— Дайте води цьому вариводі!
Я спорожнив півграфина і, перевівши дух, почав знову:
— Отже, оскільки справа так повернулася і ми не можемо прийти до спільної ухвали...
— Говори коротше, поганцю! Зовсім нас замучив!
— Я пропоную скинути голову і обрати нового!
Зал завмер, і я з тремтінням у колінах чекав, що ось-ось ударить грім. І грім ударив...
То була перша пропозиція, яку я висловив на загальних зборах і яка пройшла одноголосно.
— Дай боже тобі здоров'я! Якби не ти, то збори тяглися б до ранку. Завтра оберемо нового голову та й по всьому! — сказав Іларіон і поцілував мене в лоб.
Бурка, чоботи та шкарпетки
Зима цього року випала страшенно холодна й вітряна. Вітрюга віяв крізь щілини в нашу хату, і з ним ми не могли нічого вдіяти. Бабуся затикала щілини ганчірками, а коли їх не стало, взялася за мої домашні зошити. Ви не уявляєте собі, з якою радістю я допомагав їй знищувати ці документи, що ганьбили мене!
Коли всі щілини в стінах було законопачено, в хаті потепліло. А надворі не переставав сніговій. Ми з бабусею сиділи біля каміна. Бабуся в котрий уже раз захоплено розповідала якусь казку і час від часу поглядала на мене, щоб пересвідчитися, слухаю я її чи ні. Я жував собі ткбілквері24, похитував головою і думав про своє. Молодий царевич якраз пролітав на білому коні над кришталевою вежею і почув пісню пишної красуні, що знемагала за сімома замками, коли на нашому балконі затупотіли чиїсь ноги.
— А глянь-но, бічо, хто там прийшов! — сказала бабуся, підкладаючи дров у камін.
Я виглянув у вікно. На балконі стояли Іліко та Іларіон і струшували з себе сніг.
Я відчинив двері й запросив гостей до хати.
— Здоровенькі були! — привітався Іларіон, кинувши в куток новісінькі лижі.
— Де ти їх узяв, Іларіоне? — спитав я.
— Де не взяв, то взяв... Хіба ти завтра не збираєшся до школи? А за ніч снігу випаде по шию... Ану приміряй, чи підійдуть.
Я обійняв Іларіона й поцілував його, потім благально глянув на бабусю. Бабуся кивнула головою, всміхнулася й пішла до комірки, яку чомусь називала "касою".
Ми підсіли до каміна, а тим часом бабуся вийшла з "каси", несучи в руці пляшку горілки та дві чурчхели25, а в пелені яблука та груші хечечурі.
— Ну, навіщо це, Ольго? Їй-богу, даремно ти турбуєшся. Ми просто так зайшли, погомоніти,— сказав Іларіон і взяв від бабусі пляшку.
— Коли так, кацо, я віднесу назад,— сказала бабуся.
— Ну, що ти базікаєш, Іларіоне? Як не хочеш, не пий, а за інших не розписуйся! — гаркнув на нього Іліко і схопив головешку.
— Що, ти п'єш горілку? — спитав Іларіон, і його обличчя стало таке, наче більшого дива він зроду не бачив.
— У таку холоднечу не те що горілку, а й термометр проковтнеш, аби тільки градуси були,— сказав Іліко й налив горілки.— Ну й зима цього року. Холод просто скажений...
— Одубіти можна! — сказав Іларіон, теж налив, вихилив і скривився, потім понюхав рукав, укусив яблуко й, наче жуючи жуйку, зауважив: — Ці яблука, дорога Ольго, восени такі кислі, що коли свиня покуштує, то з прив'язі зірветься, а тепер чому вони такі солодкі стали?
— Тебе тільки почастуй горілкою, і на язиці в тебе ткемалі26 стає варенням! — відповіла бабуся.
Випили по другій.
