Я, бабуся, Іліко та Іларіон - Думбадзе Нодар

Він обливався потом, а зняти башлика не додумався.

— Ану спробуй! Вилетиш слідом за ним! — пригрозив гладкий чоловік з веснянкуватим, мов індиче яйце, обличчям.— Цього чемодана чекають у Тбілісі четверо лобурів з роззявленими ротами.

— Не знаю, хто там чекає, а ця намуляна нога не позичена! Знайди місце своєму чемоданові, а то викину у вікно! — повторив погрозу "сокира".

Злякавшись, "індиче яйце" взяв чемодана й глянув угору.

— Ей, бічо, як тебе звати? — гукнув він мені.

— Зуріко.

— Ану, зараз же злазь! Розлігся там, мов князь Багратіон Мухранський, і мружиш очі! То місце для чемоданів!

— А чим я гірший за вашого чемодана?

— У цьому чемодані на триста червінців провізії, а в твоїй голові що?!

— Чому ти, дядьку, ображаєш мене?

— Прошу вибачення!.. А тепер злазь, щоб я поставив чемодан. А то так тобі дістанеться від мене, як і російському барабанові не діставалось. Ти чуєш?

— Не злізу! У мене вдома теж був чемодан, але ж я його з собою не потяг! Нема чого чемоданові кататися в поїзді! Йому місце під тахтою!

— Та як ти смієш так зі мною розмовляти? У мене сини старші за тебе! — вигукнув "індиче яйце".

— А тобі було б приємно, якби твого сина зганяли з місця?— спитав "сокира".

— Ну, тоді я поставлю чемодан на твоїй мозолі. Мені наплювати! — сказав "індиче яйце" й сів.

— Ану, злазь, бічо, поки я тобі носа не розквасив! — тепер уже напав на мене "сокира".

— Не злізу! — сказав я і думав далі свою думу.

— Праваднік! — зарепетував "індиче яйце".

Провідниця просунула в купе спершу ліхтар, потім ніс і попросила приготувати квитки. Та одразу ж сама засміялася з своєї дурості й наказала приготувати гроші.

В нашому купе провідниця зібрала тисячу карбованців, і серед них була й моя сотня. Іронічно подивившись на двох пасажирів, які мали квитки,— коли, мовляв, немає грошей, то краще сидіти вдома,— вона вийшла.

Запало мовчання, кожен думав про щось своє. Я знов поринув у дрімоту... Коли дрімаєш і бачиш сон, то він здається дійсністю. Я теж наче наяву бачу журавель Іларіонового колодязя, що немовби намірився злетіти в небо, і Іларіона, що прив'язує його ланцюгом... Ось заходить на подвір'я Іліко. На плечах у нього батман кукурудзи. Він кладе клунок під мушмулою, сам сідає тут-таки, на траві, й димить цигаркою.

— Іліко, дай закурити! — прошу я.

Іліко не відповідає, він дивиться кудись у далечінь.

— Дядьку Іліко, генацвале, ну дай же закурити! Це я, дядьку, Зурікела, невже не впізнаєш мене? Чи вже не любиш?

Іліко встає і зникає в тумані.

— Іліко-о! — кричу я і йду затуманеним косогором.

— Зуріко, Зуріко! — відповідає чийсь голос.

— Хто там?

"Іларіоне, Іларіоне, Іларіоне!" — вистукують колеса, і раптом:

— Агу-у-у, Зурікело, куди ти?! — гукає бабуся.

Я здригнувся, мов ужалений, і перехилився вниз. Пасажири дрімали, позвішувавши голови. Я подивився з вікна. Заливний дощ ретельно мив шибки. Мокрі дерева переганяли одне одного, немов боялися змокнути ще більше й поспішали сховатися кудись... Я знову ліг горілиць, і раптом на лоба мені впала велика крапля, за нею друга, а потім краплі забарабанили по моєму лобу, наче по дну мідного таза, підставленого під ринву. Я відсунувся. На полиці набігла калюжка. Я проклав їй пальцем дорогу, і вода потекла вниз, на чиюсь голову.

— Що там з тобою, нещасний? — гримнув потерпілий, підозріливо нюхаючи мокру долоню, якою витер лоба.

— Зі мною нічого. Це дощ,— відповів я і показав очима на вікно.

Протікало і в інших місцях. Купе знов ожило.

— Еге, та цей додатковий вагон якийсь увесь дірявий!

— Хіба ж настачиш вагонів, коли півсвіту хоче приїхати, до Тбілісі в один день?

— Закінчили б перекривати, а тоді вже й чіпляли б його, клятого! — вилаявся "індиче яйце".

— Придумай там що-небудь, бічо! — попросив "сокира".

— А що я можу придумати? Вилізти та черепицю поправити? — відповів я "сокирі".

— Не мели язиком, сучий сину! Хіба важко затулити дірку?

Я підвівся й затулив дірку долонею. Вода потекла по руці, обігнула живіт і почала збиратися в пазусі. Другою рукою я попустив пояс і дав їй дорогу. Невдовзі обидва мої чоботи до половини наповнилися водою. Тоді я прийняв від дірки руку, і вода повернулася в своє старе русло.

— Нічого не виходить! — сказав я "сокирі" й почав спускатися вниз.

— За що з нас гроші луплять? — обурився пасажир з квитком.

— А тобі який клопіт? Їдеш же безплатно! — огризнувся безбілетний.

Я скочив на підлогу, і вода з моїх робіт бризнула на всі боки.

— Роззуйся, бічо, а то застудишся,— порадив мені "сокира".— Простягни ноги, я допоможу.

— Не турбуйтеся, батоно! — Я взявся за полиці, підтягнувся на руках — і чоботи лишились на підлозі.

— Чого так мучиш себе, синку? Не міг пошити більші? — сказав "індиче яйце".

Кругом засміялись. Я насилу втиснувся поруч із "сокирою". Дощ перестав, і всі полегшено зітхнули. Боки в мене зігрілися

— Забери хоч тепер свій чемодан, а то, їй-богу, викину! — почав знову "сокира".

"Індиче яйце" поставив чемодан на моє місце й мовчки сів. Знову запало мовчання. І раптом хтось боязко чхнув.

— На здоров'я! — відгукнулося все купе.

Потім чхнув ще хтось. А через півгодини всі тільки те й робили, що бажали один одному здоров'я, і якби хто заглянув сюди, то подумав би, що це зустрілися близькі родичі, які давно не бачились.

— Ну, це нікуди не годиться! — раптом заявив "сокира".— Поки ми всі не схопили запалення легень і на цьому вагоні не поставили червоний хрест, давайте щось придумаємо.

— Еге, я гадав, він телепень, а в нього розуму повна голова!— сказав "індиче яйце" і витяг звідкись пляшку горілки.

— Я маю цілий пуд вина. Он там, на третій полиці, стоїть барильце... Давайте знімемо! — обізвався раптом білявий молодик, якого досі ніхто не помічав.

— Ні, зараз від вина розідме живіт. Випийте спершу горілки!— сказав "сокира", задоволено потираючи руки.

— Воля ваша, батоно,— чемно відповів молодик.

— Ти, бічо, вийми чіп з барила, а то лопне й пообливає всіх нас! — попередив чисто одягнений пасажир з квитком білявого молодика.

Молодик мовчки виконав наказ і знову сів.

Усі почали діставати що в кого було з їжі. Хтось пожертвував ще пляшку горілки, "сокира" додав до них дві і сам перебрав на себе обов'язки тамади.

— Товариші! Серед вас немає жодного, хто був би моїм товаришем, але ж ви знаєте, як буває в поїзді. Поїзд здружує людей. Хто ми? Звідки нас нечистий несе?

— Я з відрядження повертаюся, батоно,— сказав пасажир з квитком.

— Хіба ж це не дивно? — вів далі тамада.— А це що за пройда? — І "сокира" показав рукою на "індиче яйце".

— Чого ти лаєшся, нещасний?! — аж підскочив "індиче яйце".— Ану прикуси язика, а то провалю тобі голову!

— Дай сказати тост, кацо! Чого сказився? Ніхто тебе не боїться... Про що ж я говорив? Ага! Чи знаю я вас? Ні, не знаю. А ви мене? Теж не знаєте. В інший час я поскручував би вам в'язи, але в тому-то й сила поїзда! Він з'єднав, зблизив і побратав нас. А тому — хай живе поїзд! — закінчив він, перекинув у рот склянку й обвів нас таким поглядом, наче кращої лайки ніхто з нас не знав.

— За поїзд!

— Хай живе поїзд!

— Це справді-таки дивно... Хай живе! — промовив чисто одягнений пасажир з квитком і передав склянку мені.

— Я, товариші, вперше їду в поїзді,— почав я.

— Щаслива ти людина! — сказав "індиче яйце".

— Перед від'їздом Іліко й Іларіон попереджали мене, що в поїзді повно злодіїв та всякої шушвалі і треба їх остерігатися. Тепер я бачу, що це неправда. От хоч би й цей чоловік... Як вас, дядьку, звати? — звернувся я до "сокири".

— Амбако!

— Ага, Амбако. Коли я вперше побачив його, то подумав: "Що воно таке і куди його несе нечистий?" А вас як звати, дядьку?— спитав я "індиче яйце".

— Мене звуть Антіпо, а тобі годі базікати! Випий і сідай!

— Ну, а про Антіпо я подумав був, що він несповна розуму.

— А тепер?

— Тепер що, тепер поїзд нас подружив! Отож хай живе поїзд!— сказав я і випив.

Коли склянка обійшла коло, Амбако знову налив і хотів підвестися, щоб проголосити тост навстоячки, але, вдарившись головою об полицю, одразу ж сів і почав:

— Коли на землі з'явилося життя, коли мавпи заговорили і бог назвав їх людьми й навчив тиснути руки, то першим словом, яке вони сказали одне одному, було "здрастуй". Потім вирубали ліс, спорудили будинки, проклали залізницю, пустили по ній поїзд, і ось ми в нього сіли, сказали одне одному "здрастуй", і...

— Я нікому не казав "здрастуй"!

— Ну, це справа чемності!

— Отож, випиймо за те, щоб бог ніколи не позбавив нас теплого вітання! — закінчив Амбако.

— Їй-богу, гарний тост!.. Ну що, здавалося б, вітання? А ось дехто шкодує його для людини! У мене є товариш, разом в університеті вчилися...

— Ви з якого села, батоно?

— З Нігоїті.

— Гарне село. А який цього року врожай?

— Дякую, непоганий... Отож я й кажу...

— Товаришу, ти ж бачиш, що в нас лише одна склянка! А що той тип з тобою не вітається, це ми знаємо. Пий уже швидше!

Ось склянку знов передали мені. Я тримав її в руці, дивився на цю давно знайому мені рідину, що сповнює тіло приємним теплом та любов'ю, і мені хотілось говорити й говорити, хотілося розповісти цим чужим людям про мою бабусю, про Іліко й Іларіона, про Мері, а потім співати, співати й галасувати. Але я соромився, соромився так, як соромиться кожен сільський хлопець своїх подертих штанів та зношеного взуття, з якого виглядає палець. Соромивсь і сердився за це на себе.

— Будьте здорові, люди! — промовив я, пустивши сльозу, і сів.

— Ну ось, примусив козака плакати... Скільки ж градусів?— спитав "сокира" у "яйця".

— Вісімдесят!— відповів "яйце".

— Двадцять, присягаюся богом! — сказав я, втираючи сльози.— І плачу я не від горілки, просто в око щось упало!

— Товариші! — почав знову "сокира".— Щойно я сказав, що нас створив бог, але це брехня... Більшість з нас створені батьками! Якби не постаралися батьки наші, то ця провідниця не зібрала б стільки грошей. І якби не батьки, то й цієї горілки ми б не пили. А якби не вигнали нам горілки, ми не змогли б випити за здоров'я батьків. Я просто не уявляю собі п'яної людини, яка не згадала б своїх батьків!

— Коли я напиваюся, то вже нічого не пам'ятаю,— сказав білявий молодик.

— Ще добре, що ти хоч про це пам'ятаєш! — сказав "індиче яйце".

Після тосту за батьків ми підняли білявого молодика й поклали на третю полицю, поряд з його барильцем.

— Поверни його, бічо, обличчям до стіни, щось він підозріливо гикає! — звернувся до мене "сокира", але було вже пізно — білявого молодика прорвало, немов вулкан, і не встигли ми опам'ятатись, як вагон став такий загиджений, наче він щойно вийшов з халтурного ремонту.